Запасний аеродром

Всі чоловіки, як і жінки, різні. Одні обирають половинок на все життя й залишаються їм вірними. Інші, не встигнуть вирватися з дому, шукають нових втіх та пригод. Далекобійник Микола примудрився мати навіть декілька дружин.Тема не нова, та від того не менш болюча для його сім’ї. Ви зацікавилися? Тоді читайте далі…

АНЖЕЛА – перша Колькина любов. Як побачив 1 вересня на шкільному святі новеньку десятикласницю, навчаючись в одинадцятому, стояв і дивився на неї, немов зачарований. Дівчина середнього росту з світло-русим волоссям, білим личком та великими блакитними очима випромінювала особливу красу і ніжність. Юнак не міг відірвати від неї очей. «Хлопці, я пропав. Голубий Анжелин погляд не дає мені спокою ні вдень, ні вночі», – зізнався якось друзям Ігореві та Славку.

— Вона й нам подобається, Колько,- почув у відповідь.- Але треба думати про навчання, випускний клас все ж таки.

— Ну, тоді побачимо, чия візьме, – задумливо сказав з твердими нотками в голосі закоханий Микола.

І взявся «завойовувати» Анжелу. Вона уболіває за футбольну команду- попросився у воротарі. Співає у вокальному ансамблі- грав на трубі, адже навчався у музичній школі. Бере участь в предметних конкурсах – хлопець теж не пасе задніх. Дівчина таки звернула на нього увагу, хоч і наприкінці навчального року. Весняної квітучої пори розпочалася їхня дружба.

КОЛЬКА став студентом зоотехнічного факультету сільгоспінституту в Одесі. Через рік Анжела вступила до медучилища. Зустрічалися часто. Проте Миколину пропозицію руки й серця вона відхиляла: отримаємо дипломи- відразу одружимось. Погоджувався. Жила тоді в обох віра, що їхнє кохання повік не зів’яне.
Під час реєстрації шлюбу гуморний Колька вхопив наречену на руки і так тримав, ставши на рушник, протягом всього обряду, поки на запитання «Чи згодні ви, Анжело, бути вірною супутницею Миколі на все життя?» вона відповіла «Так». А сам пообіцяв « у пору радості й біди щиро Анжелу шанувати і кохать завжди».

ЇХНІЙ букетно- цукерковий період тривав добрих три роки. Ще більш щасливою стала пара після народження доньки Мії ( Соломії). Та ось підстерегло перше життєве випробування – втрата роботи. Тваринницький комплекс власникам довелося закрити, а де ж зоотехнікові ще працювати? Або залишати насиджене й затишне сімейне гніздечко і шукати роботу в інших краях, або міняти професію. Рідний дядько, оцінивши ситуацію, запросив племінника постажуватися у нього водієм- далекобійником. Миколі сподобалось. Покатався з ним кілька місяців, склав іспити на відповідні категорії і влаштувався водієм в тій же одеській фірмі.

ВІДТОДІ сімейний корабель Весловських і почало штормити. Сплинули за обрій радісні часи, не витримало палке Миколине кохання розлуки. Спершу приїздив на тиждень- два додому, а далі й по пів року не з’являвся. «Підженившись» на перехрестях доріг, проводив відпустки з новими пасіями. Анжелі потроху грошей надсилав і щоразу телефоном просив вибачення за те, що не приїздить. «Не буду брехати, зустрів нове кохання»,- мов ножем по серцю дружини щоразу полосне, розтривожить, ніби полум’ям обпече все, що було для них найсвятішим. А про донечку забуде спитати.

— Ти ж обіцяв – разом до останнього подиху!

— Прости, Анжело, не вийшло…

Я ЗУСТРІЛА медсестру Анжелу в лікарні після чергового такого дзвінка її чоловіка. Вона – однокласниця моєї доньки. Розговорилися. Усміхалася, але очі, величезні й прекрасні її блакитні очі сповнені суму та болю. Ну що йому ще треба, тому Миколі? Вродлива, турботлива, милосердна, сама доброта. Пацієнти кажуть, що якби можна було цю медсестричку прикласти до рани – відразу б зажила. На жаль, її душевні рани не встигають загоюватись. Та як не буває гірко, улюблена робота рятує, додає сил.
А ще позитивно впливає спілкування з донечкою, мов дві краплі води схожою на маму, вже студенткою. Цьогорічний карантин, звичайно, велика біда, але Мія нині вдома на онлайн- навчанні. Анжелин біль втамовує материнська радість.

РАПТОМ дзвінок від Миколиного дядька Семена:

— Анжелочко, Микола потрапив у ДТП, хоч і не зі своєї вини. Треба підрихтувати. Можна я привезу його до тебе?

— А що, до коханок – ніяк?

— Угу, кому потрібен збитий льотчик з перебитими крилами, їм ото гроші та золоті прикраси лише давай. Ти ж у нас добра душа, ще й медик, благаю, не відмовляй!

— Я, значить, запасний аеродром для вашого «збитого льотчика»…

— Виходить, що так. Отже – згода? Ми їдемо!

ПОСТІЙНА посмішка куди й поділася з Миколиного обличчя. Стояв біля дверей з забинтованими руками і сумно дивився на Анжелу. «Пустиш?».

— Що, відновитися треба, тату?- підійшла Соломія.- Аж ось коли ти про нас з мамою згадав!

— Не треба, доню, дорікань, йому й так зле.

— А нам всі роки без батьківського тепла й підтримки було добре? Хто поспівчуває?

— Проходьте, дядьку Семене, Колю, сідайте. Незважайте на Міїні слова, це у неї крик душі. Взагалі наша дівчинка дуже доброзичлива.

Микола сів на диван, глянув на плакат на стіні навпроти, написаний ним власноруч двадцять один рік тому після весілля :

«Будемо ділити з добротою все наше веселе і сумне, адже в нас навіки із тобою з двох життів створилося одне! » – і очі затуманили сльози…

Таїсія КРИСЬКО.

 

 

Leave a Reply