Що бажаємо своїм найближчим і найдорожчим людям в день народження?Ну звісно ж, до 100— річчя славного дожити!У Анни Іванівни Сичової сьогодні за плечима саме стільки смугастих літ, сповнених любові й щастя, сліз і непоправних втрат, спілкування з колегами, задоволення від улюбленої роботи, від гармонії з природою.

Працюючи в колективі, рідко хто замислюється, що про нього думають , яку пам’ять про себе тут залишить.Колишні працівники газети”Народна трибуна” та районної друкарні про Анну Іванівну Сичову, яка багато років займала тут посади головного бухгалтера, найкращої думки: компетентна, інтелігентна, добра, людяна, завжди готова прийти на допомогу, весела, жартівлива , бойова, борець за справедливість…
З 1950 року дружать з нею колишній талановитий коректор редакції Леніна Григорівна Ільченко та справжній майстер своєї справи, метранпаж друкарні , потомствений поліграфіст , котра виросла біля верстатів на підприємстві , Галина Іванівна Баженова.Не змовляючись, вони зателефонували нам в редакцію ( обидві люблять читати і з нетерпінням чекають кожен черговий номер “Вашого інтересу” в кіосках) й запропонували написати про сторічну мешканку Балти, яка “заслужила на добре слово і вітання з таким гарним ювілеєм”.
І ось минулого недільного морозного дня ми завітали до неї в гості.Ще й двох місяців не минуло, як перенесла жінка велике потрясіння- смерть сина Павла.Горе відразу ж негативно вплинуло на її стан здоров’я.Стала гірше чути, бачити, ледве пересувається.Зате з пам’яттю все в порядку.Зраділа нашому візитові, загорілися очі , коли перегортала сторінки минулого.”Вечорами робити нічого- лежу й згадую свою біографію.Пролетіло життя, а наче нічого особливого й не було”,- каже.
Головне, щоб сумління не мучило, не гризло .Анна Іванівна гідно прожила це своє сторіччя!
…Людина не буде по- справжньому насолоджуватися їжею, якщо не перестраждала від голоду,- не раз доводилося чути від людей, котрі вижили в роки голодомору.Аня народилася далеко від України, в Сибірському Алтайському краї, в селі Топольне , в сім’ї Івана та Анісьї Симонових, в якій виховувалось семеро дітей.Батько не чекав розкуркулення, репресій, що розпочалися. Домовившись з родиною, тихо зник і майнув аж до Казахстану.В 1932- му настав голод.Мама рятувала дітей, як могла.Одного разу знайшла на горищі кущ квасолі, давала всім по квасолині, щоб смоктали.Отримавши звісточку від тата- подалися до нього.З великими труднощами дісталися зимою до станції Аягус.Мешкали в юрті і землянці неподалік кам’яно-дробильного кар ’єру, працювали на будівництві дороги.
Згодом переїхали до Магнітогорська.Аня встигла здобути неповну середню освіту, мала велике бажання вступити до фінансового технікуму.Якби ж не війна … Дівчина попросилася на роботу до військового шпиталю, а її послали …бухгалтером в господарську частину.
В 1944-му зустріла й покохала там воєнфельдшера Івана Сичова.РАГСу не було, тож начальник шпиталю поставив штампа у військовому квитку і поїхав чоловік на фронт.”Народилася Тонечка, прийшла її реєструвати , а свідоцтва про шлюб нема.От і отримувала , як мати- одиначка, від держави допомоги 5 рублів,-” з сумом говорить про той нелегкий час Анна Іванівна.
Пригадався й голодний 1947-й, коли померла від тифу донька Світланочка.

В 1950-му ризикнула з чоловіком та дітьми, Тонечкою і Павликом, приїхати в Балту на запрошення старшого брата Івана Симонова.Він тут служив і саме пішов у відставку , почав працювати головним бухгалтером на хлібозаводі.Аню прийняли на таку ж посаду в редакції газети “Комунар”, бо мала стаж практичної роботи, вже тут заочно закінчила фінансовий технікум.Чоловік влаштувався у лікарні рентгенологом.
Редакція і друкарня знаходилися в приміщенні, де тепер Аваль Банк, пізніше розташувалися в центрі міста.Працювала Анна Іванівна при трьох редакторах- М.Степанову, П.Плаксієнку і Г.Пархоменку.”Найкумеднішим був Пархоменко,-згадує вона.- Спочатку у нас був транспорт, яким керував дід Лебедєв — кінь і візок на двох колесах.Пізніше з’явився мотоцикл, “газик”.Якось кличе Григорій Кирилович водія”газика” :
-Іване, ти де? Заводь машину, терміново їдемо в Пасицели !
— Не можу , колесо спустило!
— Дорогою підкачаєш, поїхали!
Якось 5 травня, в День преси, поїхав наш колектив на природу святкувати.Пекли картоплю на вогнищі.А як треба вже було повертатися , чую- редактор кричить мені:
— Анно Іванівно, ви де? Гасіть вогнище!
Ця вказівка дуже здивувала голову районної ради Миколу Приступу, який приїхав нас привітати.
_ Отакої! А не зручніше, Кириловичу, тобі самому це зробити?- вигукнув він.
-Ага, ага, мабуть, зручніше…
Таких смішних історій всіх і не переказати.Вона їх згадує з доброю посмішкою.Обидва колективи тоді жили однією дружною сім’єю, цікаво і весело.З особливою любов’ю розповідала Анна Іванівна про молоденького тоді коректора Зіночку Красій.Як закохалася дівчина в портрет льотчика — космонавта Андріана Ніколаєва. Як заступник редактора Семен Цванг писав ніжні телеграми і віршовані листи Зіні від імені космонавта, а завідувачка відділу Лілія Сокур носила їх на пошту, умовила, аби поставили на конвертах відповідні штемпелі, на телеграмі- червону смужку з написом УРЯДОВА.Зіна вірила в цю казку, хвалилася всьому колективу отриманою кореспонденцією .Коли сказали їй правду про свій жарт- усі разом сміялися до сліз.
А от як вийшла Зіна заміж за Анатолія Вінницького- всі оточили молоде подружжя турботою, ініціатором усіх добрих справ,звичайно ж, була Анна Іванівна .Зінаїда Антонівна Вінницька, котра багато років потім редагувала Кодимську районку, на наше прохання поділитися спогадами розповіла:
-Балтський колектив був для мене найкращим, дружним, згуртованим, готовим підкласти плече підтримки. Редакція з друкарнею жили як одна сім’я.У нас спільна мета- добиватися, щоб газета була однією з кращих .Анна Іванівна була неперевершеним організатором, порадником і наставником для кожного з нас, особливо молодих.Вона просто випромінювала доброту,була веселою, запальною, дуже щирою, хорошою жінкою, мамою для нас.
Вийшла я заміж.Моя мама далеко, тож вона- перша порадниця.
-Ти чого сумна?- прийшовши вранці на роботу, запитує мене.-Посварилися? Винен, звичайно, він?
Після щирої розмови я починала усвідомлювати, що сім’я- це не тільки кохання, а й взаєморозуміння.
Іншого разу скаржуся їй, що попросила чоловіка почистити картоплю, а він зробив це абияк.Краще сама тепер буду чистити.
— Не роби цього, доручай ще, підхвали, він навчиться.
-Чого така втомлена наша Зіна сьогодні?- бувало, цікавиться Анна Іванівна.
— Та вчора ж весь день прала і прибирала…
— Чому сама? Все треба робити удвох, дівчинко.Тоді й не перевтомлюватимешся.
Минуло відтоді 56 років, а я досі пам’ятаю її уроки.Можливо, вона мені сім’ю зберегла.Молодець!
Більше двох років я не могла завагітніти.Гадала- все, безплідна!І тут якось приносить листоноша купу газет, я почала їх переглядати, а вони до того смердять бензином чи фарбою-витримати не можу.Анна Іванівна пильно глянула на мене і урочисто так мовить:
-Вітаю тебе,Зіночко, нарешті, ми дочекалися.Ти- вагітна!
Вона таки правду сказала.
Невдовзі ми з чоловіком переїхали до Кодими.Десь через вісім місяців я народила першого синочка , Ігоря.Уявіть: в день виписки з пологового будинку з легкої руки Анни Іванівни примчали до нас на трьох машинах журналісти й поліграфісти з Балти із подарунками та приготовленими стравами.Не один рік потім приїздили вони вітати “сина редакції” з днем народження.
Раїса Григорівна Кода , яка тоді тільки розпочала свій трудовий шлях в друкарні економістом, теж з великою повагою говорить про А.І.Сичову:
— Ми в нашому дружному колективі всі любили Анну Іванівну. Це така запальна, енергійна, відкрита, розумна,
розвинена жінка, море симпатії! З усіма вміла знайти спільну мову, мала підхід до кожного працівника, тому й користувалася авторитетом.
… Але сама Анна Іванівна в нашій розмові більше говорить про людей, яких поважала.Щаслива, що донька Антоніна пішла її бухгалтерською стежкою, що син і донька подарували їй шестеро онуків, а ті , в свою чергу , — шестеро правнуків, чекають сьомого.Це найбільше її багатство Внучка Аня , з якою тепер мешкає, турботливо доглядає бабусю.Весь час крутиться біля прабабусі її синок — першокласник Андрійко, який залюбки сфотографувався з прабабцею для газети.
Захоплення бабусі бджільництвом стало захопленням Ані .”Кожна з них вам годинами може розповідати про цих працелюбних і розумних комах,” — сказала Галина Іванівна Баженова. Спільна робота на пасіці обох Анют дуже зблизила.
На прощання ювілярка запросила нас на чай з нагоди свого сотого дня народження, показала альбом з фотографіями, упорядкований Анею.А ми побажали їй доброго здоров’ я та багато уваги й радості від родини.І зробили висновок, в чому ж полягає секрет довголіття Анни Іванівни Сичової. За словами її друзів , Бог дав цій жінці довголіття за її безмежну доброту , любов до людей і природи.

Таїсія КРИСЬКО, фото Людмили ШЕЛИХ.