ПРОВЧИВ…

Сергій Петрович серед багатьох друкованих видань з першого номера уподобав «Ваш інтерес».Відтоді постійно купує на ринку тижневик в реалізатора Володимира Келлера, а якщо той десь затримується- прямує до редакції. «Ваш « швидкий Бетман», видно, по дорозі з пошти заблудився з «Інтересом», а я поспішаю.
— Приходьте пізніше.
— Ні, краще зачекаю, бо як же це йти додому без «свіжака»…
Від його легкого гумору й жартів нам завжди весело стає на душі. Та цього разу обличчя гостя видалося сумним.
— Що з настроєм сьогодні, Петровичу? Ні тобі усмішки, ні анекдота…
— Та в старенької сусідки на городі якась наволоч вночі вирвала всю цибулю і часник.Бабуся ледь пересувається, з трудом виростила найнеобхідніше, щоб не купувати, бо пенсія мізерна.І ось має…
— Як поночі, в темряві можна було скоїти крадіжку городини?
— З ліхтарем, напевне, орудували.
— Хтось же знав, що і де саме на городі в жінки росте.
— Та звичайно! Я якби впіймав, от всипав би злодюгам, аби навік запам’ятали, що не можна обижати стареньких.Був у мене, давненько, правда, такий випадок.Навчив двох крадіїв чесно жити.
— Цікаво.Розкажіть, ну будь ласка…
— А вам вже кортить нову історію написати!
— Аякже!
…МАЛА моя мама трьох сестер, молодших за неї: Ніну, Шуру і Марію.Найменших в родині Шурочкою і Машунею ласкаво звали.На долю Машуні страшне випробування випало: змалечку нерухомою, лежачою була! Мама сестричок рано померла.Батько загинув.Самі росли.Старші дівчата до міста подалися, професії здобули, заміж повиходили, дітей понароджували. А Шурочка біля Машуні залишилася, не зазнала сімейного щастя.Сестри домовилися між собою не залишати напризволяще нещасну Машуню, до притулку інвалідського не віддавати, обіцяли допомагати.Зокрема, моїми руками.
Доглядала Шурочка Машуню, як могла.Перевертала, щоб пролежнів не було, годувала, робила масажі.Начитавшись порад народних цілителів, виготовляла мазі, збирала лікувальні трави й настоями напувала сестру.
Машуня підростала, тож Шурочка навчала її, лежачу, читати й писати.Тричі на день- вранці, в обід і ввечері- довгі роки читала Машуня молитви.А тоді й за книжки взялася, всі в бібліотеці перечитала.Так минуло 45 років.
Якось вранці приносить Шурочка Машуні сніданок, а вона… сидить на ліжку!
— Ой, Боже, Машунько, як це тобі вдалося?
— Не знаю, відчула в собі силу, захотілося встати.Але сама без тебе боюся звестися на ноги, давай помаленьку разом спробуємо…
Вийшло! Машуня зробила аж п’ять кроків! Трохи відпочила, поснідала- й знову вперед.Цього дня вона змогла, тримаючись за стіни і за Шурочку, вперше вийти на свіже повітря, посидіти біля порогу на лавці.
- У тебе гості, Шуро?- запитували перехожі сільчани?
— Це моя Машуня на ніженьки стала з Божою поміччю!
НОВИНА про зцілення 45- річної Марії блискавкою облетіла село (це було на Вінниччині).Наїхало медиків, хотіли забрати її й провести обстеження.
— Нікуди я не поїду, — твердо заявила Машуня. — Коли колодою лежала десятиріччями- ніхто з вас не поцікавився, що зі мною, чи жива ще, як допомогти.А тепер ви мені не потрібні.Бог і сестра Шурочка мене врятували.Ось кому я безмежно вдячна!
Забігаючи наперед, скажу, що Машуня заочно технікум закінчила, пенсію заробила й пережила всіх своїх сестер.
А коли хворіла- я до армії щотижня приїздив до Шурочки й Машуні на допомогу.Пас корову Майку, коли черга підходила, доїв, продукти привозив, дрова й сіно заготовляв, город садив, шарував, картоплю копав.
Перед армією довелося корову продати, Шурочці самій з нею не впоратися.Давала Майка багатьом на заздрість щодня по 45 літрів молока.Тож пів села збіглося торгуватись за неї, мало не побилися. Я знайшов вихід: зробив з паперу жеребки, кинув у картуз- тягніть! Дісталася корова сусідці тітці Мані.Як вона зраділа- ще те видовище було! «Маєчко моя!»- кричить.Цілує її, гладить.
— Беріть Майку, — кажу їй при всіх, — то, може, хоч колись кружку молока Шурі з Машунею дасте.
— Не хвилюйся, Сергійку, я добро пам’ятаю.
Й слова дотримала.Щоранку літр- два молока мої тітоньки мали.
ПІСЛЯ служби я навчався, потім працював у місті й за можливості відвідував тіточок.Приїду на вихідні, перероблю всю важку роботу і в неділю біжу на вечірній автобус, повертаюсь до сім’ї.А того вечора автобус чомусь пішов на десять хвилин раніше.Я запізнився і — нічого не вдієш — довелося заночувати у Шурочки з Машунею.
Смакували вечерю, бесідували, жартували, спати полягали пізненько.Я відвик від лежанки, здавалася вона мені занадто твердою.Тітоньки, наслухавшись моїх смішних балачок, теж не могли заснути. Раптом чую попід хатою чиїсь важкі кроки: « туп- гуп-туп- гуп»- і затихли.
— Хтось ходить, — шепче Машуня.
— Та то, мабуть, чийсь собака, — кажу.
— Ага, на двох ногах, — обізвалася Шурочка.
Я встав, одягнувся, наказав тітонькам сидіти тихо і пішов подивитися, що там коїться.Взяв біля порогу держака від лопати й тихесенько почимчикував за хату, до курника, де чомусь збентежилися кури.Виглядаю з- за стіни- чоловік тримає мішок з курми, а хтось з ліхтариком ловить їх в сараї.І таке мене зло взяло, що стареньких якісь бовдури обкрадають, що миттю підбіг і вперіщив держаком мужика межи плечі.Чи то від болю, чи з переляку той гепнувся на землю.
— Ану мерщій вилазь, бо зараз зачиню тебе отам, на місці злочину, й міліцію викличу!-кричу тому, що курей ловить в сараї.
— А бити не будете?
— Ні, вилазь!
Виліз.Ой лишенько! Та це ж Степан зі своїм 25- річним сином Петром.Заможні люди, хазяї, повагою в селі користуються. А пенсіонери скаржаться, що злодії завелися, мало не щоночі на обійстях курей, гусей, індиків та качок викрадають.Хто б міг подумати на Степана з сином?
— Очухався, Степане, вставай! Яка ганьба! Шановані господарі! Оце так ти сина виховуєш, злодюгу виростив.Тюрма за вами плаче.
— Відпусти, Сірий, ми більше не будемо, клянусь, — повзає на колінах Степан.
— Вставай, кажу, сірий- зелений…Ні-і-і, все не так просто.Ви знаєте, почім тепер кури в місті на ринку?
— Ні…
— По сто доларів штука.Скільки ви тут курей поцупили? Вісім? Як не хочете розголосу — хай Петька збігає й принесе 800 умовних.А курей відпустіть до сараю.
— Та ми, та у нас…
— Значить, викликаю міліцію (ми тоді доньці купили вперше мобільного й вона дала мені його в дорогу).
— Не дзвоніть, я швидко повернусь…
Приніс синок- злодій гроші, відпустив я їх, пригрозивши, що як тільки в селі знову зникатиме домашня птиця- це їм з рук не зійде.Скажу, забігаючи наперед: крадіжки припинилися.
А я повернувся до хати.Тітоньки чекали, почали розпитувати, що там стряслося.
— Та нічого, — заспокоїв їх. — Сусідський пес відірвався з цепом і бігав. Спіть.
Наступного дня поїхав я до міста, накупив тітонькам круп, консервів, одягу, печива та цукерок.Домовився з майстрами на сусідній вулиці, щоб криницю викопали.Вони обійшли навколо нашої хати з виноградною лозою, знайшли місце на подвір’ї, де найближче вода знаходиться, всього за чотири метри, і викопали та облаштували криницю.Тітоньки плакали від радості.Набридло все життя носити воду аж від діда Тимофія. Як мовиться, не було б щастя, та нещастя допомогло.Вони цього заслужили.
Може й неправильно я з крадіями вчинив, але треба ж було їх якось покарати за негідну поведінку, провчити, і селян захистити.
Записала й творчо опрацювала
Таїсія КРИСЬКО.

Leave a Reply