З ЛЮБОВ’Ю ДО БЛИЖНЬОГО

Олександр СМІРНОВ. Хто він?
ЧАС летить так стрімко, що не встигнеш озирнутися навколо в понеділок- уже кінець тижня. Понеділок- п’ятниця, понеділок- п’ятниця, понеділок – п’ятниця… Хтось поспішає центром міста на роботу, хтось – в аптеку, на ринок. І все ж в суєті суєт помічаємо частенько на одному й тому ж місці на стільчику чоловіка, у якого замість ніг – протези у масивних черевиках. Як він витримує їх у спеку, тут в босоніжках жарко… Ой, що це я- він же їх не відчуває, хіба що складно в них пересуватися. І думаєш: ми скаржимось на біль, незручності, різні негаразди, маючи цілі руки й ноги, а як же він, оцей з вигляду шістдесятирічний, акуратно одягнений чоловік, тримається? Не скиглить, не скніє, не принижується, просячи копійчину, просто живе, хапаючись за соломинку.

— Хто він?- питають люди.- Звідки? Де втратив обидві кінцівки? Він – герой чи, може, в п’яному стані ніг позбувся? Мовчки милосердно кладуть йому перехожі в коробочку гривні чи копійки і поспішають у справах. Я була приємно вражена: цю доброту виявляють навіть молоді хлопці!

То хто ж він, бородань з добрими очима? Виявилось – звичайна людина на ім’я Олександр Олександрович Смірнов, яка мужньо долає труднощі заради життя.
КУДИ тільки воно його не кидало … В 1967- му семирічним опинився з мамою в Таджикистані, де вона працювала на Нурекській ГЕС.Там пішов у перший клас, закінчив восьмирічку і технікум, ставши техніком- електромеханіком ЕВМ. Призвали до лав армії. Три роки й два місяці служив на артилерійському крейсері старшиною команди. Побував в Індії, у В’єтнамі й Африці.

ПІСЛЯ служби на флоті доля і кохання привели в українське місто Миколаїв. Попрацював півтора року на суднобудівному заводі і зрозумів, що таке спокійне, розмірене життя не для нього. А тут ще й з дівчиною стосунки не склалися. Хотілося романтики, рвонути «за туманом и за запахом тайги», заробити грошей, придбати власний автомобіль і подорожувати на ньому.Тож закінчив курси водіїв, відкривши всі категорії, й подався на БАМ. Рік трудився в аварійно- рятувальній бригаді на залізниці, поки її не скоротили.Поїхав з друзями до Бурятії й влаштувався водієм лісовоза на лісозаготівлях. Одного разу в 48- градусний мороз перевозив ліс по льоду через річку Ангару. Раптом лід, не витримавши ваги, затріщав, його вщент завантажений «Урал» провалився, почав тонути. Олександр ледве встиг вискочити з кабіни у воду, і пішки у мокрому взутті мужньо подолав десять кілометрів до місця дислокації. Коли відвезли до лікарні- досвідчений хірург Сергій Микитович Пучкін врятував йому ноги, відрізавши пальці й п’яти. Для подальшого лікування в Іркутську був потрібен силікон і операція вартістю 20 тисяч карбованців.Таких коштів у Олександра не було, ще не встиг заробити.Ніхто не виручив. У лікарні Червоного Хреста, куди привезла його мама, молодий і старий хірурги не стали готувати одну ногу під протез, а другу- під ортопедичний черевик. «Взяли й відбатали обидві ноги під протези, щоб однакові були», – розповів Олександр .
Виписався з лікарні, вийшов на подвір’я на милицях. А в голові роїлися думки, що його ще рано «списувати на узбіччя життя», він ще зможе сісти за кермо. Коли вдалося залізти в кабіну «КамАЗу», здалося, що все не так безнадійно. Він завів машину і радісно рушив з місця навіть без ручного управління. «А в дорозі колесо зняти й замінити- зможеш?» – запитали водії. Опустив голову, не відповів. Що тут скажеш: і їжакові зрозуміло, що ні. Все, шоферське життя закінчилось.
МАТУСЯ привезла до Южно- Українська, де на той час мешкала. Цього разу доля привітно йому усміхнулась: знайшов собі пару. Прийняв за свою Наталчину донечку Юлю, а тоді ще трьох діток Бог дав, не побоялися народити. Їх годувати треба, одягати.

— Дружина працювала на атомній станції, приносила зарплату. А мене, інваліда, ніде на роботу не беруть. Незручно перед нею, живу як утриманець. Якось у розпачі вийшов на вулицю, просто сів на лавці. П’ять гривень дали. Мені так стало соромно, почервонів, горю. А сам думаю: це гординя.Ох і важко було, та поступово я її подолав.

Наступного дня сиджу- підходить чоловік у костюмі, при краватці й починає мені мораль читати . Мовляв, навіть сліпі працюють, щось у товариствах збирають- складають, а ти манни небесної чекаєш. В цей час зупиняється біля нас джип. Виходить чоловік, дає нам кожному по двадцятці, повертається до машини і їде собі далі. Мій сусід по нещастю забрав свою двадцятку і швидко пішов геть. «Ну, ось, бачиш, друже, я без ніг, а ти з ногами на хліб і воду вже заробив», – вигукнув я йому навздогін.

ПІДРОСТАЛИ діти, зростали витрати на них.Довелось подружжю переїхати в село Стратіївку, взялися утримувати город. Тепер мають чотирьох кіз, цапа і десяток курей. Ходять до церкви, де Наталія на кліросі співає, а Олександр став пономарем.
Він жартує:

— Ще прибилися до нас три рудих коти й сусідський собака.Вони дружать між собою, їдять з однієї миски. Тепер коли сусід приходить- його рідний пес на нього гавкає, не пускає.Видно, затамував обиду, що той не годував його.

У розмові намагаюся зрозуміти, що відчуває цей чоловік, який приїздить сюди автобусом «Тростянець- Одеса», сидячи на стільчику на центральній вулиці нашого міста. Він пильно глянув мені у вічі й відповів:

— Я сиджу і молюся Ісусу.

— Ви вже знаєте, що в Балті для вас автомобіль придбали, на День міста вручатимуть.Щоб він їздив- ще й бензин потрібен…

— Як- небудь Господь пошле.Зате зможу маму й тещу в Южно- Українську відвідувати.Вчеплю причіп і городину додому перевезу, сміття на звалище вивезу…

— Що, на вашу думку, головне в житті?

— Вірити в Бога, допомагати нужденним . Я теж це роблю.

— Чому саме до Балти їздите?

— Затишно тут у вас і люди прості, добрі й сердечні.

— А що б хотіли балтянам побажати з нагоди свята?

— Щоб не хворіли на коронавірус (набрид вище даху!) і були щасливі!

Справжній підполковник

ЙОГО в нашому місті знають майже всі. Популярним став давно, ще замолоду, коли служив у одній з військових частин і грав у футбольній команді. Успішно виступає й досі у команді «Ветеран» ( Балта), активно пропагує серед молоді цей вид спорту. Працелюбний, дисциплінований, завзятий, енергійний, жвавий, гуморний … До цих якостей багато хто відкрив у ньому ще й інші: добрий, чуйний, милосердний, готовий заради допомоги людині, яка її конче потребує, зняти кашкета, підняти друзів і знайомих, витратити власний час.І все це про нього, Анатолія Андрійовича Артеменка, справжнього підполковника . Щоправда, вже запасу.

Коли йшов з армії на заслужений відпочинок, отримав пропозицію переселитися на постійне проживання до Дніпропетровська, де офіцерам запасу тоді давали хороші квартири . «Заради житла міняти Балту на Дніпропетровськ? Та нізащо! В Балті я – генерал,- відрубав папівжартома- напівсерйозно.І додав: футбольний!».
В ЦЬОГОРІЧНУ літню спеку побачив Анатолій Андрійович біля магазину в центрі міста сидячого на стільчику бородатого інваліда з коробочкою в руці.Зупинився, привітався, дістав з кишені й поклав туди, що мав.Защеміло серце, хотілося пошвидше дізнатися, як залишився фактично без ніг цей чоловік з добрими очима.Душею відчув, як непросто йому живеться на білому світі. Довідавшись, що той, віруюча людина, змушений був здати на металобрухт свою стару «Копійку» і пішки долає кілька разів на тиждень трикілометрову відстань до церкви й назад, додому, двічі на тиждень приїздить до Балти й сидить, можна сказати, з простягнутою рукою, бо на інвалідських 1738 гривень з сім’єю не прожити, твердо вирішив допомогти.

— Немає ніг – виручимо колесами, – подумав.

Приїхав додому, взяв конверта, поклав туди з власних заощаджень три тисячі гривень, і відтоді мало не щодня звертався до когось із заможних знайомих з проханням допомогти інвалідові придбати автівку. Хтось відгукувався відразу й поповнював конверта відповідною сумою, хтось просив приїхати за два- три дні, хтось до сліз переймався проблемою інваліда, але грошей дати так і не спромігся, комусь дружина не дозволила. Нарешті, підполковник Артеменко полегшено зітхнув: належна сума є! Завдяки Юрію Герасименку, Тарасу Степчуку, Віталію Радзілевичу, Сергію Мазуру, Вадиму Вінярському, Сергію Боровському, Володимиру Древіцькому, Федору Молодцю, Олександру Гедзуну, Василю Гранчаку, Ігорю Москальову, Інні Пантілєєвій, Сергію Чебану, Валерію Желіховському, Віктору Красатюку, Михайлу Шатайлу, Сергію Білоусу, Артему Покотилу, Олександру Балинському та Сергію Гольцову.

Півтора місяця, поки збирав Анатолій Андрійович кошти, його донька Анна Марташенко в соцмережах шукала машину в найближчих до Балти районах.Підполковник телефонував і розповідав продавцям, що потрібен автомобіль для інваліда, отже, в хорошому технічному стані, тільки сідай і їдь. Сергій Кольцов дав гроші на пальне. Сергій Гончарук допоміг вибрати майже нову машину, в прекрасному стані. Люди у Врадіївці, які її продавали, дізнавшись, для кого, знизили ціну, і Артеменко з Анатолієм Тарнавським на цю суму доукомплектували її всім необхідним, придбали масло.

ХВИЛЮЮЧА, дуже зворушлива церемонія вручення автівки відбулася на стадіоні «Колос» після завершення футбольного турніру на кубок ОТГ. Начальник і гравець команди- переможця Анатолій Артеменко урочисто запросив Олександра Смірнова і поіменно, під оплески численних присутніх, всіх спонсорів. Вручити ключі й техпаспорт доручили одному з них, Сергію Мазуру, міському голові. А.Артеменко до копійки відзвітував з притаманним йому гумором про витрачені зібрані кошти. Весь стадіон, затамувавши подих, розчулено спостерігав за цією незвичайною подією.Ні, не жалість, аура самої доброти й любові до ближнього витала над спортсменами та уболівальниками, котрі прийшли підтримати улюблені команди. І гордість за те, що змогли полегшити життя хоч і одній, але конкретній людині.

Яким же щасливим себе почував Олександр Смірнов! Серед спонсорів він звернув увагу на єдину жінку- Інну Пантілєєву, яка приїхала на захід з ногою в гіпсі.Олександр після церемонії підійшов до неї й сердечно подякував за підтримку та пообіцяв разом зі священиком Балтського собору помолитися за її здоров’я і здоров’я всіх, хто сприяв у придбанні для нього не просто засобу пересування, а «інструменту життєдіяльності».

Прибувши додому, він зателефонував Артеменку й доповів:

— Андрійовичу, ми вже вдома.Машина просто чудова! Дорога, правда, на деяких ділянках страшна, то їхав повільно. Дружина з донькою не хочуть з салону виходити.Дуже дякую за турботу!

* * *
— НУ ЩО, Толю, я чув, що ти вже знайшов автівку для інваліда. А як інші захочуть – знову будеш збирати гроші й допомагати? – зупинив Артеменка знайомий балтянин.

— Я раджу й тобі зайнятися доброю справою. Не обов’язково на транспорт комусь збирати. Може десь поруч бабця з малою пенсією бідує.Збери три тисячі, купи й привези їй на зиму дров- от радітиме!- відповів підполковник.

Таїсія КРИСЬКО.

Leave a Reply