А щастя – поруч

— О-О, АНДРІЮ, привіт! Сто років тебе не бачив, друже…

— Сто як сто, а шість – точно!- сказав, усміхнувшись, Андрій Василеві, з яким разом в армії служив, а тоді дороги розійшлися.

— Що привело в наші краї?

— Та ось бачиш , оголошення в газеті вивчаю, хочу десь тут у вас дім купити.

— Дім?- з подивом запитав Василь.- У вас з Маринкою дуже гарний будинок, батьки ж на весілля подарували…

— Нема Маринки, Васю, два роки вже нема.Під час пологів ні її, ні донечку лікарі не врятували.Я ж більше не можу там жити самотою, бо інколи здається, що божеволію, все дружина привиджується.

— Не знав, вибач, що рану розворушив.Щиро співчуваю, мені дуже шкода.Раз так- їдемо до нас.Моя Віка – справжнє довідкове бюро, все знає, що в окрузі діється, продається.
Дізнавшись за столом про мету приїзду Андрія, Вікторія вигукнула:

— Вір не вір, а бути тобі нашим сусідом , Андрюшо!Ось навпроти будинок буквально сьогодні оголосили в продаж.Мені ключі Валя з Іваном вранці дали, аби покупцям садибу показувала.Я й Васі ще не встигла цю новину повідомити.

— То що, ходімо глянемо?- в один голос запитали чоловіки.

— Господарі тут жили хороші, все до ладу зроблено.Всі зручності є, гараж, ставочок зариблений, ще й садок молодий родити почав, – розповідав Василь, поки Віка відчиняла хвіртку, вхідні двері та літню кухню.

Оглянув Андрій помешкання та й каже: « Телефонуй, Віко, своїм сусідам, хай повертаються. Будемо торгуватись, бо трішки їхня ціна з моїм бюджетом не сходиться».

— Оце правильно! Гріх не придбати цю оселю, все ж є, заходь і живи, як мовиться.Це нам з Вікусею ще ого скільки грошей треба вкласти для досягнення такого комфорту,- схвалив Андрієве рішення Василь.

Відтоді й зажили дружно, по-сусідськи, усі свята відзначали в одній компанії.
Якось в неділю поспішав Андрій на ринок, а назустріч немолода циганка йде.

— Зупинись, сину, всю правду тобі розповім!

— Вибачте, тьотю, але не вірю я гадалкам.

— То й не вір, я все одно скажу.Не думай, що грошей хочу видурити, просто бачу, який ти самотній.Так от: не шукай свого щастя, воно поруч з тобою живе! – промовила і хутко пішла собі.
Чого правду приховувати- Андрієві подобалася Віка.Але ж у неї хороший чоловік, з яким він міцно дружить.Зруйнувати родину ніколи собі не дозволить.Краще б та циганка не ятрила душу своїм гаданням.

ПРОЙШЛО пів року.Одного вечора несамовитий Вікин крик порушив тишу.Стрілою метнувся на сусідське подвір’я.

— Біда, Андрію, Василько мій розбився, якийсь п’яний аварію вчинив,- ридаючи повідомила.
Похорон, поминки, турбота про згорьовану Вікторію лягли на його плечі.Десь через півтора року помітив, що сусідка ніби просвітлішала, загорівся вогник у досі сумних її синіх очах.Згодом побачив її з мужчиною. Той дістав пакунки з багажника автомобіля й разом пішли в дім.

— У тебе гість, Вікусю?- поцікавився стримано наступного дня, хоч в душі кипіло недобре передчуття.

— Подруга Нінка познайомила місяць тому на дні народження зі своїм командировочним братом. Він часто сюди у відрядження приїздить. «Не вік же тобі самій кукувати », – говорить.У нього, правда, сім’я, двоє діток.Але обіцяв розлучитися,- зізналася сусідка.

Невдовзі завагітніла.Чим ближче до пологів- тим менше навідувався командировочний Вадик.І знову як тривога- до Андрія.Він з пологового Віку з донечкою забирав, гарний модний візок і ванночку для купання, необхідні дитячі речі подарував.Уже як виповнилось Мілені три місяці – татко з’явився. «Не посилали у відрядження,- виправдовувався.- Я ж не відмовляюсь від дівчинки, ось грошей трохи привіз».

МИНАВ час.Під Андрієвим теплим крилом зростала Міленка.На тиждень- другий у два -три місяці приїздив у відрядження тато Вадим.Підкидав якусь копійчину, клявся довірливій Вікторії у вічному коханні- і назад, до родини.В перший клас до школи весело крокувала дівчинка за ручки з мамою і сусідом Андрієм.

Далеко не кожен батько витрачав стільки вільного часу на спілкування з дитиною, як Андрій.Вічно зайнята роботою (а як приїде- Вадимом) Віка звикла, що сусід нагодує її доньку, домашні завдання з нею виконає.Те, що Мілена- відмінниця навчання, виключно його заслуга.
Ось уже й дванадцять років дівчинці відзначили.Якось Віка прийшла за нею до Андрія вся в сльозах.

— Що трапилось?- захвилювався він.

— Занедужала я, Андрійку, треба лягати в лікарню на обстеження, а тоді, швидше за все, й на операцію.Я зателефонувала Вадимові, щоб приїхав і побув з донькою, та він гаркнув на мене й відключився…Що мені тепер робити?

— Знайшла чого нервувати.Хіба я не подбаю про Міленочку? Вона ж мені як рідна.
Вікторії таки довелося перенести складну операцію. «Ваш чоловік так переживав за вас, не відходив від операційної, сидів біля реанімації, поки ви не прийшли до тями після наркозу, потрібні ліки за списком приніс»,- повідомила їй медсестра.

— Чоловік? Який?

— А скільки їх у тебе?- здивувалася вона.- Звісно, що Андрій.

Готував і привозив Вікторії сусід з донькою нежирний бульйончик, все, що можна було їсти, аби швидше набиралася сил.Потім вдома оточив турботою.

Місяців за три згадав про неї та Мілену Вадим.Примчав на новій автівці, дістав з салону великий букет різнобарвних хризантем і прямо на подвір’ї артистично впав перед Вікою на коліна:

— Я безмежно люблю тебе й доньку, але піти з сім’ї не можу.Давай залишимо все, як досі було.Таким чином мої почуття до тебе ніколи не зів’януть, ми не набриднемо одне одному.

— Мамо, і ти все оце слухаєш, стерпиш і простиш?- сказала з порогу Мілена.-Тоді я піду жити до свого справжнього тата – Андрія, набридла ваша брехня!

Гнівні слова доньки ніби протверезили Вікторію, яка ще мить тому, здається, готова була прийняти з рук Вадима ті хризантеми й навіть привітно усміхнулася йому.

— Геть звідси! – твердо промовила- І забудь сюди дорогу.Я виходжу заміж за кохану людину.Правда ж, Андрію?- він також стояв з Міленою біля порогу, бо перед цим у кімнаті допомагав їй розв’язувати математичну задачу.

— Правда, кохана,- спокійно відповів той.- Саме сьогодні вирішив, нарешті,зробити тобі пропозицію.Ось і каблучку приніс, – дістав з кишені піджака й відкрив рожеву коробочку.

Таїсія КРИСЬКО.

Leave a Reply