БАТЬКИ віддавали Зінулі всю свою безмежну любов і ласку. Вони неначе кудись поспішали у своєму житті, ніби боялися, що не встигнуть допомогти донечці здійснити мрію — вивчитися на медсестру, сказати їй найніжніші слова, купити наймодніший одяг…
Мама з татом таки встигли порадіти Зіниному диплому. А далі… Їхали в її день народження, щоб разом відсвяткувати двадцятиріччя, і потрапили в аварію. Обоє миттєво пішли на той світ, звідки нема вороття. Ось так почала Зінина доля випробовувати її на міцність. Поховала батьків — і знову сльози. Дізнавшись, що дівчина завагітніла, кинув її напризволяще коханий хлопець, який навіть уже зробив пропозицію одружитися.
ПОВЕРНУЛАСЯ у батьківську двокімнатну квартиру, працювала в дитячому відділенні районної лікарні. Ох і набідувалася ж після народження Світланки! Та пережила і навантаження на роботі (змушена була брати півтори ставки), і безсонні ночі, коли маля хворіло. Здавалося, що дні тяглися надзвичайно довго. Насправді ж — ось вона вже веде дитину в перший клас, ось дев’ятий донька закінчила. Захотіла вчитися на кухаря — кондитера. Під матусиним керівництвом пекла дивовижні торти й тістечка, готувала смачні салати й гарячі страви.
Училище з таким відмінним «фундаментом» закінчила успішно. Тому її залюбки взяли на роботу за фахом в кафе, де проходила практику. Покохала там чорнявого бармена Ігоря й вийшла за нього заміж. Винаймали кімнату і жили щасливо, самодостатньо, чекали доньку чи сина. До народження дитини планувало молоде подружжя придбати однокімнатну квартиру. Але одного разу п’яний відвідувач влаштував у залі бійку. Бармен кинувся розборонити хуліганів. Та один з них дістав з кишені ножа і завдав йому смертельного поранення.
Для Світлани це був сильний стрес. Не вкладалося в її голівці, за що їй випало таке горе. Ігор нікому нічого поганого не заподіяв. Навіщо його вбили? Як їй тепер по землі ходити без коханої людини? А як дитину самій ростити? Довелося Зінаїді забрати вагітну доньку додому, поступово повертати її до життя. Взяла на себе й турботу про новонароджену внучку Настюшу, бо збайдужіла до всього і до всіх Свєта й до грудей не хотіла прикладати крихітку.
В ШЕСТИРІЧНОМУ віці Настя «прив’язалася» до сусідки Ліни, котра мешкала з ними поруч на першому поверсі. Вона — керівник однієї з організацій, любила спілкуватися з дівчинкою. Часто, зустрівши у під’їзді чи на подвір’ї, запрошувала в гості, завжди мала для неї якісь подаруночки — книжечки, фрукти, цукерки…
— Ти така хороша, Ліно, я хочу, щоб ти була моєю хрещеною мамою! Я тобі вечерю носитиму, як Ілонка тітці Марині! – прийшла і заявила одного разу.
Що робити? Хіба ж можна відмовити дитині? Зателефонувала колишньому однокласникові:
— Володю, хочеш бути моїм кумом?
— Хочу!— випалив той. А тоді щось до нього дійшло, став розпитувати:
–Але… зачекай… Як тебе розуміти, Ліно? Що це раптом за пропозиція така? У тебе ж дорослі діти і, здається, обоє хрещені…
Довелося пояснити. Володимир погодився, поїхав і домовився в церкві про хрестини.
Настюша почувалася безмежно щасливою. Тепер у неї, як і в інших сусідських діток, є хрещені батьки! Та вона ніяк не могла зрозуміти, чому бабуся Зіна, хрещена Ліна Сергіївна її люблять, а мама – ні. Ніколи не приголубить, не пригорне. Настя не знала, що вона дуже схожа на тата. Світлана дивилася на неї, і кожного разу бачила перед собою Ігоря та заново відчувала біль втрати.
ОДНАК минав час, загоював болючу рану. А тут ще й сусід Степан з другого поверху наполегливо почав залицятися.
— Якби ж не мав дружини та двох дітей! — сварила доньку Зіна. — До того ж він на двадцять років старший за тебе… Він тобі в батьки годиться. Бридкий, пузатий… Включи мізки, доню!
— Він мене кохає, мамо, а більше ніхто!
Від того шаленого Степанового кохання спершу народився Іванко, за рік – Дашенька, потім Володя, Петрик, Галинка. Чого ж не народжувати, якщо є кому діток доглядати? Світлана повіється кудись на тиждень – другий зі своїм далекобійником, а Зіна з Настюшею няньчаться з малюками. Степанова ж донька, Світланина ровесниця, незважаючи на багаторічне лікування, — бездітна…
ПІСЛЯ закінчення дев’ятирічки вступила Настя до торговельного коледжу, але довго не провчилася, бо з дому ніякої допомоги не надходило. Лише хрещена Ліна Сергіївна надсилала разів три гроші на харчування, інколи обнови дарувала. Приїхала дівчина до мами й бабусі, влаштувалася в кафешку офіціанткою, хоч і неповнолітня ще. Зате на зріст висока. Завсідником там був сорокап’ятирічний Захар. Ходили чутки, що ніби десь у нього є дружина з двома вже дорослими дітьми. А тут в одному з сіл йому дісталася у спадок земля. Він взяв ще й земельні паї в оренду і господарює.
Сидів фермер вечорами за столиком з філіжанкою кави або чаю зі своїми знайомими і милувався точеною фігурою, вродливим личком Настюші. Коли хтось напідпитку чіплявся до неї – виходив з ним на вулицю і «розбирався». Поступово хитрий лис отакою шефською турботою, подарунками знайшов стежку до серденька юної Насті. Одного пізнього вечора запропонував їй підвезти додому. Та невдовзі опинилася дівчина в палких обіймах у Захаровому ліжку. Прокинулася раненько, вийшла з будинку, глянула навколо, а повсюди — одні руїни. Колись це був хутір, а тепер від нього залишилася тільки назва та Захарове обійстя з сільськогосподарською технікою на великому подвір’ї.
«Що ж це я вчинила? Що тепер буде? Що я бабусі скажу, Ліні Сергіївні? Хто я? Шльондра?!» – давлячись слізьми, запитувала сама себе Настя.
На той плач вийшов Захар, обняв «малу» й почав утішати. Вона ще голосніше запричитала й била його по обличчю своїми маленькими, але сильними руками. Чоловік ледве заспокоїв дівчину. Пообіцяв одружитися.
— А ти знаєш, що я — неповнолітня, мені лишень сімнадцять виповнилось?!
— Нічого, почекаємо вісімнадцяти і розпишемось. Я розлучусь з дружиною до того часу. Ми з нею вже рік разом не живемо, бо не захотіла сюди їхати. Віднині ти моя маленька дружина, це тепер наші з тобою спільні володіння,— провів рукою довкола.
— Вона не захотіла, а мене хто спитав, чи хочу? Тут же здичавіти без людей можна! Тут у бур’янах, мабуть, вовки виють… Їдьмо до мене додому, сам про все розкажеш бабусі і мамі!
Захар приїхав лише за три тижні.
БАБУСЯ Зіна від почутої новини впала в істерику:
— Ах ти ж гад пристаркуватий! Молоденької захотілося? А те, що ти світ їй зав’язав – нічого? – кричала вона новоспеченому зятеві.— Я в поліцію заявлю! Відсидиш та будеш знати як над дівчинкою глумитися!..
Якось владнав Захар цей конфлікт. Тим більше, що «мала» відразу ж завагітніла. Чоловік вечорами вже не поспішав до райцентру в кафе, бо вдома на нього чекала Настя зі смачною вечерею.
Народився Русланчик – не поїхала до бабусі, аби навчила купати й доглядати маля, адже пройшла школу у маминому «дитсадку». Світлана ж подарувала Степанові ще одного сина, Федька. Розчулений тато, нарешті, визначився, де йому жити. Купив у сусідньому під’їзді трикімнатну квартиру за прийнятною ціною і забрав туди малюків зі Світланою. Проте «рідну» дружину періодично відвідує. Від Зіниних очей нічого не приховаєш. «От жеребець!»— щоразу обурюється вона.
Й переживає за Настюшу. Доля її не балує. Недавно Русланчикові виповнилось два рочки, а батьки вже пристаралися йому сестричку Яночку. І як Настя, якій ще й двадцяти нема, справляється з обома? Захар постійно на роботі. Телефонувала, що немає в домі води, бо труба в колодязі прогнила. Після Різдва мали відремонтувати. Вранці 7 січня Захар привіз Настю з дітками до Зіни в гості. Саме вийшла з дому Ліна Сергіївна, зустрілися біля під’їзду.
-Ой, це що, бабусі й мамі різдвяні подарунки несете?— запитала, побачивши в руці Захара велику валізу.
— Ні, у нас води немає, оце привезли на день роботу бабусиній машинці — автомату. Ввечері заберемо чисте прання та й повеземо додому досушувати.
— Як живеться тобі, донечко?— поцікавилась, коли Захар на автівці від’їхав.
— А— а, як бачите. Вся в клопотах. Ні дня, ні ночі. Та думаю, що доця підросте, їй же всього два місяці, й стане легше. Русланчик любить її, навіть дає свої іграшки. Смішний такий…
— Так, помічник у тебе хороший. Наберись терпіння — все буде гаразд. Я скоро повернусь – приходь з малими. Дітки – це велика радість і нагорода для жінки. Пограємось з ними, наговоримось з тобою досхочу. Хай вас Бог береже!
А сама йшла і думала: як же порою Доля своїми хитросплетіннями грає з людьми! То вгору підійме, то безжально кине у прірву. Спробуй виберись! Всесильна Доля, як казав хтось з древніх поетів, розподіляє людські ролі, а небеса слідкують за нашою грою. Так і є: весь світ – театр. Але Настюша зі своєю роллю має гідно впоратися!
Таїсія КРИСЬКО
About The Author
