Моєю супутницею виявилась жінка років п’ятдесяти, з трохи зів’ялим обличчям. Втиснувшись на сидіння поруч зі мною, вона розстібнула ґудзики пальта на грудях, із пазухи вигулькнуло маленьке собача — чорне-чорне, з підпалинами навкруг ротика і великими, як для такої малечі, теж чорнющими очицями, які ніби повилазили з орбіт і приліпились на собачому лобику. Жінка ніжно, навіть пристрасно , пригорнула до себе це створіння, яке облизувало червоненьким язичком її щоки .

Щось ворухнулось у моїй пам’яті, наче я десь уже бачив щось подібне, і пригадав, що таких собачок називають, здається, «японочками».

—Дезя моя, Дезонька, — пестила жінка тваринку.

«Дезя!» — спалахнуло в пам’яті, І пригадалася давня історія.

…Познайомився я з нею, ремонтуючи газове обладнання котельні, де вона, місцева двірничка, працювала за сумісництвом ще й «оператором». Мешкала поряд, у старенькому будиночку з похиленим ґанком й осілими до призьби віконцями. Таких, ще довоєнної забудови, будинків було тоді в Києві чимало, хоча деінде серед них уже поставали сучасні багатоповерхівки, вселяючи в мешканців «приватного сектора» надію на отримання «справжнього» житла.

По закінченні роботи Ліда (саме так звали нашу героїню) запросила мене «перекусити». Я не відмовився. Коли ми підійшли до її оселі і вона відчинила вхідні двері, на ґанок висипала ціла зграя малесеньких собачок, які з хриплим дзявкотінням обліпили мої ноги.

— Дезя! — владно і разом з тим якось лагідно вигукнула Ліда. — Марш до хати!
На моє здивування одна з собачок перескочила через поріг, решта — за нею.
Сидячи за столом, я мимоволі поглядав собі під ноги, звідки на мене запитально дивилося більше десятка пар собачих очиць.

Ліда не стала чекати моїх запитань, а може, й сама хотіла перед кимось виговоритися. Живе самотньо, донька з зятем як поїхали на цілину, так і осіли там — навіть онучки ще не довелося побачити. Отак і живе, розмінявши вже п’ятий десяток літ, тамуючи самотність роботою. Єдина відрада — собачки, на яких зосередилася її нерозхлюпана любов. Варто було лише бачити, як вона годувала своїх улюбленців. Ліда тримала в одній руці каструльку з манною кашею, а собачки по черзі (ніякої штовханини!) застрибували до неї на коліна й акуратно, навіть граціозно, злизували манку з чайної ложечки…

Минуло кілька років. Я встиг поміняти гайковий ключ на вчительський портфель, а на місці колишніх халуп височіли нові житлові будинки. Такі ж будинки-красені здіймалися й на Оболоні, куди запросив мене товариш на власне новосілля. Вийшовши з ліфта і шукаючи серед кількох дверей потрібні мені, я почув за одними з них якесь шурхотіння і хрипкий, проте ніби знайомий голос: «Дезя!» Двері відчинились, і з квартири висипала зграйка… так-так, тих самих собачок-«японочок», а слідом за ними — Ліда! Та чи це вона? Постаріла, брезкле обличчя, нечесані пасма сивого волосся, згаслі очі… І все-таки це була вона.

…Сидимо на лавочці біля будинку. Собачки вовтузяться біля Лідиних ніг, шарпають її старі розкошлані тапочки.

— Описали наші халупи, зібрали документи і сказали чекати на переселення. Я вже почала дещо прикуповувати для нової квартири. А тут знайомі нараяли мені самотнього чоловіка. Подумала: а чому б і ні? Познайомились. Мужчина нічого собі, серйозний. Не корчить з себе. «Бери, — кажу, — свої речі та й приходь». Дала адресу. А було це пізньої осені, дощ, мряка. Прийшов він весь промоклий, поклав чемодана в куток, розвісив плаща сохнути. Посиділи, поговорили про облаштування нового житла. Після вечері він вийшов надвір покурити, а я вимкнула світло, роздяглась — і в ліжко. Собачки мої, як завжди, повмощувались у мене в ногах. І як
тільки мій суджений просунув свої ноги під ковдру, собачки мов показилися —чужий! — і ну гризти його за пальці.

Він схопився, спустив ноги на долівку.

—Давай, Лідо, домовимося зразу: чи ти спатимеш зі мною, а чи з цією собачнею?
І так мені стало прикро за моїх песиків, так образливо, що якийсь мужлан називає їх собачнею та ще виштовхує їх з-під ковдри…

— Я спатиму з собачками.

— Тоді пробач… — він в темряві одягнувся, підхопив з кутка свого чемодана, і тільки двері клацнули… А собачки заспокоїлися й огорнули звичним теплом мої ноги.

Аж раптом схопилася. «Що ж я наробила, дурепа!». Вискочила, в чому була, на ґанок, кричу в темряву, кличу… Темінь, дощ. Куди бігти? Адже я навіть адреси його не знала. Не спала до ранку. Перепитувати у знайомих посоромилася, а вони також не заводили про це розмову.
…Собачки гасали біля Лідиних ніг, вистрибували їй на коліна, лащилися І лизькали її щоки, по яких скочувалися одна за одною великі каламутні сльози…

Борис СТУПАК.
м.Балта.