Дорога до мрії: Київ – Шляхове або «ВАТИКАН» – держава в державі

«Оборудка» в 100 у.о.у купейному вагоні
Цього дня Скоробогатови викопали картоплю на своєму городі, тому моє запитання було про одержаний врожай (ми спілкувалися з Людмилою Василівною, бо Юрій Артемович «чергував на кухні»). Господарка посміхнулась:

— У Шляховому, якщо запитуєш — добре вродило чи погано? — відповідають: «байдуже»… Загалом, хороший урожай, картоплі чимало. Садила донька… вперше. Їй було дуже цікаво, сказала: «Я сама посаджу, все зроблю…» Вона не уявляла, який труд потім обробити, виростити цю картоплю. Спасибі, сусіди допомогли викопати, ми самі, звичайно, не впоралися б. Два дні копали і, як кажуть, ухляли.

— Ви не місцеві?
— Ми взагалі раніше не жили в селі, і родичів у мене ніколи тут не було. Я народилася й виросла в Києві. Пам’ятаю, ще в школі заздрила однокласникам, які канікули проводили в бабусі-дідуся в селах, розповідали, як ходили на рибалку… А мені нікуди було їхати. Звичайно, в піонерський табір відправляли, але я все життя мріяла побувати в селі. Навіть не думала, що на старості житимемо тут. Ми придбали будиночок в Шляховому, і він у нас просто стояв. А пішли на пенсію й переїхали сюди.

— Я чула, що з його придбанням у вас ціла історія вийшла.
— Так! Ми з приятелькою їхали в потягу з Кишинева, поверталися з відрядження. Сіли в купе, так спекотно було, що подумали: хоч би ніхто не зайшов більше. Ми тоді сувенірів понабирали дві валізи: всім же треба щось привезти — друзям, колегам по роботі. Уже поїзд рушив, і ми спокійненько почали влаштовуватися.Накрили на стіл, сіли вечеряти. Тут відчиняються двері й входять чоловік з жінкою і малям. Ми, звичайно ж, запросили їх до столу. А вони як відкрили свою сумку! Чого там тільки не було! Стільки всього домашнього, смачного. Виявляється, вони брата в армію проводжали і їхали тепер додому. Ми зраділи: хороші супутники попалися до Києва. Але виявилось, що сім’я їде лише до Котовська, а там — до Балти та до свого села Шляхового.
Ми розговорилися, і я розповіла про свою мрію жити в селі. Щоправда, у нас дача була, від метро — 20 хвилин пішки. Озеро, пляжик невеликий. Але поруч центральна траса проходила і наш будиночок «хитався» 24 години на добу. Тому все життя хотілося в село, в глибинку, подалі від траси. А сусідка по купе говорить: «Ой, у нас дуже дешеві хати! Такий будиночок маленький, затишний в центрі села продається, і город хороший. Всього за 100 доларів». Я, не роздумуючи, витягла 100 доларів і 20 — зверху (на оформлення) й кажу: «Ось моя адреса, мої дані. Придбайте цей будиночок для мене». Моя приятелька остовпіла: хіба можна так довіряти людям?! А я душею відчувала, що нашим супутникам можна довіряти.
За тиждень вони мені зателефонували: «Будиночок вже ваш. Можете приїжджати». Але поїхали ми не одразу, бо працювали тоді вахтовим методом в Чорнобилі.

Врешті, зібралися. Дізналися, що автобус з Києва їде прямо через Шляхове. Нас мали зустрічати нові знайомі. Виходимо — ніхто не зустрічає! Йдемо, як нам розповіли: «буде магазин, потім — сільрада…». Питаємо у людей, а вони не чули прізвища наших знайомих. А вже вечоріє! Одна жінка здогадалась: «Ви, напевно, не в тому Шляховому вийшли! Вам потрібне село в Одеській області, у Балтському районі? А це Вінницька область». Що було робити? Назад Київського автобуса немає. Хто візьме нас на ніч, не знаючи?! Але нам пощастило, що ця жінка саме чергувала у готелі. Його закрили на ремонт, приміщення не опалювалось, але переночувати можна було… На ранок у мене не було ні сил, ні бажання шукати наше Шляхове. Повернулися до Києва. Подзвонили своїм знайомим: не хвилюйтеся, приїдемо навесні. Виявилось, вони нас майже до півночі зустрічали в Гайвороні.

Жінки з молотком у «шевченківській» хаті

Людмила Василівна продовжила свою розповідь:

— Наші знайомі переживали: раптом нам не сподобається будиночок?! Ми цього разу приїхали з моєю приятелькою: чоловік відмовився вдруге вирушати у подорож. Будиночок дуже сподобався: такий маленький, чепурненький і справді затишний. Як зайшла, одразу з’вилося відчуття, що я тут народилася. Таке все рідне!
Побачила поруч з будиночком ще одну будівлю, здивувалася: це сусіди так близько? Знайомі заспокоїли: «Та це ж ваш сарай!».

Всередині будиночка меблів не було, лише старе дерев’яне ліжко. Ми переночували, а ранком пішли роздивлятися навколо: така краса! І настрій ще кращим став. Вирішили зробити парканчик (його практично не було, ворота висіли на двох перетинках). Зате підручного матеріалу — вдосталь.

Пішли до магазину, купили господарський інструмент. Чули, як між собою сусіди гомоніли, запитували одне одного: чоловіки приїхали чи жінки? Хтось відповів: «Не бачила хто саме, але молотком жінка стукала».
Це моя приятелька ворота робила.

— Юрій Артемович в село не прагнув?
— Він довго не хотів їхати. Казав доньці: «Мама купила «шевченківську» хату». А як приїхав, так тут сподобалося! Нині про Київ навіть не думає!

А все почалося із записника в телефонній будці…

– Якщо я розповім вам про наше знайомство, потрібно буде написати ще одну статтю!

— Мені вже цікаво!
— На той час я закінчила технікум, працювала в штабі армії і 5 років зустрічалася з хлопцем, який закінчував інститут інженерів цивільної авіації. Він сам з Вінниці. Все йшло до того, що ми мали побратися. Але коли повідомили про це його батькам, вони прямо висловили невдоволення. Мовляв, вона тільки технікум закінчила, до того ж на 1 рік старша за сина. Хоча Алік заявив, що все одно зробить по-своєму, мене дуже зачепило, образило ставлення до мене його батьків, які до цього всі п’ять років мовчали. Перед захистом диплома Алік зібрався до Вінниці на переддипломну практику. У нього був мотоцикл. Накупив всього, що замовила мати, заправився і, зайшовши до телефонної будки, зателефонував мені на роботу (тоді не було мобільних телефонів). Сказав, що їде і через деякий час повернеться. А у мене вже був осад такий нехороший, як каміння на душі, від поведінки його батьків.

Він поїхав, а наступного дня пролунав дзвінок: «Здрастуйте! Я вчора зайшов до телефонної будки і знайшов там записник. Дзвоню за першим номером, який тут є. Це ви — Людмила?». Кажу: «Так. Ви можете повернути мені цей записник».

Ми домовились про зустріч з незнайомцем, але щось нам завадило побачитись. Він знову зателефонував мені саме в той день, коли моя подруга Лариса відзначала день народження. Я сказала, що буду зайнята, мені треба допомогти подрузі підготуватися до свята. А незнайомець наполіг на зустрічі, запевняючи, що допоможе нам. Я відповіла: «Не потрібна нам ваша допомога!». Але він причепився, як банний лист.
…Юра якраз закінчував університет і його направляли на роботу в Раду Міністрів. Там одружених, або тих, хто тільки заяву подав до РАГСу, одразу брали на квартирну чергу. Лариса і я вже встигли подружитися з Юрієм і вирішили допомогти хлопцеві: подати заяву. Лариса каже: «Давай ти подавай, все одно одружуватися не будете».

Але так вийшло, що ми швидко розписалися. Я нікому й слова не сказала. Алік приїхав, а у мене — штамп в паспорті. Не повірив. Я йому показала свідоцтво про шлюб, і він на емоціях його трохи надірвав (так досі воно і є трохи надірване). Каже: «Цей шлюб не протривав й місяця, його можна анулювати!». Та я відмовилась. Так ми з Юрою 46 років прожили душа в душу. А тепер доля закинула нас у Шляхове.

— Як ви, городяни, освоювалися в селі?
— Легко! Я просто дивилася, як це роблять сусіди і вчилася. Хоча вони так швидко картоплю підгортали!А я навколо кожного куща кручусь- кручусь… Таки навчилася більш-менш. А то загляну через паркан, а в сусідів — чистий город. Мені теж не можна «підкачати», не повинно бути гірше, ніж у них! 25 соток — це багато. Але нам допомагають друзі наші, з якими вже тут познайомилися. Сьогодні приїхали, допомогли картоплю викопати. Треба відремонтувати щось, шпалери поклеїти — вони теж допомагають. А ми — їм.

Юра у мене — майстер на всі руки. Щоправда, захворів і я стараюсь його не навантажувати. Хоча він й так цього літа дуже багато зробив: душову, туалет в домі. Підключив воду: у нас тепер всі зручності. Не хочеться повертатися до Києва: приїжджаєш — всюди асфальт, як в коробці знаходишся. А в селі таке чисте, свіже повітря! А вода яка! В квартирі ж воду неможливо пити! І готувати з нею нічого не можна!

Близький, далекий Чорнобиль

Ми торкнулися професійної сфери Скоробогатових.

— До речі, мій чоловік — ваш колега, журналіст, закінчив університет імені Тараса Шевченка, — розповіла Людмила Василівна. — Де тільки не працював! Останнім часом — разом зі мною — у Чорнобилі. В одному з конкурсів посів перше місце за висвітлення теми Чорнобильської катастрофи. Я 27 років відпрацювала в Чорнобилі від «Курчатовського інституту» (інститут атомної енергії ім. І. В. Курчатова, на той час — Академії наук СРСР).

— До Чорнобиля потрапили ДО чи ПІСЛЯ? Чим займалися?
— Після аварії. У 1988 році. Там наша організація досі працює. В основному займалися наукою: працювали фахівці, науковці, які робили дослідження, вивчали наслідки катастрофи. Не тільки наша організація: там було багато інших науковців з інших держав у тому числі. Особисто я працювала в комплексній експедиції від інституту, весь час — в канцелярії. Ще до Чорнобиля — 20 років в армії, теж в канцелярії. Діловодство — мій «коник».

— Там було небезпечно?
— Певний час ми повинні були працювати в камуфляжі, ходити лише «прочищеними» доріжками.

— Яке ваше перше враження від побаченого?
— Коли приїхала, побачила ліворуч якусь споруду. Подумала: Боже мій, скільки пишуть про катастрофу, я уявляла зовсім інші масштаби, а тут — таке… Виявилось, що це був хлібокомбінат у Чорнобилі. А до атомної електростанції я потрапила пізніше, з екскурсією. Нам суворо не дозволялося самим кудись виходити: лише робота, їдальня, житло. Колектив дружний був. Як одна сім’я. Тоді вся країна боролася з наслідками катастрофи… Звідти я пішла на пенсію…

Мале, руде — у два кулачки

- Людмило Василівно, бачу, ви любите квіти…
— Дуже! У дворі розвела розарій. Приїздила донька з сім’єю. Зять (дуже хороший!) як побачив, вигукнув: у вас тут рай! А в Києві залишився кактус, якому вже 43 роки. Так гарно цвіте! Сусідка його поливає. Таке вигадала, що можна це робити раз на місяць: штучний полив.

— А на городі що найбільше любите садити?
— Перець і помідори. Їх легше збирати. Зірвеш з куща свіже, дивовижний аромат!

— Є у вас і домашній друг.
— Якось поїхала з сусідом до Пужайкового. Мені потрібна була фарба. Дорога широка, посередині щеня лежить -маленьке, у два кулачки. Вирішила, що заберу його. Поки по базару пройшлася, а воно зникло. Я всіх підняла на ноги, знайшли: під автомобілем песик заховався. Підняла його, таки рідний, маленький, рудий. А зараз он який здоровенний став! Назвали його Мишком, бо дуже був схожим на ведмедика. У двір до нас ніхто просто так не зайде. Тільки я, чоловік і донька Леся. Як приїхала до нас- звикла до нього, і він її дуже полюбив.

— Відчувається, село вам рідним стало…
— Я й сестру двоюрідну сюди згодом привезла. Вона теж тут мешкає. Трохи далі від нас. Їй також подобається працювати на землі, хоча закінчила Київський університет імені Карпенка-Карого. Моя подруга купила хату в Криничках (так вийшло, що в Шляховому тоді не було у продажу).

Люди тут хороші. До своєї хати ми ходили через сусідський двір. Я завжди, як приїжджала, пригощала літню сусідку шоколадкою (ми тоді ще в Києві жили). А як не заставала вдома — клала під фуфайку. Коли вона поверталася і виявляла шоколадку, задоволено бурчала: «Знову приїхала, тепер треба відкопувати пляшечку, котру приховала в далеку дорогу…». Брала на фартух повно яєць, майонезну баночку з міцним напоєм власного виробництва (ми багато не вживаємо) і приходила в гості. Згадую сусідку з теплотою у серці: померла, шкода.

— І села вимирають. Вони тримаються на стареньких людях, молодь виїжджає, на жаль.
— Мені здається, все залежить від того, хто чого хоче. Я, наприклад, мріяла, щоб було найменше шуму, про віддаленість від автошляхів, чисте повітря, екологічно чисті їжу і воду. Той, хто хоче працювати, знайде чим зайнятися й в селі. У мене сусідка сама з Донецька — міська дівчина. У неї корови, бички, кури, гуси. Так, їй нелегко дістається кусень хліба, але вона каже: «Я сама на себе працюю, ні в кого нічого не позичаю». А є такі, які не хочуть працювати, заглядають у чарочку. В Шляховому ще кияни живуть. Молоді. Тримають господарство, таке собі чималеньке «ранчо». І теж задоволені. Сільська праця важка. Але життя в селі мені нагадує Ватикан — державу в державі. Тут все підкорюється своїм законам. І дихається легко…

Бесідувала
Людмила Шелих.

 

 

Leave a Reply