ВІЙНА, ЯКУ ЗАМОВЧУЮТЬ, ТА МИР ЗІ ШМАТОЧКІВ БАЧЕННЯ КОЖНОГО

Наша редакція знову взяла участь в онлайн-навчанні. Цього разу – у триденному семінарі-тренінгу на тему «Гендерна рівність в конфлікті та в мирних процесах: «Жінки, мир, безпека» (з реалізації Національного плану дій з виконання резолюції РБ ООН 1325) для керівників та журналістів регіональних видань.

Треніг цікавий тим, що онлайн-аудиторія ділилася на малі групи для обговорення конкретних питань порядку денного за участю представників жіночого ветеранського руху, внутрішньо переміщених спільнот, громадського активу тощо.

18 червня (другий день тренінгу) у такому тісному колі журналісти з цікавістю спілкуватися з правозахисницею благодійного фонду «Stabilization Support Services» (у перекладі – служби підтримки стабілізації) Валерією Вершиніною. Вона — переселенка з Донбасу, для якої вже давно визначені поняття «війна» та «мир».

  Саме тому дуже цінним для нас є її погляд на те, що відбувається на Сході, адже навіть серед журналістів виникла полеміка: чи варто писати про мир, коли в країні – війна?

«Журналіст, думаю, не може бути усередині, коли йдеться про його співвітчизників, яких вбивають окупанти та бандити. Вибачте, але це — не природньо… Мирного життя поки що немає…Триває війна, яку замовчують… або називають конфліктом…», — відповів на це один з наших колег Володимир Книш.

На думку Валерії Вершиніної, під словом «мир» слід розуміти не звичайне припинення вогню, а дещо глибше, глобальніше.

На початку воєнних дій на Донбасі Валерія мешкала в Донецьку, який довелося залишити у 2014 році. За її словами, тоді вона заперечувала саму ідею мирного будівництва. Поки на її шляху не зустрілась команда людей, з якими згодом створили благодійний фонд. Серед них була Ольга Іванова, яка запевняла, що треба говорити про мир, запропонувала реалізовувати проєкти про мир. Так для пані Валерії починався процес усвідомлення самого поняття «миру», який сприймався крізь призму війни на Сході України:

— Мені здається, що це дуже комплексне питання, адже саме під час найгарячішої фази війни люди найбільше потребують роздумів про мир. Навіть якщо ми зараз з вами домовимось, що кожен з нас на дві хвилинки замислюється, що для нього є мир і потім розповість про це, я впевнена, що ми насправді думаємо про різне. І у 2014 році, коли мені найбільше за все боліло, я мріяла про єдиний мир, який я тоді бачила, про перемогу і про смерть ворогів. Тепер, коли минув час, я можу описати іншу конструкцію миру. Але навіть зараз, за 8 років у мене є дуже багато запитань про мир. Який мир ми хочемо побудувати? В цьому мирі буде місце прощення тих, хто не воював, але підтримував окупантів? В цьому мирі ми хочемо скористатися принципом колективної амнезії, який було використано, наприклад, після Другої світової війни для побудови європейського союзу, чи ми будемо шукати якийсь інший шлях? Яке буде місце в цьому мирі у національній пам’яті про війну? І мені здається, що дуже важливо говорити про той мир, який настане, наші мрії про нього. Адже, зрештою, з тих шматочків миру, які кожен з нас бачить, ми будемо будувати його. І, можливо, знайдеться якась концепція примирення, яка буде нашою унікальною, українською. А, може й ні. Якщо ми не будемо говорити про мир, а залишатимемося лише у стані обговорення війни, виникає тоді запитання: заради чого? Заради фізичного виживання: якщо ми перестанемо стріляти і нас не вб’ють? Це дуже сумна картина, на мою думку.

На запитання одного з наших колег щодо можливих проблем інтеграції людей, які залишилися на окупованій території, котрі підтримували сепаратистів, працювали в органах управління, після того, як настане мир, правозахисниця відповіла:

— Я бачу тут насправді два питання. Перше — це яким буде перехідне правосуддя, тобто якою буде політика держави щодо всіх цих людей. А друге — як відбуватиметься інтеграція в процесі цього перехідного правосуддя, коли ми станемо одним цілим. Мені здається, що найбільшою проблемою, найбільшим викликом буде те, що навіть коли мир настане, Росія все ще намагатиметься впливати на нашу країну. На мою думку, найбільшою складністю буде подолання усіх упереджень та мови ворожнечі, яка наразі поширена, подолати певні ненависть і страх перед переселенцями всередині нашої країни, страх перед нашою країною у людей, яких вже вісім років «обробляють» інформаційно (це теж війна, тільки інформаційна з боку Росії – ред.) і, зрештою, стати єдиним культурним, соціальним, і мовним колом. Наприклад, я є не просто російськомовна від народження. Я — етнічна росіянка. Мої батьки – і тато, і мама – переїхали з Росії в Україну, ще будучи дітьми. Від їх союзу народилася я — фактично вже з українським менталітетом. І я розумію, що діти, які вже 8 років живуть в окупації, навіть будучи етнічно українцями, вже не є носіями нашої культури і менталітету. І нам треба буде дуже терпляче, з дуже великими ресурсо-витратами повертати їх у наше культурне поле. Бо культура – це не те, що може з’явитися само собою в перший день після завершення війни. На жаль. Це буде велика важка робота .

  ПІД ЧАС обговорення теми війни та миру, ми торкнулися й теми міграції. На думку Валерії, вона має три сторони.

— Від початку війни багато людей виїхали з окупованих територій на не окуповану. Це один напрямок міграції. Коли стало зрозумілим, що конфлікт довготривалий, люди, у яких не було ресурсу боротися, почали повертатися назад. Це другий, зворотний бік міграції. Але є ще третій бік , про який ми зазвичай не говоримо. Я сама з Донецька, мої родичі та друзі все ще залишаються в цьому місті. Так от Донецьк наразі дуже інтенсивно заселяється росіянами. Моя бабуся розповідала, як поруч з нею купили квартиру люди, які приїхали з Росії. Вони ходили по будинку і дивувалися, що тут є каналізація та сміттєпровід. Тобто ми сприймаємо ситуацію в Донецьку як занепад, як економічний колапс, а люди, які приїхали з російської глибинки, — як неймовірний економічний розквіт. Їм так добре. І у мене виникає відповідне логічне запитання: коли війна закінчиться і українська влада поверне контроль над окупованими територіями, невже ми сподіваємося, що ці люди просто зникнуть? Вони, скоріш за все, продовжать проживати у своїх квартирах і вважати, що окупація була корисною. І Україна має формулювати свою політику та ставлення до цих людей. Міжнародне право не дасть нам їх виселити. З ними треба знаходити можливість жити і поступово також інтегрувати їх у наше середовище. Бо зараз Росія цілеспрямовано заселяє Крим, заселяє окупований Донбас своїми громадянами, розраховуючи через них й надалі створювати напруження в регіонах. Ці люди приходять до нас не лише зі своєю мовою, але й зі своїм ставленням до законів, своїм ставленням до рівних прав та можливостей. На жаль, це та даність, яку також треба враховувати, з цим всім нам доведеться працювати.

 

Людмила ШЕЛИХ

Leave a Reply