Несміливий стук у вікно.

— Хто там? — запитала Валентина Михайлівна.

— Це я, Тетяна, колишня ваша сусідка. . .

Відчинила двері. Світло з веранди вирвало із темряви молоду симпатичну жінку. — Здрастуйте, тьотю Валю.

— Це ти? Заходь…

* * *
ВОНА якось непомітно з’явилась у сім’ї Шагалових. Тендітна, схожа на билиночку, ще зовсім дівча, а вже одружена. Стара Шагалиха (так її називали сусіди) просто пояснила появу Тетяни в домі:

— Валерка її пожалів, бо завагітніла. Взяв голу й босу. Що у дитдомівки є? Весілля не справлятимемо: нема чого дурно гроші витрачати. Та й перед ким виставлятися? Розписались у РАГСі — і досить.

Валерка — хлопець років під тридцять, одружився вперше (не міг довго знайти собі пари, а може й не хотів, хтозна?). Тетяні ж ледь виповнилось шістнадцять.

Валентина Михайлівна жила поруч з Шагаловими і мимоволі звертала увагу на те, що робиться у сусідньому дворі. Там тепер з’явилась нова господиня, яка зранку до вечора була зайнята хатніми справами: варила, прала, прибирала, носила великими відрами воду. Вагітна. А Шагалиха примовляла:

— Нічого їй не буде. Валерка гроші заробляє, за день до-о-бре напрацьовується. Ще б відра їй не таскав!

І не дивно: Валерка з дитинства був у матері найкращим у світі синочком. Що їй було до чужої, по суті, дитини? А Тетяна мовчки зносила навантаження, і, як з’ясувалося згодом, образи. Народження дитини нічого не змінило у ставленні Шагалихи та її сина до неї. Стало навіть гірше. Знервований нічними плачами немовляти, Валерка зганяв злобу на дружині:

— Що ти за мати, що в тебе дитина плаче?

Дійшло навіть до побоїв. Одного разу знавіснілий чоловік почав бити Тетяну просто на подвір’ї. Це побачила Валентина Михайлівна і негайно втрутилась:

— Що ти робиш! Хіба так можна?! Відпусти її, інакше викличу міліцію!

Валерка не насмілився продовжити знущання.

На сусідчин крик вискочила Шагалиха і, по-своєму оцінивши ситуацію, звернулась до сина:

— А й справді, хіба в хаті не можна було порозумітися?

Тетяна ж злякано й водночас вдячно поглянула на сусідку, першу людину, яка заступилась за неї.

Через деякий час сталося надзвичайне: молода мати втекла з дому, залишивши півторарічного Віталика. Шагалиха обурено кричала:

— Мало її Валерчик навчав. Ач, надумала… Кинула дитину і повіялась, чортова дитдомівка. Хіба вона знає, що таке матір’ю бути?!

* * *
МИНУВ місяць, усе потроху ставало на свої місця. Одного вечора до Валентини Михайлівни постукали. Це була Тетяна:

— Тьотю Валю, мені більше нікуди йти, немає до кого звернутись. Можна до вас?

Впустила. Молода жінка розповіла про себе все.

Після втручання Валентини Михайлівни Валерка продовжував бити дружину, навмисне не чіпаючи обличчя, щоб сторонні не здогадувались. Знав: сама вона мовчатиме. Шагалиха завжди була на боці сина:

— Не захищаєшся — значить, винна. У вас сім’я, я не маю права втручатись.

І Тетяна не витримала: схопила сина та в чому була пішла з дому. Чоловік наздогнав, повернув назад. Побив так, що кілька днів пролежала у ліжку. Навіть свекруха з переляку подобрішала, доглядала її. Трохи очуняла — й знову втекла. На цей раз сама, прихопивши з собою трохи грошей на дорогу і паспорт.

Переїхала до іншого міста, влаштувалась на роботу, отримала кімнату в сімейному гуртожитку, а потім повернулась, щоб забрати малого й розлучитися з Валеркою.

Вийшло не так, як хотіла. Чого тільки не наговорила Шагалиха на засіданні суду, якого тільки бруду не вилила на невістку! Хто міг заступитись за Тетяну? Розвели, залишивши сина батькові. Тетяні ж — лише короткі зустрічі з дитям під суворим наглядом Шагалихи, а коли Віталик трохи підріс, потай — у хаті Валентини Михайлівни.
* * *
УСМІХНУЛОСЬ, нарешті, Тетяні щастя: покохала, вийшла заміж, народила донечку. Разом з сім’єю переїхала в інше місце. Залишався єдиний біль — розлука з синочком. Часто бачитись тепер з ним не могла, тому надсилала Віталику листи на адресу Валентини Михайлівни і раз на рік, у день його народження, обов’язково приїздила.

Шагалиха виховувала онука сама, бо Валерка давно пішов до якоїсь у прийми, пиячив разом з нею, до матері майже не навідувався.

Незважаючи на бабусині перестороги, хлопчик любив свою матір, перечитував її листи, крадькома, щоб не бачила Шагалиха, писав відповіді на них (відчував, що ніжні слова, якими він звертався до матері, бабці не сподобаються).

ЦЬОГО разу Тетяна приїхала не на день народження сина, Валентина Михайлівна не чекала її.

— Щось сталося? — запитала стурбовано.

— Так. Хочу, нарешті, повернути собі сина. Подала до суду. Вас хочу взяти за свідка. Не відмовите?

Валентина Михайлівна сплеснула в долоні:

— Хіба ж можна!? Я охоче. Скільки ж вам отак страждати обом? Віталику вже скоро десять.

Коли виходили з зали засідань, Шагалиха, зовсім не схожа сама на себе, тихо звернулась до Тетяни:

— Не забирай його назавжди, привозь. Він у мене один залишився. І…пробач, якщо можеш.

— Я давно пробачила. Бог вам суддя.

Тетяні стало її шкода: щаслива людина швидко забуває образи.

— Матусю, матусю, — Віталик нагадав про себе, — знаєш, а це я зробив так, щоб ми були разом.

— Невже? — вдала, що здивована.

— Як же це тобі вдалося?

— Кажуть, що «листівки» з кульбабки виконують всі бажання. Тому я зірвав найгарнішу кульбабу, прошепотів їй, що хочу бути з тобою, і подув на неї сильно-сильно. «Листівок» вийшло багато, вони на всі боки розлетілись. А одна піднялася високо-високо в небо. І все, що я хотів, здійснилося.
Тетяна ніжно пригорнула до себе сина й прошепотіла йому на вухо: «Спасибі тій «листівочці» з кульбабки».
Людмила ШЕЛИХ.