Вони зустрілися випадково. А втім, випадковоcтей у світі немає. Все заплановано Небесами, і їх зустріч також. Він, з такими ж молодими лейтенантами, як і сам, прямував до воєнторгу, який базувався на території військової частини. А вона, разом з подругами, сиділа на черешні, що росла біля торговельної точки, і смакувала соковитими, майже чорними, ягодами. Хлопці почали жартувати, а дівчата стали пригощати їх ужинком. Зустрівшись поглядом з її карими очима, він потонув у їх чистій безодні.
– Ця дівчина буде моя, – сказав своїм друзям.
Тоді вона перейшла до десятого класу, а він закінчив військове училище і приїхав до їхнього міста, у військову частину, за призначенням. Кажуть, що молодість – це час великого кохання, час пошуку свого єдиного супутника життя, час створення сім’ї. І їхня любов з першого погляду заквітувала на очах у всього гарнізону, у всього маленького містечка, де всі про всіх все знають. Вона розцвітала і ставала глибоким почуттям, яке їм вдалося пронести крізь роки. Це справжнє взаємне кохання стало остовом їхнього гармонійного подружнього життя.
Він дарував їй квіти і цукерки «Тарас Бульба», смак яких їй дуже подобався, і свято беріг цнотливість першого кохання. Вона обдаровувала його взаємним ніжним почуттям і чомусь зовсім не дивувалась, що зустріла свого судженого на зорі свого повноліття. Вона вірила йому і була переконана, що доля неспроста привела цього молодого офіцера до їхнього міста, що їх зустріч – це дарунок Небес. Тоді вони ще не знали, які випробування випадуть на їхню долю.
НА весіллі, яке вони зіграли після того, як наречена закінчила десятирічку і їй виповнилося 18-ть, гуляли майже всі офіцери частини. Надзвичайно гарна молода пара зачаровувала весільних, котрі не лінувалися кричати «гірко». А нареченому і нареченій було солодко і трепетно від ніжних поцілунків. Спогади про ті безтурботні й щасливі часи вони зберегли на все своє життя.
– Сім’я – це щастя і любов, це діти і сімейні традиції, це турбота і відповідальність, – казала вона, ділячись своїм щастям з друзями.
А він був переконаний, що тільки справжня любов здатна зберегти сімейні стосунки і не дати їм розгубитися по життєвій дорозі.
Від великої любові їхня сім’я поповнилась сином. А через кілька років з’явилась і донечка.
Згодом у довготривале відрядження офіцерська родина поїхала до Німеччини. Він ніс службу у полку зв’язку, вона працювала продавцем у магазині, а діти ходили до школи. І син, і донька навчалися надзвичайно гарно, були добре вихованими і радували батьків своїми успіхами. Щастю сім’ї ніщо не загрожувало. Але біда як схоче, то і на гладкій дорозі здибає…
Хлопчики гралися у партизанів і німців. І їхнього сина, який представляв партизана, «німці» повісили. Повісили насправді. Врятували хлопця офіцери, котрі йшли через садок на обід. А діти навіть не зрозуміли, якою б трагедією могла обернутися їхня гра. З тих пір у сина з’явилася епілепсія, яка захмарила сімейне щастя. Подружжя шукало вихід, однак жодне лікування не допомагало дитині. Хтось порадив їм знахарку, котра жила на Вінниччині. Тій бабусі вдалося вилікувати малого травами. Хвороба відступила і роками не нагадувала про себе. Але одного разу, коли сім’я повернулася із відрядження в Україну, під час гри у футбол на нього впали ворота. Відтоді біда повернулася в дім. Знову почалися напади. Але, на жаль, бабусі-знахарки вже не було на світі, а рецепт не зберігся. Так лихо зайшло у їхній двір і вигнати його не змогли.
Злітали літа. За вислугою років він вийшов у відставку і влаштувався на цивільну роботу. Вона залишила магазин і доглядала вже дорослого, але хворого сина. Донечка зростала здоровою, красивою, і своєю любов’ю зігрівала батьківські серця. Та й сьогодні, коли вже має власну сім’ю, опікується своїми рідними.
Біду в гості не просять, вона сама приходить. Після чергового нещастя у місті пішли чутки, що хтось наврочив це міцне подружжя, адже їхній шлях так гарно починався. А тут нещастя за нещастям.
Вона перенесла операцію на судинах, і відтоді почалися провали у пам’яті, потім проблеми з психікою. Він возив її до кращих лікарень, та хвороба не відпускала.
– Ваша дружина померла, – почув він одного разу повідомлення телефоном з обласної лікарні.
Життя втратило для нього сенс. Без неї все стало сірим і непотрібним. І тільки діти та двоє онуків, яких подарувала донечка, втримали його на цьому світі й дали сили пережити трагедію. Крім того, на його руках залишилася хвора теща, про яку він дбав до кінця її днів.
– Чому ти не одружуєшся? П’ятнадцять років сам, – радили йому знайомі.
– А для чого? Такої, як моя кохана дружина, на світі немає. А іншої мені не потрібно. Адже любов одна на все життя дається небом, – відповідав він.
…Він жалкує, що суджена залишила його дуже рано. У самотності його розрадою стали книжки і син. А ще – турботливе ставлення дочки з зятем та онуків.
Чи чекає чогось від життя? Так. Чекає втішних сюрпризів. Хоче, щоб хвороба відступила від сина, хоче перемоги України у російсько-українській війні.
Для нього, росіянина за походженням, стала шоком ця війна. Він добре знає історію України і намагання росії впродовж сторіч захопити українські землі, знищити українців.
– У цій війні є вина не тільки путіна, а кожного росіянина, кожного, хто мовчить чи підтримує путінську політику, хто платить вагнерівцям чи натискає на курок, хто посилає ракети на наші мирні будинки і вбиває наших дітей. Україну підтримує весь світ. Ми маємо розбити агресора, – розмірковує він, і з кожної пенсії робить свій скромний внесок у перемогу України.
Любов Кузьменко
About The Author
