У ЦИБУЛЬСЬКИХ – срібне весілля. В затишному кафе зібралися їх привітати друзі та сусіди, син і донька з сім’ями, колеги по роботі. Співробітниця «срібної» нареченої і життєрадісна тамада Тетяна, «зловживаючи службовим становищем», вирішила сама проголосити традиційний третій тост – за кохання!
— Ви, Аллочко, і ви, Захаре, просто світитесь коханням. Ми всі у захваті від ваших стосунків. Ви настільки трепетно і бережно ставитесь одне до одного, що ми просто милуємось вами, навіть заздримо по- доброму.Ви діток чудових випестили , внучок маєте. Ви- зразково- показова, як колись казали, родина,- розпочала вона.
— Стоп, стоп, стоп, Тетяно! Перепрошую, але вважаю своїм обов’язком продовжити цей тост і пропоную підняти келихи за мою незрівнянну , мудру, чарівну, добру, вірну дружину, мою кращу половинку, яку я безмежно люблю!- підвівся Захар.- П’ю до дна і вас запрошую.
«Срібний» наречений поклав на стіл порожнього келиха і продовжив:
— Ось ви всі говорите про наш вдалий союз і невичерпне кохання. Так і є. Ми сьогодні найщасливіші люди. А вдалося зберегти це кохання та нашу сім’ю завдяки Аллі. Я що, я – накосячив. Вибач, Аллочко, але хочу розповісти про свій гріх.Може, так зніму його зі своєї душі, ти- не проти?
— Якщо вважаєш за потрібне – будь ласка, я ще й допоможу. … Це сталося десять років тому. Алла та Захар Цибульські працювали, як і нині, на одній фірмі. Вона- на першому поверсі приміщення в лабораторії, він- на другому, інженером у техвідділі.Разом ходили на роботу, на обід, поверталися додому. Жили цікаво, злагоджено, в любові й довірі.
Якось прибуло до відділу поповнення спеціалістів – молода жінка й двоє чоловіків. Рената – невисока, в тілі, кирпата , балакуча. Фарбоване мідного кольору волосся збирала й заколювала на макушці голови так , щоб «хвіст» звисав. Очима все стріляла в бік Захара. «Він одружений, не витрачай марно сили», – говорили їй колеги. «Дружина – не стіна, можна й відсунути», – зухвало відповідала.
Того дня Рената випадково за годину до обідньої перерви залишилася у відділі наодинці з Захаром . Ох і зраділа! «Ренатко, це твій шанс!» – подумала. І причепилася до нього, мов реп’ях. То обіймає, то масаж шиї робить, щось про високі почуття лепече. А вже біля самого порогу, коли виходили на обідню перерву, вп’ялася йому в губи поцілунком. Захар, спускаючись по сходах вниз, не відчинив, як це завжди робив, двері в лабораторію й не покликав дружину. Окрилена Рената міцно взяла його під руку, удвох вийшли й попрямували отак до будинку – гуртожитку, де вона мешкала.
Алла, вгледівши парочку через вікно, подумала, що, можливо, Рената запросила її чоловіка щось полагодити вдома, він же на всі руки майстер. Вхопила сумку й подалася вслід. Дорогою купила дві порції морозива ( для себе й Захара), сіла на лавочку почекати, поки він вийде. За п’ятдесят хвилин почула веселий Ренатин сміх у під’їзді, біля виходу побачила крізь скляну частину дверей , що вона цілує її чоловіка в губи. Алла ледь не зомліла.Так ось воно що! Вражена, схвильована жінка рвучко підвелася з місця і поспішила на роботу. Захар вийшов і все зрозумів: дружина їх бачила! Це- кінець!
— Алло, Аллочко, зачекай, моя люба, я все поясню!..
— Що ти їй поясниш? Як нам було добре в ліжку?- нахабно запитала Рената.- Чекаю тебе з речами ввечері, вона зради не простить, я це точно знаю!
— Багато ти знаєш, – промимрив Захар, усвідомлюючи всю глибину катастрофи. Глянув на Ренату і сам собі став противним: що накоїв, через якусь незграбу красуню- дружину принизив. На нього напав такий страх за майбутнє їхнього шлюбу, такий сором перед дітьми, що хоч кидайся у воду вниз головою. Забракло сил піти до Алли в лабораторію, спробувати повинитися. А скільки ж разів клявся в коханні! Як тепер у вічі дивитися?
АЛЛА: — Я була у відчаї.Такої зради, ще й серед білого дня, не очікувала від коханої людини. Що робити? Піти й вирвати тій охочій до чужих чоловіків стерві хвоста на голові? Піти й розбити на його бездумній голові стільця? Хай їм грець! Пішла до завідувача лабораторії й відпросилася додому, мовляв, тиск чогось піднявся, голова розболілась.
ЗАХАР: — Не знаю як робочий день закінчився, я був у розпачі. Ноги ледь несли додому. Передбачав, що валізи вже зібрані й чекають біля дверей. Можна лише уявити, що діти скажуть про причину розлучення. Я не хочу втрачати Аллу, я не хочу міняти її ні на кого, бо це жінка моєї мрії! – волала моя душа.
Все ж набрався сміливості й натиснув на дзвінок. Хто, гадаєте, відчинив двері? Ви не повірите: це була моя усміхнена Алла у вечірній довгій сукні, яка дуже пасувала їй, з модною зачіскою. «У неї хтось є! – блискавкою майнула думка.- Хоче помститися мені за Ренатку». «Мий руки, сонечку, і заходь до вітальні», – лагідно запросила вона. Заходжу, а там – святковий стіл, свічки горять. Я до всього був готовий, навіть щоб посуд на мені потрощила, бо заслужив, але такої зустрічі не чекав… Вона не виясняла стосунків. Лише ніжно обняла мене й промовила: «Я дуже тебе кохаю, рідний».
АЛЛА: — Тому й не здіймала бучу. Я подумала: ну, вижену я його, залишуся без хорошого, коханого чоловіка, діти страждатимуть без чудового батька. Навряд чи такого ще знайду. Треба провчити його своєю людяністю і коханням. Кожна людина може спіткнутися. Але, напевне, для того Господь і зводить чоловіка й жінку, щоб допомагали одне одному долати подібні помилки разом. Хай послужить це для нього уроком, якщо справді мене любить.
ЗАХАР.: — Я був вражений, як кажуть, вбитий наповал її поведінкою і силою волі. Від знайомих мужчин, любителів «скочити в гречку», не раз чув, що дружини вдома влаштовували в подібних випадках нестерпне життя, самі знаходили собі коханців, аби помститися. Якщо розлучались – забороняли спілкуватися з дітьми. А мені дружина дала можливість самому себе відшмагати, зрозуміти, що я, кохаючи її, вчинив підло. Вона повела себе як справжня моя половинка , як вірний і надійний друг . Хіба можу дозволити собі підступно брехати їй і зраджувати? Ні! Я щиро вдячний тобі, дорога моя Аллочко, за розуміння і мудрість, за ніжність і любов.
— Шановне товариство!- раптом звернулася до присутніх на срібному весіллі тамада Тетяна.- Мені таке гірке
«Шампанське» налили…
— І нам, і нам ! – почулося звідусіль.
— Молодим – ГІРКО! Хай вічно живе їхнє кохання!- під гучні оплески присутніх вигукувала тамада.
Таїсія КРИСЬКО.
About The Author
