СОРОК КВІТНІВ, ЯКИХ НЕ ЗУПИНИЛА НАВІТЬ ПЛАНЕТАРНА ПАНДЕМІЯ!

          Третього квітня минає 113-а річниця від дня народження українського письменника, відомого поета-сатирика Степана Олійника. 40 років триває на Одещині й в  інших регіонах України літературно-мистецький фестиваль «Степанова весна», який започаткували земляки письменника.

          40 років поспіль щовесни відбувається «Степанова весна», приурочена до дня народження Степана Олійника – 3 квітня. Фестивальний вектор виглядає доволі символічно – північ-південь-захід-схід «Київ-Одеса-Івано-Франківськ- Запоріжжя», з прилеглими довкола районами.

         Сорок квітнів, яких не зупинила навіть планетарна пандемія! Цьогоріч, уже вдруге,  у містах, районах і селах – учасники зустрічаються, на жаль, вимушено в інтернеті. Між тим, певні аудиторні переваги є й у такому форматі. Шкільні уроки, бібліотечні заходи, зустрічі з письменниками, конкурси дорослих і юних декламаторів, екскурсії в музеях Степана Олійника відбуваються в онлайн-режимі, охоплюючи величезний простір України.

         Впевнена, що для багатьох, як і для мене, існування фестивалю (одного із сотень його колег) упродовж 40-а років явище незвичне і доволі загадкове. Якщо перші проведення, звісно, потребували зусиль, аби привернути увагу місцевих і державних керівних установ, у тому числі й тодішнього міністерства культури, то наступні десятки років владні структури ставилися до фестивалю як до фактичної традиції, що збагачує сучасний мистецький процес. Відтак, при будь-якій владі, при будь-яких правлячих партіях ця традиція залишалась живою та діючою.

         «Секрет» такого феномену криється, як на мене, у любові, повазі, шані до свого справді народного письменника. Уолт Уітмен якось примітив, що велике місто не там, де багато заводів, де кращі бібліотеки і де багато грошей, а там, «де є могутнє плем’я поетів, і там, де їх люблять, де їх розуміють і вшановують». Ось таким «великим містом» і стало степове село Левадівка. Саме  земляки з Одещини в ту страшну січневу добу 1982-го, коли не стало батька,  оголосили своє рішення – щоквітня проводити «Олійниківські читання» та присуджувати премію імені Степана Олійника в галузі віршованого гумору і сатири та в галузі журналістики  (адже батько і за професією, і за покликанням був, насамперед, журналістом). Цю премію взяла під своє крило Національна спілка письменників України. Назвали  її символічно – словами одного з його віршів «В ім’я добра», бо дійсно, все життя і вся спадщина батька творились в ім’я Добра. Якось він підвів мене до стіни з написами, що їх залишали письменники в одному з клубів, і привернув мою увагу на один з них:  «Спешите делать добрые дела!». Цей епізод із раннього дитинства запам’ятався на все життя.

         3-го квітня 1982 року в Левадівці й усіх селах тодішнього  Миколаївського  району відбулись перші «Олійниківські читання», і першим лауреатом премії імені Степана Олійника став одеський поет-гуморист, його талановитий побратим Володимир Іванович. Між тим, «Олійниківські читання» розпочалися ще за життя батька. Двічі на рік ще з мого дитинства родичі Олійників збирались у Левадівці, колядуючи на Різдвяні свята і відпочиваючи влітку. Пізніми літніми вечорами сходились люди з  околиць і сусідніх сіл під стіни клубу, бо всередині не вистачало місць, і просто неба батько читав десятки віршів, маючи феноменальну пам’ять, неповторний акторський хист, випромінюючи радість спілкування. В нагороду діставались улюблені татові й мамині чорнобривці.       

          Головними організаторами перших квітневих святкувань були Валерій Бойченко і Михайло Бадера – голова колгоспу, що, за саркастичним збігом, називався «Шляхом Леніна». Саме той колгосп, який у далекому минулому очолював мій дід Іван Леонтійович Олійник, звільнений від посади та розкуркулений за те, що тримав худобу для своєї багатодітної сім’ї. Два тижні тоді утримували в хаті родину Олійників, яка мала «зізнатись», де закопано мішок зерна. Згадаю також, що в 1931-му студента Одеського педагогічного інституту Степана Олійника заарештували та ув’язнили за українську мову і вишиванку, яким із своїм другом Володею Івановичем «присяглися» ніколи не зраджувати. Вишиванку батько носив завжди і скрізь, навіть під час офіційних зустрічей з королем Іспанії чи родиною Рокфеллерів або виступаючи на відкритті пам’ятника Уолту Уітмену в американському Арроу-парку…

         Оці «любов, розуміння і шана до свого поета» й перетворили скромні «Олійниківські читання» на фестиваль «Степанова весна», розширили межі Одещини до всеукраїнського простору. Вже не вистачало кількох днів, а до свята, крім Києва, поступово долучались дійсно великі міста – Одеса, Вінниця, Миколаїв, Первомайськ, Балта, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Коломия. Уже з перших років у святкуванні брали участь професійні артисти та місцеві аматори, музиканти, маленькі й дорослі декламатори. Невдовзі відкрився й музей письменника, розміщений у школі, де навчався малий Степанко, і який став філіалом Одеського літературного музею. Керує ним невтомна Валентина Панкова, виховуючи маленьких екскурсоводів і передаючи новим поколінням оберіг пам’яті.

         Батьківській хаті, де мешкала родина Олійників, односельці повернули її  минуле: повісили на стіни ікону та портрети Шевченка і Франка, які прикрашали оселю ще за життя Івана і Наталки Олійників та їхніх дітей, розмалювали піч, розкидали долівкою пахуче сіно, відновили кабицю на подвір’ї і замулену криницю, біля якої поклали колоду. Досі пам’ятаю картинку: на цій довжелезній колоді сидить тато,  а на ній і поруч – його односельці, які зійшлися з усього села, почувши новину «Наш Степан приїхав!». Біля шкільних музеїв  у Левадівці та  в м. Балті земляки встановили пам’ятники, відкрили «олійниківські» світлиці в школах, а біля школи в с. Пасицели – стоїть гранітний знак із викарбуваним портретом батька. Саме із села Пасицели, де він народився поблизу поселення часів Трипільської культури, сім’я Олійників збиралась вирушити в далеку Канаду, рятуючись від голоду і злиднів. Тоді, запряжену конем підводу завернув дядько Герасим, вказавши на порожню хату край села Левадівки. Туди й повернув Іван Олійник коня, там й оселилась дружна родина: «Щасливий тим, що мав батьків/Простих і чесних хліборобів», – писав батько у вірші «Біографічне». 

          За сорок років на «Степановій весні» побувало стільки митців! Серед них – Ніна та Антоніна Матвієнки, Наталя Бучель, Анатолій Демчук, Валентина Сова, Павло Длябога, Лариса Дедюх, Ігор Чепіль, Микола Свидюк, тріо «Мальви» і, звісно ж, представники легендарної «трійці» з популярної кінострічки Леоніда Гайдая «Пес Барбос і незвичайний крос» – Євген Моргунов та Георгій Віцин, до яких приєдналась Зінаїда Кириєнко. І, звичайно ж, велика родина лауреатів премії імені Степана Олійника (їх понад 50) – Полікарп Шабатин, Іван Дузь, Петро Осадчук, Василь Кравчук, Петро Ребро, Іван Сварник, Анатолій Гарматюк, Володимир Гаранін, Віктор Дзюба, Євген Колодійчук (їм і багатьом їх колегам світла Пам’ять), а також наші сучасники Олег Чорногуз, Микола Савчук, Пилип і Віра Юрики, Микола Білокопитов, Олекса Різниченко, Віра Кульова, Дмитро Шупта, Віталій Бошков, Андрій Мельничук…Усі вони, як і сотні інших поетів, журналістів, музикантів, громадських діячів, складають велику «Олійниківську родину», що має свою пісню «Степанова весна» на вірші Василя Кравчука і музику Наталі Бучель, свій «фірмовий» шалик – на білому полотні орнамент у автентичних для Одещини жовто-червоних кольорах. І коли питають наш велелюдний гурт у цих шаликах «А чия ж ви партія?», жартома відповідаємо: «Партія Степана Олійника!».

           Родина і благодійники знаходили кошти для перевидань його поезій і прози. А створені земляками фонд і громадське об’єднання видають книги поетів-аматорів, бібліотеки лауреатів премії імені Степана Олійника й українського гумору «Ярмарок сміху», збірку пісень на ліричні вірші 18-річного юнака Степана. («Коли казати правду щиру,/То я тому й пишу сатиру,/Що ніжно лірику люблю!»). Батько й справді був ніжним ліриком, обожнював Сергія Єсеніна, Володимира Сосюру, з яким товаришував усе життя.

           Один із найкращих знавців творчості Степана Олійника Богдан Сушинський точно примітив: «Глибинне знання побуту, звичаїв, традицій, основ психології українця, тонке відчуття істинно народного, не олітературеного, а первісного, на дошкульній буденності замішаного гумору; могутній, неординарний талант – ось те, що у вишуканому поєднанні дозволило Степану Олійнику не лише вирізнятися з-поміж  плеяди поетів-сатириків, але й зійти на Голгофу захисника отієї, в душевності і щирості неосяжно великої, проте перед свавіллям чиновницьким в усі віки «маленької» людини, котра завжди виявлялася духовно і сердечно близькою йому».

           Абсолютно точно: все написане батьком перейняте, передусім, добротою і любов’ю до людей, навіть до його сатиричних героїв. Він не кепкував і не знущався з них, а дотепним, часом гострим, але не образливим словом допомагав побачити лихо й зло. Не випадково, всі його твори написані зі спостережень, з підмічених замальовок буття, які траплялись у власному житті або були прочитані із сотень листів, що йшли звідусіль на адресу: журнал «Перець», Степану Олійнику. Ота комічна пригода з псом Барбосом теж узята з одного з листів. Щоправда, як розповідав батько, пес по факту, на жаль, загинув від вибухівки, але тато «залишив» його у вірші живим, спрямувавши «перо сатири» проти браконьєрів. Збірку своїх прозових новел він так і назвав – «З книги життя».  

             …У батька є такі рядки-звернення до земляків: «Все, що взяв від вас з любов’ю,/Вам з любов’ю віддаю». Ось ця духовна любов і тримає шану і Пам’ять, що передаються нащадкам.

Р.S. «Творчість Степана Олійника виходить далеко за межі суто мистецької ниви, мудро і владно осягаючи ниву національної свідомості, оту життєдайну ниву, на якій, віщо і божественно, виколосюються покоління й покоління нашого народу».

 

Леся ОЛІЙНИК.

Leave a Reply