
Моя подруга Аліна наколи не ляже спокійно спати ввечері, поки, за встановленим самим життям графіком, не перекинеться словечком зі своїми рідними. Першою, о 8-й годині вечора, має повернутися з роботи донька Галина. О 9-й переступає поріг квартири син Іван. О 10-й телефонує сестра Марія, котра рано лягає спати і рано прокидається. Цього разу вийшов збій: одинадцята на годиннику, а Марійка мовчить і на дзвінки не відповідає. Вона сама вдома, чоловік у відрядженні. В Аліни нерви.
– Та не переживай, – заспокоюю її. – Телефон, мабуть, розрядився, або з якоюсь подругою зустрілася.
– Нема у неї подруг…
– Це ж як? Хіба таке буває?
– Мала сестричка двох близьких подружок з дитинства, а як сталися з ними страшні події – тяжко пережила і зареклася більше з кимось дружити.
– Коли це трапилось, чому викликало таку болючу, негативну реакцію?
– Двадцять років тому…
– Значить, строк давності вже минув!
– У материнського злочину не буває строку давності… Ми про це ніколи нікому не розповідали, хоч душевну травму і біль отримали на все життя. Ти перша, кому відкрию таємницю.
Батьки на вихідні часто відправляли нас з Марійкою автобусом в село до бабусі Жені. Водій зупинявся біля її будинку. Там у кожної з нас змалку були подружки. У мене – двоюрідна сестра Люда, а у Марійки – сусідська дівчинка Інна.
Ця Інна, коли підросла, не раз приїздила до нас в гості на свята чи іменини. Марія познайомила її зі своєю шкільною подругою Світланою.
Після 9 класу Інна вступила до медучилища. На другому курсі народила доньку і привезла в село до своєї мами, сусідки нашої бабусі. Через два роки ще одну залишила. Дісталося тій бідолашній мамі з малими внучками. А Інка не з’являлася. Марія писала їй листи, просила хоч зрідка навідуватися, допомагати мамі. У відповідь – тиша. Якось її мама в розпачі зізналася нам, що у меншенької, Яни, СНІД і відповідний документ є з пологового будинку. Ми з Марійкою божеволіли. Ця ж дівчинка часто з Маріїною донькою гралася! Що робити? Взяли ми Яночку у тітки Валі й повезли до районної лікарні, здали аналізи. Результати приголомшливі: дитина здорова! Після всіх наших розслідувань виявилось, що в Одесі у пологовому відділенні переплутали аналізи і здорову дівчинку зробили смертельно хворою. А скільки болю і тривог завдали її бабусі й мені з Марією…
Одного засніженого вечора в двері
Маріїного будинку хтось постукав. Відчинила – на порозі Інка стоїть.
– О-о-о-о! Скільки літ, скільки зим! Нарешті, приблудила наша гульона, знайшлася! – вигукнула моя сестра.
– Пустиш переночувати? Бо я запізнилася на останній автобус до села, – мовила зніяковіло.
– Заходь, розказуй, як це ти від рідних дітей відмовилася. Чи не рано їдеш, може, треба було прямо на весілля, як виростуть дівчата?
Зняла Інка куртку і Марія звернула увагу на її живіт.
– Ти знову вагітна? – запитала.
– Ти що! Це я так невдало поправилася. Та ще й замерзла в дорозі, зуб на зуб не потрапляє. Зараз таблеток нап’юся.
Марія, побачивши, що в Інки немає в що переодягтися, дала їй свого майже нового спортивного костюма і теплого халата: «На, одягай і грійся. Зараз молока закип’ячу, меду принесу»…
Сестра чула, що її гостя в сусідній кімнаті погано спала вночі, все крутилася на дивані й стогнала. О 3-й годині не витримала, прийшла.
– Інно, тобі зле? Може, «швидку» викликати?
– Ти забула, що я сама медик? Нічого, пройде, я ліки випила.
Вранці Марії треба бігти на роботу, доньку вести в дитсадок, а Інка не встає.
– Я о 10-й поїду, – каже, – чого поспішати?
– Гаразд, сніданок в кухні на столі, ключ знаєш де покласти.
Марія перед обідом зателефонувала мені на роботу й запросила на обід: «Я такий борщик вранці зварила, заходь, підемо посмакуємо. А на друге млинчики з сиром підігріємо!».
Підходимо до воріт – раптом відчиняються двері на горищі й виходить Інка у своїй куртці та з якимось згортком в руці.
– Інно! Що ти там робила? – кричить Марія.
– Чого ти на горище лазила? Що трапилось? – кричу я, побачивши бліде, змучене обличчя жінки.
– Не хвилюйтесь, все нормально. Я народила мертву дитину…
Вона повільно спустилась по сходах, поклала згорток у валізу, яку залишила внизу, і, не озираючись вийшла на вулицю.
– Інко, що ти твориш, тобі лежати треба, повернись! – просила сестричка.
Інка мовчки прискорила ходу.
Заходимо до хати – на веранді сліди крові, в кімнаті, де вона спала, халат і спортивний костюм, який так любила Марія, і простинь – все в крові.
У сестри – істерика. Кому вже потрібен той борщ з налисниками. Ледь змусила її випити заспокійливе. Від стресу Марія злягла на тиждень.
Інка ж пішки дісталася додому, холоднокровно поховала дитину в кінці маминого городу. За два дні знову десь повіялася. Відтоді ми її не бачили. Доньки самі пробивають собі дорогу в житті, вже свої сім’ї мають. Хороших дівчаток бабуся виростила. А ми з Марією тоді ледь до тями дійшли. Зрозуміли, що народжувала дитину Інка на горищі. Чи живу? Хто зна…
Друга подруга, Світлана, закрутила
роман з набагато старшим за себе одруженим чоловіком, який вже двох онуків мав. А тут молода коханка вагітна. Його сестра, приїхавши в гості і дізнавшись від братової дружини про цю ганьбу, вирішила виправити його помилку. Приїхали удвох до Свєти, весело поговорили, ввічливо попросили сісти в машину. Дорогою досвідчена медсестра зробила їй уколи, викликала пологи.
З великими муками народжувала молода жінка в лісі. Потім так званий батько з сестрою-вбивцею поховали маля під деревом. Ледь живу Світ-лану на її прохання доставили до Марії. Подруга, коли стало їй краще з Маріїною допомогою, на колінах умовляла мою сестру не повідомляти в міліцію, інакше щось з собою зробить.
Марія, звичайно ж, кинулася до мене. Разом ми переконували Свєтку, що за злочин її коханець з сестрою мають нести покарання. Але вона була невблаганною. «Хочете, щоб я пішла вслід за дитиною, – викликайте міліцію!». Згодом вона виїхала з рідного селища десь у Сумську область.
Отакі чужі таємниці носимо з сестричкою в душі два десятиліття, мов власні гріхи. Коли йдемо до церкви – вимолюємо у Бога прощення.
А ось і довгоочікуваний Маріїн дзвінок:
– Читала книжку й задрімала, а телефон поклала на зарядку в кухні. Прокинулась, глянула на годинник і набрала тебе, бо знаю, що переживаєш. Добраніч!
А ми з Аліною ще довго не могли заснути. В її пам’яті виринуло пережите й не давало спокою. Мене до глибини душі вразила її розповідь. Зійшлись на думці, що в сім’ях і школах батьки й вчителі мають виховувати дітей так, щоб їм і в голову не прийшло чинити як Маріїні подружки. Молодь змалечку має знати як це аморально, знати про відповідальність перед Богом, людьми і законодавством.
– Ніколи не забуду, – каже Аліна, – як у дев’ятому класі моя ровесниця Олька Іванченко зустрічалася з хлопцем і завагітніла, а він її покинув. Ми всі засуджували Ольку, це була ганебна пляма для всієї школи.
Якось прийшла зі школи, а тато сидів за столом і чай пив. Я й давай йому обурено розповідати про Олькин вчинок. Мовляв, їй треба негайно зробити аборт. Якби таке зі мною сталося, я б повішалася…
Тато підвівся, підійшов до мене, обняв за плечі і мовить:
– Боже тебе борони, дочко, від такого вчинку. Про що ти говориш, який аборт! А ти знаєш, що після першого аборту у більшості жінок ніколи не може бути дітей? І як вони потім страждають, коли схаменуться, як жалкують і проклинають себе. Ніякі хлопці й дівчата, через яких трапилось нещасне кохання, не варті того, щоб заради них вбивати ненароджене дитя. Ніхто нікому не давав такого права! В житті всього буває, прошу, не нароби собі горя! Якщо ти до такого додумаєшся – ніколи не прощу! Дитина – це величезне щастя!
Наступного ж дня я побігла до Ольки, саме неділя була, й почала переконувати, аби не натворила біди, передала їй розмову з татом. Олині батьки також її підтримали. Потім допомогли доньці ростити сина. Вона закінчила інститут, вдало вийшла заміж і має чудову сім’ю. Іншу мою молоденьку знайому мати змусила перервати вагітність. Дівчина вийшли заміж і дев’ятий рік картає себе й мріє про дітей.
Ніхто нікому не дав права забирати людське життя, бо воно безцінне. Й відповідати за цей злочин доведеться якщо не перед Законом, то перед Богом і своєю совістю…
Тетяна АЛЕКСЄЄВА.