Руслан Єрьоменко: «На жаль, ідуть найкращі»

— Я знаю, що Дмитро був справжнім чоловіком та справжнім героєм! Він один з багатьох хлопців, які загинули, захищаючи нашу рідну землю від російської наволочі. І я стаю на коліна перед нашими Захисниками ЗСУ за те, що вони боронять нас ціною свого життя… – балтський композитор Руслан Єрьоменко розповів про свого загиблого племінника Дмитра Мадісона.

— Дмитро зростав з матір’ю та старшим на 10 років братом Олегом. Часто бував у моїх батьків – його дідуся й бабусі, тому пам’ятаю його з пелюшок. Він рано подорослішав і з дитинства був самостійним. Міг щось приготувати, матері допомогти. Був вертким і дуже активним, але вихованим, не шкідливим, допитливим і дуже добрим. Вчителі про нього багато хорошого говорили.
У Олега був автомобіль, то Дмитро, який з дитинства захоплювався технікою, багато чому навчився у брата. Після школи сам зробив свідомий вибір.

…Дмитро служив у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді, яка базується в Миколаєві. Одразу потрапив у бойові дії, в АТО. Після завершення строкової служби підписав контракт і ще чотири роки прослужив там. Коли почалася повномасштабна війна з рашкою, знову став до лав Збройних Сил України. За спеціальністю він артилерист-десантник. У структурі десантних військ є своя артилерія, яка прикриває десантників під час відступу. Але цього разу він не був артилеристом, а разом з іншими йшов на штурм.

Того дня його підрозділ мав завдання розбити російську колону. Під час штурму вони підбили два танки та два КамАЗи й знищили чимало «живої сили». Але росіяни накрили їх артилерією, не розбираючи, хто «свій», хто «чужий». Не жаліючи нікого. Наших 18 було, не знаю, на жаль, хто з них залишився живим.

Загинули геройськи. Серед них наш Дмитро… Це сталося в Луганській області – Білогорівка. Там, де велися активні бої, було саме пекло: Білогорівка, Бахмут, Лисичанськ…

Про те, що на війні відбувалося, матері син ніколи не розповідав, намагаючись говорити лише на сторонні теми про життя-буття, починаючи з фрази «все добре, зарплата влаштовує». Наталя, звичайно, хвилювалась за нього, але поважала синів вибір, і навіть була задоволена, що він пішов до армії, бо служба дисциплінує. Він подорослішав, став зовсім іншим, хоча так і залишився добряком. Він допомагав матері фінансово, планував своє мирне життя. Служба для нього була покликанням, не заради грошей. Дуже хотів сім’ю. Вже говорив про одруження: у нього була наша балтська дівчина. Дуже любив дітей. Про племінників піклувався. Як розмовляв (навіть перед загибеллю), радив водити гуляти племінницю. І весь час заспокоював: «Мамо, не питай, все добре».

Останнім часом на зв’язок дуже рідко виходив, видно, не було такої можливості. Але за день до загибелі йому вдалося поговорити з матір’ю по відеозв’язку. Зі слів моєї сестри, він так говорив, наче прощався… Більш відверто (без деталей, звичайно) Дмитро розмовляв з моєю донькою. Тому ми знали, що там, де він знаходився, дуже небезпечно.

Що він відчував у останню мить? Напевно, про життя не думав… На жаль, ідуть найкращі.
Героям слава! Ці слова для кожного з нас набули реального змісту. Нам ще доведеться дізнатись, яку страшну ціну насправді заплатила Україна за свою незалежність, за мирне небо над нами.

Записала Людмила ШЕЛИХ

Leave a Reply