ВОНИ щодня вражають жорстокістю рашистів: їм же треба продемонструвати свою зверхність, показати, що з ними не зрівнятися навіть хижим звірам.
Як красу ховали
ДО моїх сусідів приїхала після визволення рідного села на Херсонщині племінниця Оля. Змалечку її знаю, тож при зустрічі почала розпитувати змарнілу дівчину , як вдалося пережити окупацію. І почула жахливі речі:
— Пішов по селу поголос, що почали зникати місцеві дівчата. А вони ж у нас одна краща іншої. Вийшла в магазин чи в аптеку, побачили вороги і схопили. Познущалися й куди поділи – невідомо. Горе, сльози в сім’ях. Отож чиясь бабуся пригадала «секрет» порятунку з Другої світової.Тоді багатьом матерям вдалося вберегти від фашистів своїх доньок. Косметика для чого потрібна? Щоб підфарбуватися й виглядати ще краще. А ми почали використовувати помаду й сажу для того, аби стати страшнішими, ніж атомна війна.Мов циркачі розмальовували обличчя. Одягали на себе різне старе шмаття й намазували його та взуття лайном. Фу! Мені здавалося, що я навіки просмерділася тією гидотою. Але через це окупанти з огидою відверталися від нас.
Семеро мужніх малят
ЗАЙШЛА я до магазину купити лампочку, а продавчиня вся в сльозах.
— Що трапилося, Оксаночко?
— Та ця ж проклята війна вже дістала! Щойно родичка зателефонувала й повідомила, що вдома відкрила дитячий садок…
— То чого ж ви плачете?
— Душа болить за цих діточок.Їх путінські «визволителі» сиротами зробили.
І розповіла: «Став мій двоюрідний брат сапером і пішов розміновувати звільнені від рашистів під Миколаєвом території. Одержав завдання розчистити стежку до одного з сіл , над яким ще тривала стрілянина. Дійшов до околиці й почув у сараї тихі дитячі голосочки. Чи, може, йому почулось? Відчинив двері – а там семеро переляканих хлопчиків і дівчаток, посинілих від холоду, одне до одного туляться. Виявилось, найменшому чотири рочки, найстаршому – сім. Мам та інших родичів на їхніх очах відступаючі окупанти розстріляли, а малюки якось втекли і заховалися в сараї. Брат заспокоїв малят, пообіцяв врятувати, якщо будуть виконувати його прохання. Зв’язався з командиром, викликав підмогу. І оці крихітки повзли з солдатами по прокладеній сапером стежині, по холодній землі, й не пискнули, щоб ворог не помітив.
Наші воїни назвали мужніх діток справжніми українцями, вмили, нагодували, зігріли. А тоді брат попросив дозволу у командира відвезти їх до себе додому. «Після того, що вони пережили, я їх нікому не віддам. Не допущу, аби розкидали їх по притулках»,- сказав дружині. Попрощався з малими, наказав бути слухняними – і поїхав на службу.От я й плачу з жалю, молю Бога, щоб брат з війни до цих діток живим повернувся.
Наталія ГАВРИЛЮК
