ЛЮДИ розійшлися з поминального обіду і Валентина дала волю сльозам. Я не зупиняла. Хай поплаче, може стане легше на душі, адже сльози теж лікують. Нести далі цей біль їй просто несила.
Валя дістала з шафи альбом, знайшла там велику фотокартку і показує мені:
— Цей знімок зробив наш сусід – фотограф у день народження мого тата. Його, тодішнього голову колгоспу, прийшла до нас додому привітати майже вся контора, бо перебував на лікарняному – апендицит видалили. Мені саме шість рочків виповнилось.Ось на лавці сидять головний бухгалтер Стефанія, працівники бухгалтерії Ліда, Марія, Неля, Паша, касирка Люба. Зверніть увагу, які всі вони розфуфирені, нарядні й задоволені життям.
— А це хто одиноко стоїть на задньому плані?
— Моя мама…
— Вродлива. Але вона- повна протилежність гостям. Скромний сірий піджачок, сумні – пресумні очі.Чи мені здається?
— Так і було. Мама не хотіла фотографуватися.
Сусід наполіг. Я вже потім, дивлячись на цю світлину, думала: ніхто з тих конторських крис не уступив їй місце на лавці поряд з чоловіком і дитиною! Стала, мов чужа, за моєю спиною.А я, дурепа, вже тоді, маленькою, діставала маму, завдавала їй болю і страждань своєю поведінкою. Мало їй від тата діставалось, то ще я додавала.
Батько був ще тим гультяєм. Всі ці видри на фотці – його коханки в різні часи. Бувало, посвариться з мамою – і до Стефки, ще й мене з собою бере на день – два, в машину садить. Мені байдуже, що мама просить залишитися з нею, мені – аби покататися з ним.
Стефка рада старатися. На мою маму бруд ллє, мені платтячка купує. Я ж не розуміла, за чиї гроші виявляє вона таку щедрість.
Я підростала й вдома мамі постійно псувала нерви. Бо, мовляв, тітка Стефа цукерками пригощає, а мама – вчителька лише уроки змушує робити, прибирати в своїй кімнаті, вітаміни їсти, зуби чистити…
Лідка, Любка й Нелька, до яких пізніше возив мене батько, Стефку щльондрою і крадійкою називали, «по ній тюрма плаче» – говорили. Ось які «подружки» під одним дахом в конторі сиділи, одна одній всміхалися у вічі… Але я чомусь росла й хотіла бути схожою саме на них, вульгарно вдягнених і нафарбованих, що так і сипали «жирними» анекдотами і зваблювали мого тата.
Свою маму чомусь зневажала. Вона лише губи злегка підфарбовувала. Я бачила, що вона й без косметики краща за всіх цих тіток.Мала завжди горду поставу, елегантно, хоч і скромно, одягалася. А як її діти любили! Ви ж бачили, скільки колишніх учнів проводжало в останню путь…
Чому ж вона дозволяла татові себе зневажати? Навіть коли він раптово помер, настроєна проти неї конторськими зміюками, я все більше й більше ненавиділа свою маму, доводила до сліз. Вона терпіла всі витівки й дивилася на мене сповненими невимовного болю, але люблячими очима.
У випускному класі я взагалі неначе з цепу зірвалася. Боже, яка ж була дурна! Закохалася в гітариста Костю, дуже популярного хлопця в селі, який грав та співав у складі ВІА на танцях і концертах. Мама, дізнавшись, що я два місяці вагітна, а Костя кудись втік, посивіла за одну ніч. Все ж змусила мене не йти на аборт, допомогла успішно скласти іспити. Я, народивши доньку, залишила її мамі, а сама, їй на зло, вступила до інституту й вчилася … на бухгалтера. Не могла іншу професію обрати. Ось яким я чудовиськом була!
Валя, витираючи рушником сльози, що рясно заливали обличчя, продовжувала сповідь і вже, здавалося, ненавиділа себе за все, що коїла проти рідної матері. А вона, незважаючи ні на що, ростила її дитину, передавала автобусом до Одеси важкі валізи й гроші, аби донька нормально харчувалася й гарно одягалась.Тепло зустрічала на свята й проводжала.
— Як скрутно їй не доводилось, малу мою, Настуню, виховувала в повазі до мене, мами- зозулі. Я згодом вийшла заміж, але діток більше Бог не дав. Видно, це його кара за моє ганебне ставлення до матусі.Часто думаю: якби вона тоді не наполягла, витріпавши собі всю душу, я б позбулася дитини і ніколи не пізнала б радості материнства. А так є кому радіти, є до кого на старості прихилитися. Донька виросла дуже розумною, доброю та милосердною. Коли мама моя захворіла – вона взяла відпустку й турбувалася про бабусю до останнього її подиху. Не я була поруч, внучка не відходила від неї!
Як мені вимолити у Бога прощення за свою негідну, безглузду поведінку – не знаю. Душа рветься навпіл від невдоволення собою, що не вміла цінувати, не приділяла навіть під час хвороби мамі належної уваги. Лише тепер, коли її не стало, неначе від страшного сну прокинулась, прозріла. Та пізно… Вже нічого не вдієш, не повернеш, не скеруєш. Тому хочеться на весь світ усім, хто має матусь, кричати: бережіть їх, не завдавайте болю! Нікого не слухайте, як колись я, живіть своїм розумом!
Валентина притулила до грудей портрет, з якого мило усміхалася її красива мама, і благала, вірячи, що та чує: «Мамочко, ріднесенька, прости свою погану вівцю – доньку, прости!..».
В цей момент до кімнати зайшла Настя зі своїми двома дітками – сином і донькою. Малята кинулися до бабусі:
— Бабцю, бабцю, ти плачеш? У тебе щось болить?
— Душа болить, мої сонечка, але ви – мої ліки, – відповіла і міцно обняла внученят.
Таїсія КРИСЬКО.