ПОГЛЯНЬТЕ на цю світлину. На ній – справжня україночка: вродлива, ставна. Мабуть, недарма назвали її батьки Людмилою. Проте вона не тільки «людям мила», а й безмежно рада зустрічам з людьми.
ЗАКІНЧУЮЧИ Балтську школу №1- ліцей імені Олеся Гончара, мріяла випускниця, здавалося б, про просту, надзвичайно земну й водночас дуже потрібну суспільству професію: кухаря. Пояснювала свій вибір однокласникам:
«Ким би хто не був, а смачненько поїсти всім хочеться. Їжа на здоров’я впливає. До того ж, коли любиш свою справу, – будеш найбільш корисним собі й людям».
На навчання далеко від дому їхати не довелося. В Кривоозерському училищі готували кухарів – кондитерів. Люді пощастило з наставниками. Знання дівчина засвоювала, як мовиться, на льоту. Тож, отримавши диплом, була справжнім фахівцем. В одному з тодішніх Котовських кафе її взяли на роботу навіть без випробувального строку.
Відразу помітили найкращі якості молодого спеціаліста: Людмила не лише вміло готувала страви, а й «не економила» для себе продукти, працювала чесно. Постійні відвідувачі не могли не помітити, що під час її чергувань страви були смачнішими, порції – значно більшими, майстерно оформленими. Вперше, коли споживачі її страв зажадали, аби кухар вийшла до зали, страшенно розхвилювалася, зашарілася. Йшла і думала: «Все ж робила як завжди, старалася, які можуть бути претензії – не розумію». Та виявилось – люди хотіли подякувати за відмінну роботу. Та ще як побачили, що кухар – кондитер молода й чарівна, викликали мало не щозміни.
Завсідником кафе, познайомившись таким чином з Людмилою, став котовчанин на ім’я Віталій. Він дуже пишався своєю професією механізатора – комбайнера. Чимало заробляв, тож і відвідував часто кафе, бо по вуха закохався в чорняву милу дівчину. Та знайти шлях до її серденька було не так просто, як сподівався. Букетно- цукерковий період «ухльостування» затягнувся більш як на два роки.
На весілля до Балти прибув з подарунком директор кафе, при всіх гостях наговорив нареченій море компліментів і просив Людмилу не залишати роботу. Однак молоді вже прийняли рішення мешкати у Балті.
А от роботи для кухаря – кондитера на той час у рідному місті не знайшлося. Згодом синок Діма народився, перебувала молода мама у декретній відпустці. Віталій влаштувався продавцем у магазині «Епіцентр». Повертався ввечері додому невдоволений собою. «Торгівля – це не моє,- скаржився дружині.- Я не чую запаху землі, не бачу достиглих колосків пшениці. Я дуже сумую за технікою, розумієш?».Коли дісталися у спадок від рідних земельні паї –втримати хліборобську душу чоловіка в місті Людмилі було несила.
Вона також «шукала себе». Спробувала торгувати на ринку речами – не вийшло, мало хто їх купував. Віталій взявся допомагати дружині. Звичайно, дуже сумнівалися, будуючи плани на майбутнє, але не падали духом. У них же Дімка росте! Бізнесмени – початківці взяли в оренду кімнату навпроти «старого Транзиту». Завезли туди три мішки макухи і бідон олії. Написали біля входу оголошення про їх обмін на зерно пшениці, соняшнику та інших культур. Обоє мають багато знайомих і друзів. Обдзвонили. Вони стали з інтересом заходити до магазину Капустянських. І тут вже на повну силу проявилися Богом дані Людмилі таланти підприємництва, роботи з людьми. Вона зустрічала знайомих і незнайомих людей своєю чарівною посмішкою, показувала «товар обличчям», висловлювала про нього свою думку, рекомендувала, працювала на довір’ї. Якщо немає грошей – записувала «на шпалеру». Були такі, що підвели, не розрахувалися. Але Людмила «не покаялася», все одно робить людям добро.
Поступово стало тісно їхньому бізнесу в невеликій кімнаті. Подружжя налагодило зв’язки з фірмами Одеси, Вінниці, Первомайська, Умані, Подільська і, звісно ж, Балти. Тепер вже не тільки запашними олією та макухою радують відвідувачів. Є у них на стелажах в асортименті крупи, борошно, консерви, спеції, згущенки, води, навіть печиво та цукерки на різні смаки. І зерно сільгоспкультур, привезене на обмін.
Людмила відчиняє магазин о восьмій годині п’ятнадцять хвилин і працює у будні до шістнадцятої .У суботу й неділю – з 8.00 до 14.00. Вихідний – понеділок.
— Тут з самого ранку такий рух, що до вечора можна з ніг впасти,- каже, всміхаючись, Людмила Федорівна.
— Це правда, бо фірма віників не в’яже,- додає її помічник Микола, для якого підприємець створила робоче місце, адже самій упоратися стало важко.
— Насправді ж покупці йдуть і їдуть сюди, бо обслуговування тут відмінне й ціни помірні, Людмила з Віталієм не з тих, кому « війна – матір рідна».
— А де берете олію таку смачну, хто доставляє?
— Чоловік, коли не зайнятий в полі. А бере продукцію в Ободівці на Вінниччині. Там просто чудові люди.
— Я згодна з вами. Саме тому ми й друкуємо «Ваш інтерес» у Вінниці.
За розмовою моя співбесідниця й не помітила, що випадково «видала сімейний секрет», про який нікому не розповідає. Він має назву ВОЛОНТЕРСТВО.
Віталій, купуючи олію в Ободівці, дізнався, що його добрий знайомий пішов захищати незалежність України. Відразу ж зателефонував йому, поцікавився, як служиться в теробороні. Той зрадів дзвінкові, але про потреби говорив дуже стримано, сказав лише, що він з хлопцями знаходиться на навчанні й поки що на самозабезпеченні.
— Віталій примчав до мене у магазин,- говорить Людмила,- набрав кілька ящиків продуктів – і подався до хлопців під Миколаїв. Відтоді ми взяли над ними шефство, а також над частиною, в якій воює наш сусід. Завозили продукти дівчатам з Балтської публічної бібліотеки і вони пекли різну смакоту. Ми закупили кілька свиней і ночами, після роботи, переробляли їх на тушонку й Віталій возив нашим захисникам. А також носки, труси, футболки, цигарки… «Бачила б ти їхні очі,повні сліз, під час кожного мого приїзду»,- казав мені чоловік.
Ось такий тил мають наші захисники в особі Людмили й Віталія Капустянських, надзвичайно скромних людей, закоханих у свою справу, які невтомно працюють на Перемогу.
Таїсія КРИСЬКО
About The Author
