Доля з людьми інколи творить чудеса: то вгору високо піднесе, а то в таку прірву кине, що вибратися з неї не кожному по силах. Хіба хтось врятує… Це – про Таню.
ДИВЛЮСЬ і очам своїм не вірю: невже переді мною стоїть вона, та колишня студентка філфаку, що просто сяяла красою і відзначалася світлим розумом та поетичним талантом? В свої тридцять п’ять жінка виглядала абсолютною потворою. Худюща, а обличчя чомусь велике, брюзгле, мов надуте, сині мішки під червоними очима. Одяг благенький, неакуратний, не за розміром, звисає на ній, неначе на кілку. Що повинно трапитись з людиною, аби відбулися з нею такі разючі зміни?
ВІДТОДІ, як померла мама, Тетяна важко переживала непоправну втрату, почала гасити горе спиртним і геть скотилася з рейок. Залишившись через пияцтво без роботи, продала весь свій ошатний одяг, меблі, посуд… Одне ліжко залишилось на весь дім, стіл та газова плита на кухні. Можливо, плита піде наступною на продаж, бо господиня на ній майже нічого не готує, хіба що інколи яєшню смажить.
А ПАМ’ЯТАЮ ж її охайною, стильною та модною, прихильницею здорового способу життя! Дівчата – однокурсниці пишалися дружбою з нею, хлопці освідчувалися в любові, навперебій пропонуючи руку і серце. Чого варті були Олегові залицяння, який щодня (!) дарував їй червону троянду та ніжні погляди!
Таня відповіла взаємністю лише Вадимові. Її зворушливі вірші про кохання постійно друкувалися в університетській багатотиражці, в обласній молодіжці.
На останньому курсі погодилася на умовляння Вадима перейти з гуртожитку на квартиру, яку він винайняв. Весілля планували відсвяткувати разом з одержанням дипломів. Навчалися, мріяли про майбутнє, співали з друзями вечорами під Вадимову гітару незабутніх студентських пісень на кшталт:
Тихо плещется волна – голубая лента,
Вспоминайте иногда своего студента…
Вот стою, держу весло, через миг отчалю,
Сердце бедное свело скорбью и печалью…
ТОЧНІСІНЬКО так і було з її серденьком, коли, повернувшись на два дні раніше з практики, застала в ліжку коханого з найкращою подругою Віолою, котра їй дуже заздрила, весь час прагнула привернути увагу Вадима, поки ще у них не дійшло до РАГСу. І домоглася свого підступна дівчина! Тетяна миттю зібрала речі й кинулася в темряву ночі від цих зрадників. Вадим вибіг вслід, кричав, що це випадковість, просив прощення, але зраджена, вся в сльозах Тетяна зупинила таксі з зеленим вогником і поїхала в гуртожиток.
Ще якихось три- чотири години тому, повертаючись автобусом додому, вона щасливо уявляла, як здивує любого Вадима радісною новиною про свою вагітність. А тепер що? Кому вона потрібна з цією новиною? Та може й краще, що саме тепер дізналася, ким є насправді Вадим?
Олег, зустрівши Тетяну наступного ранку біля аудиторії, серцем відчув, що у його коханої трапилась біда. Вона всміхалася, але в карих заплаканих очах закоханий хлопець побачив невимовний біль.
— Танюшо, що з тобою? Захворіла? Чому одна? Вадим обидив?
— Все гаразд, Олеже…
— Буде потрібна допомога – можеш завжди на мене розраховувати. Завжди – чуєш?! Тільки поклич.
— Фантазер ти, Олежко… Все такий же смішний…- спробувала віджартуватись.
Насправді ж дівчині було не до жартів, особливо коли з’явилася на порозі аудиторії ненависна парочка. Віолка міцно тримала Вадима під руку, аби продемонструвати перед всіма, що вони тепер разом. Він вирвався з її полону, попрямував на своє місце біля Тетяни. «Кохана, я тобі все поясню…» І тут зайшов викладач.
Таня відкрила блокнота й написала на листку:
— Твої пояснення не мають сенсу. Не влаштовуй сцен перед однокурсниками. Між нами- все!!!
ПІСЛЯ занять, коли Тетяна перед самим гуртожитком переходила дорогу, – її збила автівка, винирнувши на шаленій швидкості з-за рогу. Прийшла до тями в лікарні. Біля ліжка сидів і тримав її за руку… Олег.
— Де я? Що зі мною? Чому так боляче?
— Ти в лікарні, Танюшо. Тобі не можна нервувати. Нічого страшного не сталося… Правда, дитину втратила, але медики радять не хвилюватися, все обійдеться, кажуть, ще зможеш народжувати.
— Не хвилюватися? Та хто ти такий, що тут робиш? Залиш мене, будь ласка! Сама розберусь зі своїм життям…
— Я розумію твій стан, Танюшко, всім серцем співчуваю, але прошу, заспокойся і швидше одужуй. Я приноситиму вітаміни.
— Іди, Олеже, звідси зі своїми вітамінами, ти дуже хороший, але у мене пішла смуга суцільних втрат, і ніщо не зцілить болю душевного…
Виписалась з лікарні – сусідка по кімнаті Ольга налила їй коньячку, що залишився від дня народження, так би мовити, для зцілення ран. «Відразу легше стане», – запевнила. Потім вони ще прикупили цього «лікувального» напою. Мама приїхала й швидко вправила дівкам мізки: «Не смійте вживати щодня це зілля, звикнете – пропадете, жіночий алкоголізм невиліковний!».
ПЕРШОГО вересня Олег приступив до роботи в рідному Ізмаїлі, а Тетяна – в одній з одеських шкіл. Буквально зібрала себе по цеглинках, відклавши всі свої невдачі з коньяком убік, адже усвідомлювала, що нема нічого гіршого, ніж, маючи розум, знання, руки та ноги, бути некорисною суспільству і самій собі. Отож до школи прийшла харизматична, впевнена у собі, красива вчителька, від якої були у захваті учні. Тетяна перемагала з ними у різних інтелектуальних змаганнях, знову писала вірші, навіть видала друком збірку. Життя набуло високого змісту, било, як мовиться, ключем. Але, через хворобу мами, довелося все залишити й повернутися до містечка, де народилася і виросла, до батьківського порогу.
У ШКОЛІ привітно зустріли свою колишню випускницю, знаючи про її успіхи на педагогічній ниві. Тетяна й тут проявила себе з найкращого боку. Водночас відчайдушно боролася за матусине здоров’я, відвоювавши у хвороби три роки.
Та залишившись без найближчої на світі людини, згадала про коньяк. Купувала й вечорами втамовувала біль, поки вистачало грошей. Тоді на самогон перейшла, який поніс її життєвий човен у безодню.
ДОБРЕ, що про все це випадково довідався Олег. Підіймаючись кар’єрними сходинками, він не мав часу для створення власної сім’ї. Та й пам’ять у серці, портрет Тетяни у світлиці не давали забути про неї. Дізнавшись, яке горе знову спіткало кохану жінку, взяв відпустку, придбав дві путівки до санаторію в Трускавці, кинув речі в автомобіль і помчав на порятунок.
Не злякали Олега жахливий вигляд колишньої красуні та убоге її житло. «Збирайся, Тетянко, вранці їдемо відпочивати і лікуватись,» – лагідно сказав.
— Навіщо я тобі така, Олеже? Я вже ні на що хороше не здатна… Зламало мене життя! Але ти маєш знати: я не раз жалкувала, що наші з тобою шляхи розійшлися.
— Тому я тут, щоб зійшлися, нарешті, шляхи – дороги! Я досі пам’ятаю слова лікаря після аварії, що ти ще народиш мені сина й доньку! Він же не знав, що я не твій чоловік.
— Я вже, мабуть, стара. Це в молодості могла любити, а тепер…
— Французький письменник Сент-Евремон колись писав: в молодості ми живемо, щоб любити, а в старшому віці ми любимо, щоб жити. Ось так! А ти кажеш…
…НЕДАВНО мені потрапила до рук досить солідна книга віршів Тетяни Житкової – Колосовської. Невже це Таня? На одній із світлин справді побачила усміхнених Тетяну, Олега, гарненьких дівчинку й хлопчика з ними. Значить, все ж дочекався Олег доньки і сина, такого жаданого Тетяниного кохання. Поетичний збірник- теж плід їхньої любові одне до одного та до життя.
Таїсія КРИСЬКО.