Фінансова автономія шкіл, нарешті, затверджена законодавчо. Та міські загальноосвітні заклади Балтської громади вже мають свій напрацьований позитивний досвід автономії, наданий їм з випередженням законодавчих норм. У ЗОШ №2-гімназії, зокрема, вміють не тільки витрачати власні кошти, а й втілювати в життя ідеї через участь у різноманітних конкурсах, отримання грантів… І не дивно, адже директор Лілія ДОНІ (на знімку) вважає головним досягненням не фінансові, а якісні показники, запровадження новацій тощо.
На шляху до кабінету керівника школи, у коридорі на м’яких диванчиках зі смартфонами в руках зручно вмостилися учні. Для перерви це, виявляється, звична картина. Адже на уроці телефонами користуватися не можна. А зовсім поруч у цьому ж коридорі обладнано своєрідний ігровий майданчик. Це вже – для менших учнів. Школа змінила своє внутрішнє обличчя, ставши особливою, несхожою на інші. Це все – завдяки можливості самим розпоряджатися власними коштами. З цього й почалася наша розмова з Лілією ДОНІ.
— Ми приділяємо багато уваги створенню комфортного середовища для наших дітей, адже вони повинні не тільки вчитися в класі, а й мають право на відпочинок під час перерви, – розповіла вона. – Ми придбали нові меблі, розмістили їх на кожному поверсі, у всіх коридорах. Тож учні можуть сидіти, спілкуватися або користуватись Інтернетом (тут є зона WiFi).
— Це компенсує заборону на користування мобільними під час уроків?
— Так, є відповідне розпорядження нашого мера, тому користуватися смартфонами на уроці можна лише в навчальних цілях, а просто гратися – неприпустимо, це заважає. Ми також зробили ремонт у трудових майстернях. Придбали трохи кухонного обладнання, щоб наші дівчатка могли вчитися куховарити. А для хлопчиків – верстати, щоб вони могли щось майструвати. Ось бачите, мені п’ятикласники подарували підставку під мобільний телефон, зроблену власними руками. Плануємо ще дообладнувати майстерні.
— Є у вас, напевне, й щось особливе?
— Так. Є задум зробити «корпус радості», де будуть викладатися предмети художньо – естетичного напрямку. Робимо ремонт в одному з приміщень. Там вже обладнано хореографічну залу. Хочеться, щоб це був такий корпус, який би приносив дітям радість.
— Цікаво, а що там ще буде?
— Не буду говорити наперед, але коли зробимо, покажемо обов’язково. Дітям має бути комфортно й під час навчання. Тому ми багато приділяємо уваги обладнанню кабінетів. Звичайно, в першу чергу, це стосується нової української школи. Тут кабінети обладнані всім необхідним, у кожному є проектори, у багатьох – мультимедійні дошки.
— Коштами держава забезпечувала?
— Фінансувалися з держбюджету та бюджету об’єднаної громади. Крім того, вкладали й власні кошти завдяки тому, що отримали автономію та можемо ними розпоряджатися. Ми придбали й обладнання для актової зали (світломузика, комп’ютер тощо), аби шкільні дискотеки були більш сучасними.
— Ви практикуєте проведення дискотек?
— Так. Дітям це подобається. Звичайно, не кожної п’ятниці, але намагаємось влаштовувати їх не рідше одного разу на місяць.
— Ваша школа, здається, перша в громаді, де було відкрито клас інклюзивного навчання.
— Так, ми були першими, хоча зробити це було дуже непросто.
— Коли щось робиш вперше, завжди буває непросто. Що виявилося для вас найскладнішим?
— «Переламати» свідомість не стільки дітей, скільки батьків. Змінити стереотипи. Адже в нас було чимало конфліктів з батьками здорових дітей, вони висловлювались категорично проти того, щоб клас, у якому навчаються їхні діти, мав відношення до інклюзії.
— Вони боялися, що присутність в класі дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами уповільнить навчальний процес?
— Так. Тому найскладніше було умовити батьків, знайти потрібні аргументи. Але нам це вдалося. Минулого року в класі навчалася одна така дитина, цьогоріч – п’ятеро. Але тепер все набагато простіше, ніж було минулого року. І, дякувати Богові, ніхто вже не конфліктує. Діти подружилися, допомагають, діляться солодощами, граються разом. Поруч з класом ми обладнали ресурсну кімнату для дітей з особливими фізичними потребами. Так, щоб вони могли, коли захочеться, покинути кабінет, побути наодинці або зі своїм асистентом. Цього року придбали для цієї кімнати «сухий» басейн з кульками. Щоправда, їх недостатньо, треба ще докупити – трохи не вистачило коштів. Є тут сенсорний столик, килимки, крісло …
— Під цю кімнату довелося звільнити кабінет?
— Тут взагалі не було кабінету: просто перегородили частину коридору і облаштували ресурсну кімнату.
— Умовити батьків, обладнати кімнату та інше, напевне, замало, адже навчання дітей з особливими освітніми потребами теж потребує певних навичок?
— Так. Тому ми тісно співпрацюємо з інклюзивним центром. До нас приходять фахівці, наші вчителі теж відвідують центр. По-іншому не можна: така вимога часу. Я задоволена, що переломний момент відбувся і ми маємо такі результати. Всі діти в класі відчувають себе комфортно, призвичаїлися. Одних це вчить бути людянішими, добрішими, терплячішими, іншим дозволяє почуватися рівними у соціумі. Хоча вчителям, звичайно, потрібен досвід. Тому ми вчимося, читаємо літературу, їздимо на семінари.
— Робототехніку теж продовжуєте розвивати?
— Так. Ми були першими серед тих, хто запровадив робототехніку в школі. Спочатку виграли у конкурсі, отримали грант, що дозволило придбати необхідне обладнання. А далі , завдяки тому, що маємо певну фінансову незалежність, у нас уже не один, а три комплекти LEGO. Діти із задоволенням вчаться конструювати, програмувати. Гурток робототехніки відвідують ті, кому це подобається, хто хоче в цьому розібратися. Коли до них заходиш, діти радісно розповідають про те, що їхній робот вже вміє щось нове виконувати. Реагує на світло чи якусь там ділянку проходить прямо, бо досі ніяк не вдавалося створити програму. Разом з ними вчаться й вчителі, бо немає таких підручників, покрокових інструкцій не знайдеш: це творчий процес. Тому заходять на різні сайти, вишукують інформацію, діляться досвідом, ідеями. Восьмого лютого готуються знову їхати на черговий конкурс.
— Ви любите експерименти?
— Ми перші та єдині в громаді беремо участь у Всеукраїнському експерименті з впровадження електронних підручників ((Е-book for secondary education (EBSE)).
— Цікаво… Це ж не звичні підручники pdf-формату (копія друкованих)?
— Це абсолютно інші підручники. Вони мають програмне забезпечення, яке дозволяє використовувати інтерактивні моделі, тести, завдання, відео-фрагменти тощо. У експерименті бере участь 3-А клас, вчитель Наталія Калініна. У кожного учня є персональний планшет, куди закачані електронні підручники. Їх вивчення – це зовсім інші вправи, всі картинки – в режимі 3D. Тобто, якщо вивчають діти вулкан, то з усіх боків його розглядають, і зсередини – теж. Це, в першу чергу, величезна робота вчителя, його самоосвіта. Він повинен сам навчитися працювати з такими підручниками, володіти певними знаннями.
— Як ви вийшли на такий експеримент?
— Не так велика проблема брати участь у експериментах: заходиш на сайт Міносвіти і обираєш: вони самі пропонують. Але всюди треба, як правило, виграти конкурс, довести, що саме ми можемо цим займатися.
— І ви виграли цей конкурс. Що вас штовхає на експерименти? Неспокійна вдача?
— Просто настає момент, коли досягаєш якогось рівня, коли вже не хочеться «борсатися у власному соку», а виходити на інший рівень. Тому й намагаємось брати участь у різних проєктах, в тому числі й міжнародних. До цього запрошує обласне управління освіти. Ми з радістю погоджуємось. Наші вчителі на даний момент беруть участь в чотирьох міжнародних проєктах. Це україно-швейцарський «Розвиток громадянських компетентностей», україно-австрійський «Математична компетенція», україно-чеський «Інклюзія як засіб розвитку школи» та україно-німецький проєкт «Громадянська партиципація дітей та молоді М18». Щодо україно-чеського проєкту, тут все зрозуміло: нам цікава тема інклюзії. В Чехії раніше почали вводити такі класи і у них були схожі проблеми: як і в нас, батьки не сприймали нововведення, зверталися до влади зі скаргами тощо. Ми вже брали участь у семінарі, організованому в рамках проєкту. Особисто я теж брала в ньому участь, у складі нашої групи. Чеські спеціалісти розповідали про створення інклюзивного освітнього середовища, ділились прикладами позитивного досвіду подолання проблем, успіхами. Проєкт триватиме кілька років, протягом яких нас навчатимуть європейському досвіду впровадження інклюзії. Участь в україно-німецькому проєкті сприяє розвитку громадянської активності наших учнів. В україно–австрійському беруть участь вчителі математики. Логічно, що їх навчають австрійські фахівці. У цьому проєкті задіяна вчитель математики Олександра Олександрівна Яснюк. Вона дуже задоволена, набирається нового досвіду, ділиться враженнями. Україно-швейцарський проєкт «Розвиток громадянських компетенцій» – для вчителів гуманітарного циклу. У ньому бере участь вчитель історії Сергій Дмитрович Настечин.
Минулого року ми підписали договір про партнерські стосунки з технологічним лiцеєм м. Тиргу — Муреш (Румунія). І наш хореографічний колектив мав змогу взяти участь у мiжнародному фольклорному фестивалi народних танцiв та звичаїв, який проходив у цьому місті. Мене особисто цікавило спілкування з румунськими колегами, хотілось побачити, як у ліцеї організовано навчальний процес, які умови праці. Але найбільше сподобалось спостерігати за тим, як наші діти спілкувалися з однолітками з інших країн у нестандартній обстановці. Вражень було багато. Цікаво, що мовний бар’єр, якщо й був на початку, то поступово зник і вони розуміли одне одного.
— Спілкувалися переважно англійською?
— Так. До речі, у нас працює Мережева академія CISCO, яка другий рік поспіль організовує безкоштовні курси, допомагаючи нашим дітям більш поглиблено вивчати інформатику, набувати практичного досвіду у сфері ІКТ (інформаційних та комунікаційних технологій – ред.).
— На які показники орієнтуєтесь у своїй роботі?
— Основний показник школи- це те, як діти здають ЗНО. І нам є чим похвалитися: з трьох минулорічних медалістів у громаді – два наших. Єдину золоту медаль отримала Аліна Ватуля, одну з двох срібних – Василь Сергєєв. Наша школа єдина в громаді минулого року увійшла до сотні кращих шкіл Одеської області: займаємо почесне 87 місце, всі інші – вже після сотні.
Ми продовжуємо традицію, отримуючи найвищі показники в інтелектуальних змаганнях. Цього року вперше обласні інтелектуальні змагання проводилися в очному форматі. За результатами районного заочного туру, який проходив влітку, було відібрано 22 наших учня, 6 з них стали переможцями з математики, історії, біології, географії та української мови. Ми добре себе показали й щодо участі в олімпіадах: маємо 57 перемог (1-3-ті місця). Наші діти найбільше написали МАНівських робіт, вже розпочато обласний етап конкурсу. Цієї суботи наші учасники презентували роботи з історії. Традиційно беремо участь в українознавчих конкурсах. Маємо відзнаки у конкурсі Шевченка не тільки обласного, а й Всеукраїнського рівня. У цьогорічному у нас два переможця: Паша Вадатурський (2-ге місце) та Тетяна Косановська (3- тє місце).
— Попри все ви встигаєте ще й сміття сортувати?
— Таке рішення прийняло наше учнівське самоврядування. Ще минулого року почали. Звичайно, на цьому великих грошей не заробиш. Але головне –навчити людей по-іншому ставитись до проблеми сміття. Діти запропонували: а що як ми спробуємо у нашому мікрорайоні встановити баки, щоб мешканці мікрорайону теж взяли участь у сортуванні сміття? Хоча й були дуже великі сумніви, але ми ризикнули, і на зароблені кошти на смітті, яке сортували і здавали, придбали баки для сміття. Поки що два: один для паперу, другий – для пластика. Поставили, зробили публікацію у Фейсбуці. І, ви знаєте, як ми були здивовані, що нас мешканці підтримали. Не накидають повні баки сміття, а саме сортують: папір – окремо, пластик та скло – окремо. Треба вірити- і все буде добре. Діти хочуть придбати ще й третій бак.
— А хто забирає це сміття?
— На СОМіКу є спеціалісти, вони приїздять і забирають. Є в нас ще й компостер, який ми отримали в числі інших 200 шкіл по Україні (наш проєкт виграв у конкурсі). Періодично робимо все, що написано в інструкції (використовуємо листя, відходи зі шкільної їдальні) і вже на весну матимемо добрива. Я не скажу, що абсолютно всі діти займаються сортуванням сміття, чи всі займаються компостером, чи всі поїхали до Румунії, чи захопилися робототехнікою. Але кожен обирає те, що подобається. Наше завдання – надавати якісні послуги, право вибору для кожного учня, аби кожен знаходив собі заняття за інтересами, вподобаннями.
— Ви у Фейсбуці писали про використання дітьми платіжних карток. Для чого?
— У нашій їдальні намагаються урізноманітнити асортимент страв, аби діти могли вибрати те, що їм найбільше до вподоби. А безготівковий розрахунок – це крок вперед, це безпечно. Ніхто не переживає, що загубляться гроші чи здачу неправильно дадуть. Крім того, батьки можуть проконтролювати, на що саме дитина витрачає кошти, адже поруч зі школою чіпси, сухарики продають – те, що не є корисним для споживання. І плюс діти навчаються користуватися карткою. Ми переговорили з керівництвом відділення Приватбанку, нас підтримали і встановили термінал. Переходити на безготівковий розрахунок ніхто не змушує: це справа добровільна. Якщо батькам цікаво, вони замовляють картку і дають дитині. Все залежить від бажання батьків.
— Що у вас в школі модно?
— Цікаве запитання!.. Ви знаєте, мені здається, що модним стає здоровий спосіб життя, здорове харчування. Зараз модно займатися спортом. Мені подобається дивитися на таке покоління дітей.
Бесідувала Людмила ШЕЛИХ.
About The Author
