ПАМ’ЯТЬ. ПОВЕРНЕННЯ ЧЕРЕЗ 73 роки

У ЗВЕДЕНОМУ переліку осіб, мобілізованих військовими комісаріатами Української РСР в роки Другої світової війни, створеному на основі даних сайтів «Подвиг народу» та «Узагальнений банк даних «Меморіал», значиться, що Юрій Іванович Ільніцький, 1914 року народження, був призваний Піщанським РВК до лав Робітничо-Селянської Червоної Армії (скор. РККА) у 1936 році. З того часу додому він не повернувся.


Через багато років про долю свого двоюрідного діда дізналася Оксана Ільніцька. Разом з сином Дмитром вона побувала на військовому цвинтарі м.Щецінек в Польщі, де поховано її героїчного родича, солдата Другої світової війни (на знімку). Оксана Ільніцька розповіла нам історію власних пошуків:

— Мій двоюрідний дід Юрій Іванович Ільніцький ще до війни був військовослужбовцем: служив в Червоній армії, потім – в Радянській. Так пройшов усю війну і після її закінчення вважався зниклим безвісти. Ніхто не знав, що з ним сталося, де загинув, де похований. І тільки в 2018 році, коли почали відкриватися воєнні архіви, мій син Діма знайшов в архівних даних у Москві інформацію про нього. Дідусь пройшов дійсно героїчний шлях, брав участь у визволенні багатьох країн і нашої України. Нагороджений орденами… Дуже шкода, що мої прабабуся і прадідусь так і не дізналися про свого героїчного сина. Не знали нічого… Стільки років минуло, поки ми довідалися, що Юрій Іванович похований у Польщі. Хіба це була велика таємниця?! Чому тоді так байдуже ставились до матерів, сини яких загинули, захищаючи не тільки свою державу, а й весь світ від фашизму?! Похований у 1945 році в невеличкому польському містечку Щецінек. Минулого року 9 травня ми з сином побували на воєнному кладовищі. На гранітних плитах імена загиблих викарбувано мовою країни, до якої вони належали. Тому ми дуже швидко знайшли прізвище прадіда, воно було другим у списку на граніті.

Ми були щиро здивовані, з якою турботою там доглядають могили полеглих солдат. Не можу передати словами свої відчуття від побаченого: так, неначе в інший світ поринули, наче доторкнулися до історії, до подій минулих років. Ми згодом знайшли фотографії в Інтернеті з часів, ще коли в Польщі були радянські війська. Наші військові приходили на це кладовище, віддавали шану загиблим. У той час ще була жива моя прабабуся, але нічого не знала про сина. Гірко це визнавати. Такою була радянська система: простіше було відписатися, що людина пропала безвісти, ніж дати правдиву інформацію.

Чому в теж колись радянській Польщі зовсім інше ставлення до тих, хто воював?! На воєнному кладовищі в м. Щецінек лежать поруч полеглі у роки Другої світової війни незалежно від того, на чиїй стороні вони воювали, за що загинули. Тут увічнено імена воїнів Радянської Армії, війська польського, американських льотчиків, яких збили німці над містом під час варшавського повстання (вони скидали з літаків повстанцям продукти, можливо, зброю)… Ми спочатку здивувались: як американські льотчики могли у роки окупації загинути тут? Коли дізналися історію, зрозуміли.

А мій двоюрідний прадід Юрій Іванович, як виявилось, загинув у жовтні 1945 року, коли війна вже закінчилась. Але постріли ще лунали, бо й у жовтні 1945-го тут було неспокійно.

У Польщі день Перемоги святкують 8 травня. Ми саме в цей день приїхали. Все місто було прикрашене прапорами, так було гарно. А ми задоволені, що змогли віддати шану своєму героїчному родичу! Скільки років знадобилось для цього…

У моєї прабабусі було два син – Юрій і Василь (мій дід, 1919 року народження). Обидва загинули і про обох прийшли однакові звістки: «зникли безвісти». Прабабуся так і не дізналась, де вони поховані. У Юрія не було дружини, дітей: не встиг одружитись. І мій рідний дід Василь загинув, так ніколи й не взявши на руки свого сина – мого батька. Його мобілізували, коли звільнили Пужайкове – у березні 1944 року, а син народився 1 червня. Про свого діда знаю тільки те, що він загинув у серпні 1944 року десь в Румунії, але не знаємо, де саме похований. Про це розповідали згодом односельці, які повернулися з війни додому. Казали, що бачили мого тяжкопораненого діда в Румунії. Він, як і мій двоюрідний дід Юрій, був у складі діючої армії. Простий солдат. Чому ж рідних позбавили права знати правду про те, де він загинув? Єдине, що залишалось матері, це пишатися своїми синами.Але й цього права позбавили мою прабабусю. Про неї мені багато розповідав мій батько, якого вона виховувала, бо його мати (моя бабуся) рано померла. Він теж мав право пишатися своїм батьком та дядьком…

На сайті «Подвиг народу» розміщено інформацію про подвиги
Ільніцького Юрія Івановича.(з нагородних листів):
Орден Отечественной войны II степени. «Старшина Ильницкий – участник боев по освобождению от немецких захватчиков Донбасса, Таврии, Крыма и Советской Прибалтики. В последних боях на территории Пруссии в трудных условиях боевой обстановки самоотверженно работал по наводке и обслуживанию шестерых линий связи. 19.1.45 г. в районе боев п. Ужбалинен и Таусайнен линии связи наведенные, а также 22.1.45 г. в лесу Пераиль к КП 295 сд часто имели повреждения от артогня противника, но тов. Ильницкий не допускал прекращения в работе линии благодаря своевременному устранению порывов и хорошей отработки линии.19.1.45 г. при форсировании реки Дайме, под огнем противника умело руководя отделением по наводке линии на НП 285 сп, сам принимал непосредственное участие в переправе на себе имущества связи через реку, построив шестовую линию связи раньше установленного срока».
Орден Красной Звезды. «Старшина Ильницкий на фронтах Отечественной войны с августа 1941 г., участник Юго-Западного, Южного, 4-го Украинского, 4-го Прибалтийского фронтов. Имеет два ранения. Первое тяжелое ранение 30.8.1941 г., будучи помощником командира взвода в наступательном бою, в районе Малая Каховка, и второе ранение – 20.1.42 г. в боях под г. Харьков. Тов. Ильницкий на период наступательных боев по освобождению Донбасса, г. Мелитополя и в последующих боевых действиях за Крым, в любых условиях боевой обстановки часто под артогнем противника обеспечивал бесперебойной связью командование. Во время прорыва н/войсками сильно укрепленной обороны противника на Перекопском перешейке 8 и 9 апреля 1944 г. в трудных боях ночью под артогнем противника тов. Ильницкий устранил порывы на своем участке линии, тем самым способствовал успехам н/войск в успешном завершении операции в Крыму по разгрому немецких войск».

Записала Людмила ШЕЛИХ.

Leave a Reply