Чарівні барви солом’яного живопису

— Тканина повинна бути пористою, не такою щільною, як я взяла. Тоді легше протягувати соломку. Попередньо слід намалювати крейдою лінії, а вже потім робити стіжки.., — Людмила Кушнір саме розкривала секрети своєї майстерності одній з відвідувачок, коли я підійшла до однієї з її картин.

Урочиста частина з нагоди відкриття виставки робіт з соломки в галереї історичного музею завершилася, але учасники зустрічі з майстринями Галиною та Людмилою Кушнірами (на знімку) не поспішали розходитись. Переглядали, фотографували, милувалися і здивовано цікавилися технікою виконання художніх образів на деяких картинах, які виглядали не просто об’ємними — живими.

Людмила — донька і водночас учениця народної майстрині Галини Кушнір з Балти — перевершила свою вчительку, розробивши свою власну техніку творчої обробки соломки. Набравшись незабутніх вражень від перегляду картин, я теж поспілкувалась з авторками виставки.

— Людмило, від ваших картин очей не відірвати. Цікаво, як ви досягли такої високої майстерності, з чого почали?

— По-чесному, як це все було?! Мама викладала дітям, а я (тоді — мала ще) заважала, псувала заготовлений матеріал. А мама попереджала: «Не псуй соломку, це — дітям! Я викладаю!». Це викликало у мені ще більший інтерес: якщо забороняють, то я доведу, що теж чогось варта і можу зробити хороші речі. Першу свою роботу (спільну — мама мені допомагала) — Кота в чоботях — виготовила у третьому класі… Після закінчення вишу (я за освітою інженер-теплоенергетик) зрозуміла, що все-таки потрібно повернутися до того, з чого починала, не кидати Богом даний дар. Талант потрібно постійно розвивати. Якщо чесно, не завжди мені подобаються свої роботи. І зараз є чимало нюансів, які хотілося б поліпшити.

— Талановита людина завжди знаходиться в пошуку, не задовольняється досягненням. Це нормально…

— Так. Але я маю велику підтримку від чоловіка. Він мені допоміг і моє бажання здійснилося, вилилося в подальшу творчу діяльність.

— Ви розвиваєте інший стиль, не схожий на материн. Витончені лінії, об’єм… Звідки це?

— У мами свій стиль — народний. Це — пошук. Хоча, якщо проаналізувати, то ось цей птах (аплікація Галини на знімку вгорі діворуч — ред.) нічим не відрізняється від моїх. Мені мама дала основу, розуміння як використовувати техніку обробки соломки. А я потім на цій основі почала робити «мікс» (поєднання — ред.). Розумієте, мені був дуже тісний чорний фон. Одного разу подумала: що буде, якщо замість чорного додати темно-зелений фон? Це була сова на гілці. І я зрозуміла: все, потрібно ще якісь кольори додавати. Вирішила експериментувати на полотні: олією прописую різний фон. Звичайно, так, щоб він поєднувався з соломкою. Адже занадто кольорове не можна робити. Виходить така змішана техніка, поєднання живопису та аплікації з соломки. Тому останні мої роботи справді відрізняються від перших.

Галина Кушнір:

— Людмила — у постійному творчому пошуку. Ще змалечку. У нас були важкі часи (дев’яності роки минулого століття — ред.). Зарплату не платили. А дітей потрібно було годувати, в школу збирати. І я за ніч виготовила картину з соломки, пішла по магазинах пропонувати її… В результаті вистачило на туфлі доньці. Так зрозуміла, що своєю творчістю можна ще й заробляти. Почали працювати на замовлення. Перше — полотно 2,5 метра довжиною — ми зробили разом з Людмилою за її ескізом. Це був теж експеримент. Так захоплення дозволило ще й фінансову скруту пережити.

Людмила Кушнір:
— Таке не забувається.

— Це досить витратне заняття?

— Так. Навіть оформлення вже готових картин. Використовуємо дерев’яний італійський багет, скло — імпортне, канадське, яке не робить відблиски, як звичайне скло. Плюс — виставки …

Галина Кушнір:
— Я вдячна своєму зятеві, чоловікові Людмили — Анатолію. Він дуже допомагає їй у всьому: оформленні, поїздках, виставках. Скільки потрібно терпіння…

— Людмило, після заміжжя творче ім’я не змінили?

— Я не змінила прізвище, аби продовжити творчу династію Кушнірів. У батьків дві доньки народилися, немає сина. Я люблю порушувати стереотипи: вирішила, що не потрібно розривати творчий зв’язок. До речі, в цьому я — не перша! Моя бабуся (батькова мама) теж не міняла прізвище, була Кушнір. Вона вишивала пташок. Пригадую бабусині скатертини, дивлюся на свої роботи і розумію: це ж птахи з мого дитинства! Мої — з соломки, бабусині — вишиті на полотні. Але зв’язок простежується! Та найбільше мені передала мама.

— Галино, а якими були ваші перші кроки в творчості?

— Мені дуже подобалося малювати. Мріяла про Грековку (Одеське художнє училище імені М. Б. Грекова — ред.). Але мама нікуди з дому не пускала. Вже згодом, не від’їжджаючи з дому, заочно закінчила інститут в Москві. Навчалася живопису, а займалася соломкою. Все почалося з того, що вітчим влаштував мене на станцію юних техніків. Коли прийшла туди, помітила велику, незавершену картину. Хтось почав, щось «поналяпував» і кинув. Я вирішила закінчити її. Сиділа над нею й у вихідні: так захопилася. Почала з листочків, кісточок. А потім соломку використовувала. Тоді саме вагітною була — Людмилою. Може ще з того часу доньці передалося захоплення?!

— Галино, ви навчалися живопису. Звідки взяли технологію аплікації з соломки?

— На курсах показали принцип роботи з соломкою, а далі я технологію сама вигадувала. Людмила теж змалечку сама експериментувала і мені підказувала: мамо, давай так зробимо, або — так. Я навіть не здогадувалась тоді, що її захоплення буде таким серйозним. Треба було їй не до академії холоду (Одеська академія харчових технологій — ред.) вступати, а до Грековки.

— Людмило, виходить, ваші вироби — це результат запровадження власних експериментів?

— Так. Методу проб і помилок. Тут важливі будь-які дрібниці: який саме потрібен інструмент, матеріал. Те, чим я раніше працювала, не зовсім підходило для того, щоб виконати задумане. Я шукала золоту середину. Приміром, зрозуміла, що мені потрібні японські ножиці: ними легше робити різні тонкощі, деталізувати. Дивовижно: з соломки можна зробити такі тонкі речі!

— Справді виходить дивовижно: так, наче пензлем пройшлися по полотну.

— Так. Я навіть робила виставку під назвою «Солом’яний живопис». Виставляла складні вироби з соломки.

— Соломкою й вишивати можна? Я почула, як ви розповідали про особливості її обробки.

— Для вишивки соломка має бути м’якою, податливою. Потрібно потримати її 5 хвилин в теплій воді, порізати на тонкі ниточки і пронизувати крізь шпаринки в тканині. Стіжки можна робити товсті і тонкі, використовувати різні елементи, поєднувати з аплікацією.

— На відкриття виставки прийшло чимало вчителів міської школи № 3-колегіуму, яку ви успішно закінчили. Що найбільше запам’яталося зі шкільного життя?

— У моєї сестри були проблеми з історією та фізкультурою. Я зрозуміла, що до цих предметів потрібно підійти серйозно. Тож протягом літа прочитала наперед підручники зі всесвітньої історії та історії України. Мені так сподобалося! Школа насправді дає дуже сильні уроки життя: якщо не вивчиш урок- не зробиш крок вперед. Історія вимагає посидючості. Потрібно прочитати, проаналізувати, з’ясувати, чому саме так відбувалися якісь події? В чому причина? Точно так в будь-якій роботі маєш викладатися на 100 відсотків, робити те, що ти можеш, по максимуму. Життя коротке і не треба марно витрачати час.

— Чи виникало бажання створити щось на історичну тематику?

— Ні. З часом я зрозуміла, що історію переписують. Раніше я, як дитина, просто всотувала інформацію, тепер звичайно б «посперечалася» з книжками.

— Історію можна порівняти з творчістю?

— З творчістю — простіше. Тут дається воля художникові. А в історії панує твердження: так і не інакше. Хоча у творчості можна виходити за «рамки пристойності».

— У якому розумінні — «рамки пристойності»?

— Я віруюча людина. Для мене важливо не робити сороміцькі речі. Лише те, що Бог створив: природу, красу. Я стежу за тенденціями сучасного мистецтва і мені іноді страшно стає. У що, приміром, перетворилася сучасна музика? Переважають ударні інструменти, а слова до пісень хіба назвеш поезією? Йде «оскотинення» людей, перетворення їх в роботів. Пам’ятаю, одна жіночка привела свого онука на виставку. Просить його: подивися, подивися. А він весь — в телефоні. Стільки гуртків організовано, а дітям не цікаво. Хочеться, щоб їх привчали до ручної праці. Так розвиваються зовсім інші цінності.

— Милуюсь вашими картинами. Птахи — наче живі. Вам подобається їх зображати?

— Зображуючи птахів, можна показати текстуру соломки. Шляхом накладення зробити об’ємне зображення птиці, її оперення. У плоскому зображенні — інший стиль. А мені хочеться показати глибину, оживити.

— Чим підфарбовуєте соломку?

— Згори — нічим. Барвників не використовую, тільки — трави, шкаралупу. Ось ці чорні голки зробила з соломки, відвареної в волоському горісі. Білий колір виходить, якщо було посушливе літо і соломку зібрали до дощів, вона не встигла пожовтіти… Соломка розкладається за градацією і вибирається з кожної за потрібним відтінком. Для зображення очей використовую випалювання. Шкода, що немає можливості всі роботи виставити. Їх дуже багато.

— Важко уявити, скільки часу займає виготовлення однієї такої картини. Ось над цією чудовою совою довго працювали (на знімку вгорі ліворуч -ред.)?

— З урахуванням мого вже чималого досвіду, 2–3 тижні.

— Тут не тільки сама сова. Гілка, на якій вона сидить, теж — «жива». Звідки беруться сюжети для ваших творів?

— Є хороші анімалісти, фотографи, художники. Якщо маєш якісне фото, чому б це не передати соломкою (кавер-версія)?!. Є ще багато задумів цікавих, але це вже — на майбутнє. Я слави не шукаю. Гординя вбиває кращі якості художника. Він перестає прислухатися до чужої точки зору, бачить тільки себе.

— А для вас чия думка важлива, крім мами, звичайно?

— Всіх слухаю, але роблю те, що самій до вподоби. Якщо розумію, що людина добра, хороша, візьму її пораду на замітку. А якщо є відчуття, що людина нещира…

— Як розрізняєте добру людину від недоброзичливця?

— Людину видають очі. Хоча, насправді, всі люди добрі. Є просто недолюблені, скривджені. Людина може бути під злою маскою. А поговориш з нею, і виявляється — душка.

— А чим ви займаєтеся наразі?

— Я — вільний художник. Займаюся виставками. Все це заради мами. І, звичайно, тягне в рідні місця. Захотілося повернутися до рідного міста, як тут воно без мене. Балта, звичайно, змінилася! Я просто не впізнаю рідного міста. У мене — гордість за балтян. Вони тут не просто живуть, а творять! На узбіччях немає сміття! Це, виявляється, така рідкість, я вам скажу. Ось недавно проїжджали через Київ. Там набудували мурашників, немає таких дитячих ігрових майданчиків, як у нас. Хоча пам’ятаю, в епоху домобільних телефонів дітей було більше на вулицях. Погано, що у людей з’являється залежність від смартфонів, соцмереж.

— Так. Будь-яка залежність керує людиною! А творчість — окрилює?

— Творчість? Якщо є натхнення — працюєш. Я займаюся тільки вдень, при денному освітленні. Ні ввечері, ні в свята, ні коли хворію чи маю поганий настрій — за роботу не беруся. Працюю тільки з хорошим настроєм, тільки на позитиві. Я не буду штампувати вироби. Люди відчувають всі ці тонкощі.

— Твір має випромінювати енергію автора? Звідки черпаєте позитив?

— Тут велика складова: щоб у будинку було сімейне вогнище, щоб все радувало. Щоб на вулиці була позитивна обстановка. Ну і, звичайно, — молитва. Потрібно звертатися до Господа, він нам дає те бачення, яке сама людина без Його допомоги не зможе отримати. Це дуже важливі речі для майстра.

Людмила Шелих.

Leave a Reply