Cелом пролетіла звістка, що померла Софія Сьоміна, тож багато людей зійшлося на похорон. Одні односельці стиха про щось бесідували, хтось розглядав гарну садибу з квітниками, дехто — Софію, яка , мов жива, усміхалася в труні.
А її давня й вірна подруга Поліна , без кінця витираючи сльози вологою хустинкою, розповідала молодій своїй сусідці Олені про невдале заміжжя Софії , що , на її думку, й підірвало їй здоров’я, вкоротило віку.Бо хіба шістдесят-це старість?
Вона не шукала багатого, а мріяла, аби був чоловік добрим душею. Та вже на весіллі , дивлячись на негідну поведінку нареченого, нишком змахувала непрохані сльози, думаючи: «Що я наробила?». Проте було пізно , бо взяла шлюб. Коли їх вінчав священик , згасло світло й з’явилося тільки наприкінці вінчання. Чи не тому все її життя минуло в темряві сліз та подолання перешкод?
— Пилип почав зраджувати вже через три місяці після одруження… — Поліна схлипувала, згадуючи подробиці з життя покійної.- Дивись,- звернулась до Олени ,- он яких гарних двох синів виростила. Живуть добре, за Божими законами. Все бачили: і як бив батько маму по голові кулаками, і як штрикав ножем, і як ногами колошматив. Діти ще малими просили Софію розлучитися з ним. Та її стримувало вінчання, боялася осуду людей, не хотіла робити дітей сиротами. Так і промучилась все життя.
З хати невістка Катя винесла портрет свекрухи й вручила Поліні. Глянувши на фотографію красивої жінки, Олена сказала: “ Такий портрет я бачила на Дошці Пошани в центрі села. Не раз чула від людей, що вона була не тільки хорошою працівницею, а й мамою.”
— І це чистісінька правда, я це добре знаю, бо ми ж дружили. Діти завжди були охайні й нагодовані.Сама бачила, що уроки з ними Соня готувала, разом вчили вірші. Душа в покійної була світла, не проходила повз чуже лихо. І любила того свого паразита чоловіка Фільку протягом життя. Все виглядала : звідки він прийде додому?
Поліна пригадала, як Пилип “ підбивав клини “ до самотньої сусідки Стефки. Та його прогнала ще й жінці розповіла. А от Надька, Майка, Мілка, Райка , Ярина, Лінка, Клавка … , приймали, зарази, гультяя. Була й Марина , від якої в поштовій скриньці Соня знайшла лист після чергового курортного роману. Але мовчала і прощала. .. Покійна вважала, що шлюб – це святе. А він зраджував її почуття, зраджував своїх дітей, плював у душу, ще й руки протягував, герой- коханець. І оце, Лєно, з такою людиною вона зустріла старість.Ще могла жити й жити… Знала б ти, скільки разів він хворів, лежав у лікарні, скільки разів Бог рятував йому життя її руками… Та коли нездужала вона- його ніколи не було поруч , аби хоч води стакан подати…
За спогадами й не помітила заплакана Поліна, як на подвір’ї з’явився Пилип у чорному костюмі. Люди загомоніли, але все одно було чути, як він гірко ридав, обнявши мертве тіло.Чи то були сльози жалю та каяття за дружиною, а чи сльози безвиході самотнього життя, коли вже чужим жінкам не потрібен?..

  • Лідія КОШАРИНСЬКА