24 лютого перегорнуло сторінки історії кожного українця, змусивши переформатувати своє життя, по-іншому сприймати дійсність. Вже минуло 7 місяців з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Ми пережили чимало і навіть починаємо звикати до війни. У різних сферах діяльності сталися певні зміни. Про те, що відбувається на культурному фронті Балтської громади – у розмові нашого кореспондента з начальником відділу розвитку культури та туризму Анастасією Фокшею.
— Анастасіє Олегівно, війна зупинила діяльність очолюваного вами відділу «на пів слові»? Культура стала не на часі?
— Про те, що культура не на часі, говорили ще два роки тому, коли розпочалася епідемія ковіду. Але ще з початку створення громади у нас була створена потужна творча, емоційна, креативна команда, у якої є досить великий потенціал. І, чесно кажучи, ми тільки почали набирати обертів. На жаль, ковідні роки та війна внесли значні зміни у наші плани. Ми були змушені повністю переформатувати свою роботу, навчитися працювати в режимі онлайн. Два роки в умовах карантину показали, що у нас є помітні результати, у нас класно виходить трудитися онлайн… В нас було запроваджено чимало цікавих проєктів, які реалізували саме в такому форматі. Отже, covid нас навчив не сидіти на місці, щось вигадувати і рухатися далі в будь-якому випадку.
Я впевнена, що кожного українця сколихнула звістка про початок війни, і для кожного це було дуже шокуюче. Ми ще до кінця не розуміли, як потрібно діяти в такій ситуації, в нових для нас умовах воєнного стану. Але кожен для себе однозначно вирішив, що ми маємо наближати перемогу разом. Особливо це стало дуже відчутним перших три тижні війни, коли ми спостерігали просто неймовірний сплеск єдності, коли не треба було щось пояснювати і звучало тільки одне слово «треба». Корективи в роботі потребували швидкого прийняття рішень. Ми почали з того, що сховали музичні інструменти та мікрофони, дістали духовки, автоклави і почали разом виготовляти тушонку, пекти пиріжки та різні смаколики, варити вареники, готувати їжу на блокпости, плести захисні сітки для наших захисників. Робили все, що вимагала від нас на той час ситуація. І ніхто не запитував: як, за який кошт і хто допоможе? Було тільки одне: що робити, на коли і скільки? Всі заклади культури переформатувалися у потужний волонтерський рух. Спочатку волонтерством зайнялися в селах, тому що там було набагато простіше. Згодом приєдналися й міські заклади культури. З кожним днем, з кожним тижнем ми все більше розуміли, як організувати роботу та правильно і ефективно витрачати свій ресурс. Кожен знав, хто за що відповідає. Обсяги були достатньо великі, але ми з цим справилися. І на сьогоднішній день ми бачимо, як все й досі злагоджено, ефективно працює під координацією штабу, створеного при міській раді.
— Дивовижно й те, що на всю цю допомогу не витрачено жодної бюджетної копійки.
— Та ми й не змогли б це зробити через казначейські обмеження: всі видатки йдуть тільки на першочергові потреби. Значну матеріальну допомогу надають фермери, підприємці, самі мешканці громади – хто чим може. Почули, що печуть рогалики, хтось приніс цукрову пудру, хтось – горіхи, а хтось – борошно. На початку війни багато фермерів поділилися вирощеною рибою. Тож наробили багато тушонки з неї. Пам’ятаю, перша риба була доставлена у великій кількості, тож постало питання: куди ж її везти, хто зможе її переробити? Школи на той час були зайняті. Ми прийняли рішення взяти на себе цей процес. Але до кінця ще не розуміли, що нас чекає попереду. Бо для цього потрібні були певні умови, вода. А ще запах! Було багато нюансів, але тим не менш вийшло цікаво. Ми прибрали книги, дуже швидко перетворили бібліотеку у рибний цех. Три дні працювали: чистили, різали і відправляли підготовлену для тушкування рибу за місцем призначення, де її закладали у автоклави та виробляли тушонку. Знаєте, те, чим ми займалися, допомагало кожному відчути себе потрібним.
— Яке місце, на вашу думку, у воєнний час займає культурна, творча діяльність?
— Одне з важливих місць. Але у нас був певний період, коли всі занурилися з головою в потреби фронту і про це ніхто не думав. За два –три таких критичних тижні з’явилося відчуття звички до таких умов і розуміння, що життя триває, і ми не можемо на цьому зупинятися, що важливою складовою у нашій роботі є підтримка патріотичного духу, підняття патріотичної свідомості людей. Це був як крик душі, який відчувався у всьому. Він почав виплескуватися й у соціальних мережах. Коли наші культурні діячі, військові, діти співали нових сучасних пісень, хтось згадував українські народні. З’явилися нові кавери (аранжування, «переспів» всесвітньовідомих хітів, – ред.), неймовірні меми (інтернет-повідомлення – ред.). І не треба було нічого пояснювати: замість тисячі слів ти просто дивишся і все розумієш. Безумовно, ми не змогли залишитися осторонь. І паралельно з волонтерською діяльністю ми почали працювати над створенням власних проєктів. В основному – онлайн. Організовували конкурси, флешмоби під гаслами «Балта – це Україна», «Все буде Україна» тощо. І в результаті отримали неочікувану підтримку, спостерігаючи сплеск патріотичної свідомості, патріотичного духу мешканців громади. Згодом у нас відбулися й вуличні концерти. Ми змінили свій репертуар. Тепер у центрі міста звучали українські пісні – як народні, так і сучасні («Ой у лузі червона калина», «Стефанія»). Організовувались й спільні заходи з центром дитячої творчості, під час яких також збиралися чималі кошти на підтримку Збройних Сил України. Всі об’єдналися навколо однієї мети. Таким чином разом наближаємо свою перемогу. У нас є ще чимало цікавих задумів і, думаю, найближчим часом ми їх зможемо реалізувати.
— Під час концертів звучали й власні твори наших талановитих земляків, які знайшли відгук у серцях балтян та гостей міста…
— Ви маєте на увазі Славіка Асауляка? Так, як патріот своєї країни, свого міста він не міг залишитися осторонь цих трагічних, просто страшних подій, які відбуваються в Україні. І він написав пісню, потім звернувся до гурту «Realitу Band» центру культури та дозвілля. Декілька тижнів роботи – і ми бачили результат. Це реально круто, до мурах. Вже завершено роботу над новою піснею, яка стала доступною для всіх. Це реально такий драйв, такий крик душі, що, байдужим нікого не залишило. Пісня теж набрала багато схвальних відгуків. І на цьому не зупиняємося, творимо далі.
— Балтська публічна бібліотека – один з великих проєктів культурної галузі громади. Її колектив продовжує й в умовах воєнного стану реалізовувати цікаві ідеї?
— Так. Це вдалий проєкт. З моменту створення публічної бібліотеки, такого культурно-просвітницького центру, двері тут не зачиняються. Всі зали (комп’ютерна, читальна чи конференцзала) – багатофункціональні. Тож у кожній є відвідувачі – читачі, глядачі чи учасники постійних заходів. Життя тут вирує навіть в умовах воєнного стану. До того ж, ви знаєте, що у нас є багато внутрішньо переміщених осіб – гостей нашої громади. Ми намагаємось максимально з ними співпрацювати, допомагати. На базі публічної бібліотеки сьогодні надається психологічна, юридична допомога, що продиктовано потребами часу. Тут створено гарні умови, є доступ до Wi fi. Працюють клуби за інтересами, курси ( в тому числі організовані дитячою міською бібліотекою). Ми намагаємось приділити увагу кожному відвідувачеві і максимально зробити так, аби їм було комфортно у нас, щоб могли якось зайняти свій вільний час, не тільки дивитись новини, а трішечки відволіктися.
— При цьому бібліотекарі продовжують волонтерити?
— Так. Бо є ще великі замовлення на рогалики і пиріжки. Вони відомі своєю рекордною кількістю. Протягом понад 200 днів уже виготовили більш як 2 тонни. І продовжуємо започатковувати нові проєкти. Зокрема, за ініціативи міського голови, враховуючи зростання попиту на вивчення та вдосконалення знань з рідної мови, прийнято рішення на базі публічної бібліотеки спільно з відділом освіти створити розмовний клуб «Розмовляймо українською мовою!». Багато вчителів української мови відгукнулися і провели не один десяток уроків. Вже маємо своє коло учасників цього клубу. Через початок занять в навчальних закладах у вересні призупинено його діяльність. Але вже з 1 жовтня її буде відновлено.
— У такий непростий час відбувся й «переїзд» центру культури та дозвілля у приміщення кінотеатру «Родина».
— Рішенням обласної ради кінотеатр передано у підпорядкування Балтської міської ради. Процес передачі був довготривалим, і тепер, нарешті, відбувся переїзд центру культури і дозвілля з приміщення колишнього будинку культури. Після короткого періоду адаптації розпочнемо роботу на новому місці. Є певні плани і сподіваємося, що найближчим часом їх буде реалізовано. Кожен житель матиме можливість відвідувати цікаві заходи у кіноконцертній залі в будівлі кінотеатру.
— Зведення прибудови до нього, про яку чимало говорилось на різних рівнях, перенесено на невизначений термін?
— Всі плани, які стосувалися проведення робіт з реконструкції та ремонту (публічна бібліотека, школа мистецтв, кінотеатр тощо) відкладено. Адже ми прекрасно розуміємо, що весь фінансовий ресурс нині спрямовується виключно на невідкладні потреби, в тому числі на забезпечення Збройних Сил України. Тож – не на часі. Відмовлятися від своїх планів не будемо, але й після перемоги, після закінчення війни діятимемо по ситуації, як і вся Україна. Тим більше, що для робіт у кінотеатрі мав залучатися ресурс не тільки з місцевого бюджету.
— Що відбувається з мережею закладів культури?
— У нас є 4 комунальних заклади: центр культури та дозвілля з мережею клубів та будинків культури, публічна бібліотека, краєзнавчий музей та дитяча школа мистецтв. Якщо говорити про творчі колективи, то ми маємо хореографічний ансамбль «Балтська зірочка», самодіяльний народний козацький хор «Будьмо», народний духовий оркестр і інструментально – вокальний гурт «Reality Band». На сьогодні жоден заклад культури не закритий, жоден працівник не звільнився, не виїхав, не залишив території громади. Всі працюють на місцях, всі – в строю. Це такий наш фронт забезпечення, працюємо спільно, злагоджено, на результат, і наближаємо разом перемогу.
— Але довелося таки пережити період, коли задля економії бюджетних коштів людей відправляли «на простій».
— Період простою був запроваджений після прийняття виваженого рішення виконавчим комітетом. Але, незважаючи на таку вимушену «відпустку», ніхто не припиняв роботу. В селах люди займалися й благоустроєм, і волонтерською справою. Плели сітки, організовували вуличні ярмарки, спільно з дітьми виготовляли різноманітні вироби патріотичного спрямування, які потім продавалися, а виручені кошти передавалися на потреби ЗСУ. У міських закладах була така ж ситуація. Навіть маленький колектив історичного музею на чолі з Петром Астафійовичем Ткачем взяв на себе дуже велику відповідальність, працює з переселенцями,з нашими гостями, організовує виставки, екскурсії ( в тому числі – по місту). Весь час музей активно працює. У них кожен день розписаний. Започатковано чимало різноманітних проєктів патріотичного спрямування. Серед них – спільний проєкт з хором «Будьмо». Його започатковано після того, як громада почала отримувати сумні звістки про загибель наших воїнів-земляків на війні з росією. Найближчим часом в рамках проєкту розпочнеться цикл заходів, які відбуватимуться, в першу чергу, у сільських закладах культури. Ми не маємо права забувати, якою ціною дається нашому народові визволення України від рашистських загарбників.
Війна завжди показує, хто є хто. Ми пережили більш ніж 200 днів війни, і цього достатньо, аби побачити, хто поруч із тобою. Мені пощастило, бо зі мною працюють люди самовіддані, патріоти своєї країни. Я щиро хочу подякувати членам свого великого, потужного, міцного колективу працівників культури за те, що вони роблять кожен день. Це великий обсяг роботи, який наближає нас до перемоги. Хочу подякувати волонтерам і дітям за те, що вони продовжують підтримувати наших захисників різноманітними заходами, в тому числі й збором коштів. Я хочу подякувати батькам, які виховують таких дітей, і впевнена, що разом ми переможемо, оскільки наша нація непереможна. Бо ми неодноразово довели, що народ і армія – єдині.
— Що мрієте зробити після перемоги?
— Мрію повернутись до бурхливого, насиченого культурного життя.
Бесідувала Людмила ШЕЛИХ
About The Author
