ЦЮ НЕВИГАДАНУ історію написала свого часу жителька с.Піщана Мотрона Кирилівна Богачук – матір нашого колеги-журналіста Леоніда Богачука. Знаючи з власного гіркого досвіду, що для селянина головною годувальницею є земля, вона була дуже стривожена процесом приватизації, що саме починався в Україні. Тому й не витримала, взялася за перо і довірила свої думки та важкі спогади… звичайному шкільному зошитові в клітинку.
Мотрона Кирилівна пішла з життя ще у 2013-му, 95- річною, а пожовклі листки, здається, й досі зберігають весь життєвий біль та тривоги цієї мудрої сільської жінки…
ПРИВАТИЗАЦІЯ
СИДІЛА я біля телевізора і дивилася передачу про приватизацію. Знаю як це буде: один господар має багато землі, худоби, механізацію, сам не може обробляти, то наймає людей на роботу. Звичайно ж, тих, хто не має свого, то й мусить йти у найми… майже за харчі .
Один приклад. В господаря є все: молоко, м’ясо, білий хліб, яйця, олія, інші продукти. А в наймита – мізерна заробітна плата й те, що хазяїн дасть з милості. Мій батько прожив у таких умовах, був наймитом. Тепер що виходить – мої онуки також наймитуватимуть?! Раз на рік бачитимуть м’ясо, бо свиню не буде чим прогодувати? За ту зарплату, що зароблять у наймах, хіба можна буде щось купити? З такими цінами будеш босий ходити й голодний. Чула я ці розмови. Говорять, що найматимуть три-чотири робітника на зиму, а влітку – більше. От той, хто найматиметься літом, зможе себе забезпечити, усе, що потрібно для сім’ї заробить. А що взимку?! Коротше кажучи, кілька людей будуть жити, а іншим – помирати одразу і не рипатися…
Пам’ятаю випадок. Я вийшла заміж. Чоловік пішов на фронт. Я залишилася з дитиною в його хаті. Мені не дали землі під город, пішла в найми по хатах. Один господар найняв сапати город за пів літра молока. Хіба можна з дитиною прожити?!
Інший випадок. Найнялася помастити хату. Мастила три дні, заробила … 100 грамів сала. Без харчів працювала, а заробила маленький шматочок. От що таке наймитувати. Тому мене дуже лякає ота приватизація. Боюся, щоб онуки не заробляли так, як я у молоді роки.
НАЙМИТ
МІЙ батько, Кирило Рябчук , народився в Піщаній у 1896 році в сім’ї бідняка Архипа, який не мав своєї землі, переїжджав з місця на місце у пошуках заробітку…
Це був мій дід Архип. З надією заробити грошей на свій клапоть землі, він залишив дружину з двома синами і донькою й поїхав у Росію. Три роки працював у Симбірську, але так і не заробив. Повернувся на батьківщину – та ж картина. Переїхав з сім’єю в село Нова Кульня. Працювали на багатіїв, заробляли мало. Хіба заробиш на прожиток у найманій хаті? Тож не витримали, знову повернулися у Піщану. Діти трохи підросли. Кирилу (моєму батькові) було вже 8,5 років, Василеві – 6, Домні – 4. В той час помирає їхня рідна мама (моя бабуся). Залишився Архип з трьома дітьми.
ОДРУЖИВСЯ вдруге, привів додому мачуху. Несолодко довелося дітям: як писав Тарас Шевченко, розлізлися межи людьми, мов мишенята. Почалися скитання. Василь сусідам гусей пас. Кирило пішов до хазяїна пасти корову та няньчити дитину, мало не таку як сам роками. Діставалося за все: то за корову, що не вгледів, то за хлопчика, що упав. Але терпів, бо повертатися додому було вже неможливо: там зла мачуха не давала жити чотирирічній сестричці. Крихітна Домна повинна була в хаті замітати, посуд мити. А якщо мачуха сяде коло печі, то підносити дрова та квартою – воду. Гратися – боронь Боже, бо стоїть хворостина в кутку. Не дай, Боже, щось розлити чи розбити: навіть качалкою била її клята жінка по чому попаде. У таких ситуаціях Домночка подовгу слабувала, бо як не ручки, то ніжки мачуха поб’є. Батько ввечері приходить додому, побачить заплакану дитину та лише запитає у дружини: «Що це ти зробила?!». А та каже: «Не знаю, що сталося з дівчинкою». Батько слухав, але нічого вдіяти не міг.
МИНАВ час. Мачуха, аби здихатися малої, годувала її лише двічі на день, коли батько знаходився вдома. Не купувала ніякого вбрання. Ходила Домна у тому, що хтось дасть: або з чиєїсь дитини, що помре в сім’ї, чи тісне комусь стане. І спати доводилося на землі, на соломі, як цуценяті: навіть ряднини не підстеляла мачуха дівчинці, нічим було й вкритися. А морози взимку сильні. Грубки не було – палили піч соломою. На печі спала мачуха, тато – в ліжку. То, бува, батько прокинеться від холоду, встане з ліжка й накине на дитину рядно. А мачуха знає про це й не лінується, злізає з печі й забирає те рядно. Рідко хто бачив, що робилося: дівчинка мовчки терпіла знущання мачухи, братам не розповідала, боялася, що знову поб’є. Мачуха своїх дітей не мала, а чужі не потрібні були, бо не відала материнських почуттів.
Підросли діти. Кирилу вже 11-12 років виповнилось. Він у хазяїна вже й конюхом був, всю роботу в господарстві виконував. А Василь став пастухом, пас корів у іншого господаря.
Домна залишалася вдома, гарною росла. Мачуха, дивлячись на неї, дорікала: «Яйця крадеш та п’єш!». Дівчинка не могла довести, що це не так, за що й знову була бита. У свої 13 років вона вже робила все, що мачуха наказувала. Вміла прясти, шити, мастити, всі городні роботи були на ній. Того року батько змурував хату. Домна місила глину, мастила, простудилася і заслабла, почала погано бачити. Мачуха ще гірше ставилася до неї, змушувала робити навіть те, що та не в силах була. Як не виходило – кричала, називала сліпою камбалою, била по руках.
Кирило на той час подався служити до пана у німецьку колонію біля Рибниці. Працював конюхом, їздовим. В 21 рік одружився.
Та недовго розкошували з молодою дружиною (їй було всього 16 років). Коли одного разу на жнивах зламалася косарка, під час ремонту відскочив металевий осколок – прямо в око.І Кирило став на одне око сліпим. Жити з дружиною не було де, тож довелося копати землянку. Трохи там пожили – згоріла. Пожитків – небагато, спішив все витягти із землянки, що горіла. Отримав опіки, потрапив до лікарні. Всі гроші, що заощадили, витратили на лікування. Як повернувся, знову викопав землянку. Але й цього разу вночі загорілася. Дружина встигла ,у чому була, вискочити, а на Кирила проломилася стеля, ледь виходили.
Не витримала пані,у якої наймитували: цього разу сама заплатила лікареві. Й Кирилову дружину взяла пралею, щоб не померла з голоду. Коли Кирило одужав та повернувся до роботи, виділив пан подружжю комірчину. У цій комірчині й народилася я. Було це у 1918 році.
ВИГНАЛИ панів, маєток перейшов у власність держави. Треба було повертатися додому, у Піщану, до батька Архипа: він написав листа Кирилові. Мовляв, повертайся, я дуже старий, будеш жити у хаті, в другій половині. Але недовго жили біля батька: коли нікого не було вдома, мачуха викинула всі речі з хати. Поїхали у Нову Кульню, орендували житло. Стикався Кирило по людях, поки батько знову покликав додому, сказав, що все залагодить, не допустить, аби мачуха таке чинила. Мовляв, на місці й камінь мохом обростає.
Приїхали у Піщану. Знову – наймитував по людях, бо ні землі своєї не мав, ні городу. А тут чутки пішли, що землю роздаватимуть. Зрадів Кирило: дожив – нарешті хазяїном стане. Дали йому аж 4 десятини. А чим обробляти-сіяти? Ні коня, ні зерна. Звернувся до тих, що мали коней та зерно, домовився за половину врожаю. Але й за цю половину вже можна було жити. Одного разу (це було навесні), як завжди, позичив коней, аби заборонувати клапоть поля. Коні сполохалися, скочили з бороною. Кирило хотів утримати, але не зміг… П’ять днів не приходив до тями. Поки лікувався, сім’я поповнилася.
Невдовзі до колгоспу почали записувати. Кирило першим записався. Працював у полі. Й тут платили мізер, бо малим був урожай. В сім’ї вже підростало п’ятеро дітей. Допомагати нікому. Знову переживали важкі часи. Але влаштувався Кирило на цегельний завод. Стало трохи легше жити. Але недовго, бо у 1933 році був сильний голод, під час якого втратили одного сина. Інші виросли, але батько дуже хворів, не було чому радіти.
Брат Кирила теж одружився, але за два роки помер.
МАТЕРИНСЬКЕ ЩАСТЯ
СЛІПА на обидва ока сестра мешкала з батьком (мачухи вже не було, померла). Домна, хоч виросла в холоді та голоді й мала проблеми із зором, залишилась живою і тілом здоровою. Заміж бідолашну ніхто не брав. Хоч і було вже не так погано жити, як при мачусі, але Домні здавалось, що кращого вже не буде. Старий батько от-от помре. Брат – хворий. Хто захоче із сліпою возитися? Хто допоможе на городі поратися? Пенсії тоді не призначали, марно було чекати від держави підтримки.
З відчаю задумала недобре. По-сусідству її ровесниця Явдоха захворіла на сухоти. Прийшла Домна до неї і каже: «Дай мені ту їжу, що ти не доїла, воду, що недопила. Нехай і я захворію». Але спроба заразитися на смертельну хворобу не вдалася. Можливо, Бог оберігав Домну за її страждання та муки. Але батько, дізнавшись, про задум доньки, вирішив врятувати її від подальших пошуків смерті. Повів її до лікаря: може, краплі випише, щоб на очі бачити почала. А лікар сказав: як народить дитину, то й стане бачити. Знаючи напевне, що доньку ніхто заміж не візьме, батько розповів про розмову з лікарем синові.
Кирило погодився: «Так, заміж її ніхто не візьме. Мої діти теж не доглянуть, бо й самі не знають, як житимуть. Домні потрібен свій вихованець».
Порадившись, батько з сином вирішили долю Домни: заплатили одному чоловікові за те, щоб той підстеріг її на горищі та переспав з нею.
Важко переживаючи сором, Домна хотіла втопитися. Але Архип пильнував за нею, не дав це вчинити.
Дізнавшись про вагітність доньки, тато пообіцяв: доки житиму, допоможу доглядати дитину. Домна народила дівчинку. А за два роки Архипа не стало. Та вона, дав Бог, й сама вже могла доглядати донечку: як і обіцяв лікар, стала зрячою. Ще й 13 років у колгоспі пропрацювала. Але знову стала погано бачити, осліпла. Дівчинці тоді вже 15 років виповнилось і вона доглядала свою ласкаву, люблячу матір до самої смерті. Померла Домна у 75 років біля своєї доньки та онуків…
Мотрона БОГАЧУК, с Піщана.
About The Author
