Коли в душі горить вогонь любові…

Електричка «Балта-Одеса». Скільки історій зберігає вона! Відірвана від буденності більшість її пасажирів мимоволі радо спілкується між собою, відклавши «на потім» свої справи. Життя тут ніби уповільнює рух, всотуючи у себе дні, місяці, роки…
Ми їхали разом з Антоніною Карабет та її подругою (як виявилося — однокласницею Світланою Гандрабурою). Кілька незначущих фраз і… я з цікавістю слухала їх розповіді.
Жінки їхали на південь Одещини — в Шабо Овідіопольського району. Сюди з різних куточків України з’їжджалися вже сивочолі випускники 1971 року Перелітської середньої школи, аби привітати з ювілейним днем народження свою вчительку Зінаїду Федорівну Тріль.
Так сталося, що дорогою назад, до Балти, ми знову зустрілися з Антоніною. Вона поверталась додому, але цього разу вже з іншою однокласницею — Надією Кравцовою. І знову я слухала розповідь, оповиту великою любов’ю до вчителя. Не втрималась і записала…

Антоніна Карабет: Наше село Перельоти було дуже велике. Раніше тут дві школи діяли: одна — восьмирічна, друга — десятирічка. Я навчалась у восьмирічці, моєю першою вчителькою була Віра Іванівна Діброва. Але прийшли у дев’ятий клас до Зінаїди Федорівни і не відчули ніякої різниці: що інші навчалися з нею 8 років, що ми-новачки — всі були для неї однакові. З усіма щиро спілкувалася, не мала любимчиків, об’єднувала, ліпила з нас справжніх людей. Наш клас був на заздрість іншим дуже дружний!

Світлана Гандрабура: Бо в нас така вчителька була! Зінаїда Федорівна навчалась в педучилищі, звідки її направили на практику до нашої школи. Вона взяла нас у другому класі, бо вчителька, яка провчила нас перший рік — Юлія Василівна — несподівано пішла з життя.
З Зінаїдою Федорівною до самого випуску ми вже не розлучались. Вона — найкраща, найдобріша, такими і нас виховала. Спочатку навчала у молодших класах, а потім викладала українську мову та літературу. Жила на квартирі, не раз забігала по-сусідськи до моєї мами. Тут зустріла свого Толю (він наш — перелітський) і вийшла заміж за нього…
Пам’ятаю наш випуск, як ми плакали, прощалися. Зайшли в клас, не хотіли розставатися, звикли, що всі були разом.
Антоніна Карабет: Одразу після випуску Зіна Федорівна поїхала до чоловіка в Шабо. Він поїхав раніше, а вона, поки не випустила нас, залишалась у Перельотах. Потім ми зустрічалися через 20, 30, 40, 45 років…
У Зіни Федорівни ще багато було хороших випускників, але вона всім розповідає саме про нас, каже, що ми були перші й найкращі. І в нас не було кращої за неї.
Світлана Гандрабура: Через 45 років зустрічалися вже не в школі, а в звичайній сільській хаті у нашого Петі Щербакана. Прийшли на руїни своєї школи, плакали… І Зіна Федорівна була з нами. А потім розмовляли, фотографувалися, танцювали… Якби не гроза, сиділи б до ранку… А тепер вирішили, що не можемо байдуже поставитися до ювілею нашої вчительки. Їдемо ми, будуть ще її шабські випускники, колеги, син Діма.
Антоніна Карабет: Востаннє в школі ми зустрічалися в 2011 –му, на 40-річчя з дня випуску. Того року її закрили, був останній випуск. Через рік – школу зруйновано… Вже нічого немає, лише криниця залишилась. Біля неї тепер зустрічаємось. Вона стара, але її вже обладнали. Кажуть, що на місці, де була наша школа, висадять дерева, буде парк…
Надія Кравцова: Зіна Федорівна провела разом з нами дев’ять років, і вчилася разом з нами — закінчувала педагогічний університет, була першою вчителькою і класним керівником. За цей час вийшла заміж, народила дівчинку і постало питання переїзду до Шабо слідом за чоловіком, якого направили туди на роботу. Але наша вчителька не покинула нас, залишилась з донькою у Перельотах. Напевно, вважала, що саме так необхідно вчинити, не передавати нас нікому, берегла нашу психіку.
Ми дуже цінуємо стосунки з нашою Зіною Федорівною. Вона навчила нас всьому, від самого простого — вислуховувати: «Дайте змогу людині висловитися, а потім кажіть свою думку»…
Кожен її вчинок, слова об’єднували нас. Вірші, які ми вчили з нею, досі не забули…
Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить…
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить…
Максим Рильський… Ми вже були дорослі, а вона так гарно подавала лірику кохання, що ті слова донині залишаються у пам’яті.
…Вчила нас любити життя, поважати дорослих, батьків. Коли я піднімала своїх дітей, хотілося бути мамою, схожою на Зіну Федорівну.
І вчора під час ювілею нашої вчительки чимало її колег також дуже тепло відгукувалися про неї. Були її випускники вже з Шабської школи, люди, для яких Зіна Федорівна стала рідною…
На жаль, вже немає її чоловіка, який завжди був поруч, підтримував її. Він був майстром з ремонту побутової техніки. Якось його запросили відремонтувати телевізор.
Поїхав і побачив таку картину: дівчинка лежить хвора, її мама паралізована, а за ними дивиться бабуся… Він повернувся додому й каже: «Зіно, там така сім’я ображена долею…». І вони зблизилися з цією сім’єю, виходили, підняли дівчинку… Цю зворушливу історію зі словами вдячності розповіла ця сама дівчинка, яка вже давно стала дорослою, вивчилась, обрала шлях вчителя.
Можливо, тому, що й сама пережила трагедію, втративши доньку, яка вже була досить дорослою, навчалася у школі, Зіна Федорівна відгукується на чуже горе… І ми теж щиро вболіваємо за неї. Наче й не поруч, але так тягне до неї! Тому й попросили невістку й сина: бережіть її.
…Ми згадували про нашу Перелітську школу. З болем сприйняли її закриття. Між собою дискутували, пропонували Олегу Олексійовичу Дявору, який на той час був сільським головою, використати дорогу для кожного випускника будівлю, скажімо, під будинок для престарілих… Але сталося те, що сталось: школа повалена, розібрана, залишилися тільки сосни, висаджені її учнями.
Але ми зустрічаємось. Тепер всі разом відзначали 80-річчя Зіни Федорівни. Ділились спогадами, багато співали. У випускному 1971 році Зіна Федорівна запропонувала зробити нашою «коронною» пісню «Рушничок». Відтоді співаємо її під час кожної зустрічі. Пісню так гарно заспівав наш однокласник Сергій Болдума, акомпонуючи на гитарі! А всі підспівували.
У пам’яті залишився ще один епізод 1971 року. Зіна Федорівна запропонувала кожному з нас написати своє бачення майбутнього: ким хочемо стати.
«Я збережу ці записи і віддам вам, коли відзначатимемо 45-річчя з дня випуску», — пообіцяла вона. І слова свого дотримала: кожному з нас вручила пожовклі від часу папірці. Ми перечитували: у когось збулося, у когось «не так сталося, як гадалося». Але було так приємно, що наша вчителька трепетно зберігала ці листи, серед безлічі потрібних їй речей знайшла місце й для них. Така людина з великої літери!
…Згадали ми й про батьків. Зіна Федорівна розповіла, як якось навідалася до матері нашого Сергія Болдуми, бо був «трохи недисциплінований»:
«Думаю, прийду пожаліюся на нього. Зайшла до хати, побачила, як мати Сергія тяжко наробилася, то й не сказала, навіщо прийшла, пожаліла її…».
Так разом — батьки і вона — підняли нас, здружили. Всі стали достойними, хорошими людьми… Це дорогого варте.
Під час свого ювілею Зіна Федорівна запропонувала хвилиною мовчання вшанувати пам’ять батьків. З усіх тільки у нашого Михайла Білана є мама. Нещодавно їй виповнилось 90 років. Її урочисто привітали й від сільської влади.
Дуже шкода, що наше село занепадає. Хто в цьому винен, чи в такий час живемо? Скажу словами нашого Петі Щербакана: «Чому так сталося з тобою?
Можливо, винен в тім і я…». Бо я ж не залишилася в селі, подалася далі. І кожен так. А потім повертаємось, згадуємо і така ностальгія, так хочеться все повернути, але не повернеш… Залишається тільки пам’ять про село, про рідну школу…
* * *
Кількома днями пізніше, дізнавшись, що маю бажання написати про їхню вчительку, мені зателефонували Сергій Болдума та Петро Щербакан, висловивши готовність розповісти про неї. У їх словах звучало стільки тепла… А я подумала, що Зінаїда Федорівна Тріль, яка так багато віддала своїм учням, посіявши у їхніх душах любов і доброту, зробила у своєму житті набагато більше, ніж деякі можновладці. Бо її справжнє ім’я — Вчитель.
Людмила Шелих.

Leave a Reply