Знаю: ця тема дуже болюча не тільки для мене. Вперше зіткнулася з нею десять років тому, перебуваючи на відкритті пам’ятника борцям за Свободу в Чернівецькій області. Один з представників влади хвалився: «Переважна більшість нашого населення перебуває на заробітках за кордоном. Це наші інвестори. Зароблені ними гроші повертаються сюди. Погляньте, які будинки-палаци споруджено в населених пунктах! На ці кошти сім’ї також харчуються, купують все необхідне». Бачили б ви його реакцію, коли виступав на святі хлопчина 8-9 років. На запитання ведучого: «Яка твоя найвища мрія?» хлопчик, втираючи сльози, відповів: «Щоб моя матуся більше ніколи не їздила по заро-бітках. Я хочу, щоб неня перед сном розповідала мені казочки, а вранці проводжала до школи й потім готувала зі мною домашні завдання. А бабуся щоб не плакала, боючись не дочекатися мами».
Легше подібним керівникам змусити українців розбігтися по світах в пошуку заробітків, ніж налагодити виробництво, створити робочі місця в своїй державі. Сьогодні лік уже йде на мільйони. З розповідей заробітчан відомо, що найсміливіші проекти європейських будівничих втілюють у життя … золоті руки українців. Скільки українських сімей зруйнувалося через ті безкінечні поїздки… А скільки освічених наших красунь вже й зістарилися, доглядаючи по Італіях, Канадах, Португаліях батьків заможних дітей, недосипаючи ночей біля ліжечок чужих малюків…Своїм же, аби не бідували, посилають щомісяця по 200-300 доларів. І чим це закінчується? Є тисячі негативних прикладів.
…Славко пішов до першого класу, коли безробітня мама, розлучившись з п’яницею татом, поїхала з двоюрідною сестрою до Австралії. Синочка залишила на сімдесятирічну бабцю. Поки бабуся могла допомагати онукові виконувати домашні завдання й сама розпоряджалася одержаними від доньки грішми – все було нормально. Та коли хлопець зрозумів, що материнську любов замінили гроші, в старших класах зовсім перестав зважати на бабусине виховання й допомогу вчителів, котрі прагнули підтягти його з «кульгаючих» предметів. Інтерес до навчання геть зник. А навіщо та наука потрібна? За скроплені маминими слізьми долари Славко купує, на заздрість ровесникам, наймодніші телефони, смартфони й планшети, грається з ними вдень і вночі. Наступного літа він закінчить школу. Що далі?
…Захар і Олег вже навчалися в інститутах, коли раптово помер годувальник сім’ї – батько. 47-річна мама, аби довчити синів, робить відчайдушний крок: їде на заробітки до Польщі. Олег високо цінує мамині старання й успішно навчається. А старший, Захар, збився з вірного шляху і заблукав у житті. Не врятувало й кохання. Гарненька, тендітна студентка Наталя завагітніла, довелося брати академвідпустку.оханий обіцяв золоті гори, та привіз у вересні в батьківську хату й залишив одну серед чужих людей. 20- річна Наташа розчистила від бур’янів садибу, прибрала в домі, стала на облік в лікарні. Від Захара – жодної звістки. Олежка при зустрічах намагався присоромити брата, надсилав Наталі гроші на харчування. Але Захар кинув навчання й запив, загуляв, подружив з наркоманами. Мамині долари дозволяють весело й безтурботно жити, то навіщо задурманювати голову сімейним життям і навчанням? Навіть синок, що народився серед зими, не розчулив його збайдужіле серце. Зігріли молодичку з немовлям сусіди, а тоді приїхала мама й забрала доньку з онуком.
Часто буває – їдуть діти й онуки на заробітки. Плачуть старенькі батьки, бабусі, переживають. Застануть рідні їх живими, чи сусіди поховають, як мою давню й добру знайому Надію…
ПОБАЧИТИ ПАРИЖ…
Це була дивовижна пара! Надя з Толиком схожі одне на одного, мов близнята. Доля звела їх у студентські роки в Одесі. Там і донечка народилася. Отож приїхали дипломовані спеціалісти за призначенням з трирічною Маринкою і трьома валізами. Зняли трикімнатний будиночок, влаштувалися на роботу. Анатолій – економістом, Надія в середнй школі викладала біологію.
Вранці разом водили доньку в дитсадок, ввечері разом забирали.
Згодом викупили той дім, впорядкували, насадили дерев і квітів. Перехожі милувалися їхнім маленьким раєм. Жило подружжя легко, у щасті, в спілкуванні з людьми. Колеги брали їх за кумів.
Ну чому все хороше так швидко кінчається?! Утворилася у Толика під пахвою гулька. Хтось з лікарів порадив погріти її. Через півроку його не стало…
Надя, мов журавка з одним крилом, довго носила траурний одяг, плакала, побивалась. Батьки хотіли забрати її з онучкою в рідні краї – не погодилась. Як же чоловіка самого залишить тут лежати?
Жила Надія Денисівна школою й заради Маринки. А та зростала активною, харизматичною, життєрадісною. Встигала навчатися відмінно й музичну школу залюбки відвідувала по класу скрипки.
Вступила в Києві до вишу. Після другого курсу приїхала з нареченим. Після третього народила сина Богданчика. Надя оформила на себе декретну відпустку, аби дати можливість доньці навчатися. Закінчила вона інститут з червоним дипломом, але з чоловіком – актором розлучилася.
У нас же як тепер: освіту здобудеш, а працевлаштуватися ніде. Марина тимчасово грала в оркестрі, взяла участь в міжнародному конкурсі скрипалів та вийшла переможницею в одній з номінацій. І…зачарувала своєю грою і вродою молодого француза – члена журі.
Познайомилися, зав’язалася між ними дружба. Через півроку Клаудіо приїхав і запропонував Марі руку й серце. Пообіцяв хорошу роботу в самому Парижі, де мешкає, і всиновити синочка.
Надії нічого не залишалося, як відвезти Богданчика до Києва, пообідати з рідними в ресторані й провести їх в аеропорт.
Цей стрес жінка тяжко переживала. Донька в розмовах по скайпу заспокоювала: «Все буде гаразд, матусю. Клаудіо – чудова людина, Данчика любить. А ти прилітай до нас, Париж справить на тебе незабутнє враження. Може, залишишся тут жити, що тобі одній вдома робити?».
– Ага, «Побачити Париж – і вмерти?». Ні, моя доля – Україна.
Все ж придбала розмовник і вивчала французьку. Надсилали діти гроші – двічі літала в гості. Насолоджувалась спілкуванням з донькою, онуками. Богдан вже ходив до школи. Раділа бабуся, що не забув рідну мову. А трирічна Аманда кумедно повторювала за нею українські слова.
Зять з донькою, відвідуючи магазини, купували їй модні речі. Сім’я Клаудіо шанобливо ставилася до жартівливої Марі, на свята смакувала її кулінарні шедеври української кухні.
Але життя буває таким підступним: то від радості й щастя підносить тебе до небес, то від горя гне до самої землі або й заганяє в неї. Маринка поверталася на подарованому їй чоловіком на день народження новенькому автомобілі з роботи й потрапила в аварію. Вчора всміхалася, жваво розповідала по скайпу про витівки діток , а сьогодні…
Поїхати на похорон єдиної доньки за станом здоров’я Надія Денисівна не змогла. Забрати онуків від батька – французьке законодавство не дозволяє, бо вони – громадяни Франції. І материнське серце не витримало горя.
Сусідка Міла принесла вранці молоко, а Надя дверей не відчинила. Кілька разів телефонувала – тиша. Ввечері світло у вікнах не загорілося. Тож викликала поліцію. Відчинили двері – Надія мертва сидить у кріслі. На підлозі біля ніг – фотографії Марини з сім’єю.
Звичайно, трагедія з донькою могла статися й вдома. Тоді хоч би внуків могла б бачити…
Таїсія КРИСЬКО.