ВОДА. КРИНИЦІ. ЇХНЯ СИЛА

Коли юнак ішов до війська або на війну, то прочищав джерела, щоб його не брала куля. Що ж то за магію таку має вода? Що ж то за сила в ній?

   Криниці – це найсвятіші місця у Матінки Землі. Древні українці свято поважали Воду. «Вода – це Господні очі», – повчали бабуня.,

   Твердині («фортеці») хоч які міцні та могутні, а жодна без криниці не могла вистояти, не обходилась.

Українці вірять, що найбільш цілющу силу має свячена вода: Святвечірня, Ор-Данська і Стрітенська вода. А ще – «вода із трьох криниць», себто та, котру набирали найраніше, коли ще ніхто не брав. «Непочату» воду набирали з криниці або й з річки. Бо опівночі вода, як вірили, хвилюється і тому її вже вважали свяченою. А для освячення краще брати воду не «замкнену» з усіх сторін, себто не з криниці, чи озера, чи ставка, а ту, котра витікає. Така вода довго зберігається чистою, не зеленіє, не має осаду. Вона – чиста і прозора, як сльоза.

Зазвичай криниця в селі була місцем, де сходилися жінки не лише по воду, а й щоб поділитися новинами, вирішити якісь господарські побутові або громадські справи. Тому відома приказка: пішла по воду – забула про піч. 

   В селі існує гарний звичай: якщо йдеш до криниці – обов’язково зупинись і пропусти подорожнього, перечекай, поки перейде. Тобто з порожніми відрами не можна переходити дорогу. І навпаки: коли несеш воду і бачиш подорожнього – намагаєшся якнайшвидше перейти йому дорогу: це щоб йому щастило. І тобі приємно, бо ж він буде вдячний.

   Український нарід витворив безліч пісень і повір’їв про криниці. Згадаймо: «Ой зацвіла червона калина над криницею», «Дозволь мені, мати, криницю копати…», «Ой у полі криниченька муром мурована…», «Посилала мене мати до криниці воду брати…», «Копав, копав криниченьку неділеньку, дві…», «Ой вийду я на порозі, видно в лісі три дорозі, на четвертій криниченька, там холодна водиченька…»…

Є й гарні весільні пісні, як, наприклад, оця:

Принесемо водиці з криниці,

Замісимо коровай сестриці.

Як ми сестриці коровай місили,

Із сімох криниць воду носили…

   Воду шанували не лише серед природи, а й у хаті. Відро з водою завше стояло на підвищенні, на стільчику. Набирати воду з відра годиться однією квартою, яка стоїть тут же, біля відра, на блюдечку. А недопиту воду виливали під вазон: він за добро ділився красою і силою.

   Криниці годиться обгороджувати, прикрашати, садити біля них квіти, ставити лавочки. На світлині – сучасна криниця в моєму рідному селі, при в’їзді. Скільки води я з неї переносила!.. Відрами, на коромислі… Дякую Тобі, дідунева Кринице! Живи! Он як гарно тебе оздобили: у національні барви України! Ще й пара лелек-чорногузиків, дітей Бога Леля, ревно оберігає тебе. Живи ж!  

   Із давніх-давен українці вірили у надприродну, цілющу й захисну силу води. З нею пов’язували народження всього живого. Згадаймо, як у казках герой, умившись джерельною водою, стає сильнішим, омолоджується або й воскресає.

«Зневажиш воду – накличеш шкоду!», – застерігало народне мудрослів’я. Інші прислів’я теж попереджують: не плюй у криницю – доведеться води напиться. Без води і ні туди, і ні сюди. Не спитавшись броду, не лізь у воду. Без води й борщу не звариш. Коло води ходячи, умочишся. Де вода, там і верба.

   Наші предки знали й про руйнівні властивості водної стихії. Були часи, коли воду, як і всі сили Природи, обожнювали  і поклонялись, навіть боялись, а тому приносили жертви річкам, колодязям і водяним духам. 

   Ці давні вірування українців знайшли своє відображення у багатьох прислів’ях і приказках про воду: за водою підеш, то й не вернешся. Від великої води чекай шкоди. Вчорашньої води не наздоженеш. Вода в одного бере, а другому дає. Води – хоч топитись, та нема де напитись. Глибока вода не каламутиться. Глибока вода тихо пливе. З брудної  води ще ніхто чистим не вийшов. Не виливай каламутну воду, доки чисту не знайдеш. Вода знайде собі дорогу. Тиха вода греблю рве. Вода все криє, а береги риє. Вода м’яка, а камінь пробиває. Водою воду не загатиш. Мала вода – великий шум. Вода крапля по краплі і камінь довбе. Не ходи у воду за птицею, а в ліс за рибою. В океані води не зміряєш. Де вода, там і біда. І вода як на місці стоїть, то засмерджується. Не все переймай, що по воді пливе. Чим глибша вода, тим більша риба. Вода ума не мутить та й голови не смутить. Тиха вода найглибша. Якщо з гірким молоком, то краще зі святою водою. В криницю воду лити – тільки людей смішити. Не зарікайся з тої криниці воду пити.

Людська поведінка теж сприяла народженню численних прислів’їв і приказок про воду:

Він і на холодну воду дує.

В решеті води не наносиш.

Вода все сполоще, крім лихого слова.

Він – як вода: скрізь просочиться.

Він ані в воді не втоне, ні в огні не згорить.

Він без кінця воду варить.

Він такий, що й у ложці води втопиться.

Не спитавшись броду, не сунься в воду.

Прийшло з води, пішло з водою.

Без води й каші не звариш.

Без Гриця і вода не освятиться. 

Глянь у воду та на свою вроду.

Ваша вода мокра, ще й зимна.

Він із води сухим вийде.

Він у десятьох водах митий.

Вода греблю рве.

Вода в решеті не встоїть.

В решеті води не наносиш.

Вода все сполоще, крім лихого слова.

Вода в одного бере, а другому дає.

Води – хоч мийся, лісу– хоч бийся, хліба – хоч плач.

Вивели його на чисту воду.

Звик з бідою – як риба з водою.

Риба у воді, а він до неї петрушку кришить.

Тиха вода людей топить, а бурна тільки лякає.

Під лежачий камінь і вода не тече.

Стовкла воду в ступі.

Бовть, як дурень у воду.

Хто хоче чистої води, нехай іде до джерела пити.

Чий берег, того й вода.

Як води боятися, то й не купатися.

Йому – як з гуски вода.

Схожі, як дві краплі води.

Не тим крапля камінець довбе, що сильна, а тим, що часто падає.

Прийшло з води, пішло з водою.

Пролиту воду назад не збереш.

Проти води пливе.

У каламутній воді рибу ловлять.

У воді стоїть, а води просить.

Хліб – батько, а вода – мати.

  Коло води (криниці і річки) садили вербу: дерево, освячене Богом. Вважали, що верба очищує воду, тримає береги. Молода жінка в окремі дні місяця не мала права йти по воду до криниці, щоб не осквернити її святість…

  У моєму селі кожна криничка має свою назву і свою історію. Та найвідоміша, навіть олегенднена, – Ольжина Криниця, яка носить цю назву вже майже 900 років, ще від часів Болохівської Руси. Назвали її не на честь відомої княгині Ольги, а на честь доньки тутешнього воєводи, яку татари прив’язали у лісі за непокору… З її сліз і утворилася криничка.    Знаходиться вона у лісі, ближче до села. Це до неї сходилися пастухи, подорожні, механізатори і буряківниці з полів , аби втамувати спрагу, напившись прохолодної цілющої водиці, відпочити, набратися сил. Самі того не усвідомлюючи, так вони пошановували Господні очі.

    Замулюються криниці, у деяких можна набрати лише каламутну рідину, у деяких вода й зовсім зникла… Пересихають джерела, замулюються криниці. Цим вони попереджують про дефіцит води на нашій планеті у недалекому майбутті.

Вогонь – Цар, а Водиця – Цариця, казали у давнину. Коли «є хліб і вода, то нема голода», повчав сумний життєвий досвід. Шануймо ж, оберігаймо, леліймо криниці, очі Матінки Землі!

Любов СЕРДУНИЧ. 

Leave a Reply