НА РОБОТІ в бюджетній установі до Володимира Григоровича всі ставляться з великою повагою. Він – єдиний мужчина в колективі, водій легкового автомобіля. Чуйний та добрий, залюбки при потребі всім допомагає. Коли новенька працівниця Жанна Іванівна почала відверто упадати за ним, колежанки присоромили:
— Марно стараєтесь, пиріжки та кекси носите. Наш Григорович – чоловік порядний і однолюб. Він свою дружину мало не на руках носить, родиною дорожить.
— То й що – гадаєте, не відіб’ю?
— І не надійтесь, не ви перша!
МЕНЕ разів десять зводила з Володимиром доля. У розмові розповідав або розпитував про наших спільних знайомих, успіхами своєї донечки хвалився, яка саме навчалася в університеті, з особливим захватом говорив про онука.
— А вам як живеться? – поцікавилась я.
— Мені? – перепитав, усміхнувшись.- Дай, Боже, кожному таке щастя, як мені випало. Займаюсь улюбленою справою. Машина, самі бачите, завжди в хорошому технічному стані. Моя Манана – найкраща в світі жінка й дружина. Онучка виховуємо.
— А чому дружину вашого Григоровича звуть Мананою, вона що грузинка за національністю? – запитала я при нагоді очільницю установи Ольгу Петрівну.
— Її мама Катерина – українка. Навчаючись в молодості в Одесі, вийшла заміж за однокурсника грузина й поїхала з ним в Кутаїсі. Минали роки. Подружжя виховало гарну донечку Манану. Дівчина здобула професію бухгалтера, вийшла заміж і народила сина. Та згодом розлучилася з чоловіком. А батько (Катеринин чоловік) захворів і помер. Мати умовила доньку їхати в Україну, на свою батьківщину. Так вони опинилися в нашому райцентрі. І правильно зробили. Бо невдовзі Манана познайомилася тут з Володимиром, з першого погляду пара закохалася одне в одного назавжди й побралася. Мананин синок Павлик став йому рідним, ріс в любові. За кілька років і донечка Ганнуся народилася.
ПАВЛО став інженером – будівельником. Одружився на дівчині Оксані, яка після розлучення залишилася з малою дитиною. Щоб не винаймати квартиру – вирішили поїхати до Польщі й заробити грошей та придбати собі житло в Одесі. Однак не все було так просто. Оксанин колишній не давав дозволу, щоб мати забрала з собою за кордон дворічного Даню. Взяти сина до себе батько теж не мав бажання. Зате поставив умову: заплатіть п’ять тисяч доларів – і везіть Даньку куди хочете! І тоді наш Григорович знайшов вихід зі складної ситуації. Він запропонував невістці з сином залишити Даню йому з Мананою. А далі життя покаже, що буде.
Так малючок знайшов прихисток у новоспечених люблячих дідуся й бабусі. Дехто відверто дивувався, мовляв, невже можна чуже дитя так сильно любити. Спостерігаючи, як Григорович ставиться до хлопчика, ми ще більше його заповажали.
На цьогорічні різдвяні свята Павло й вагітна Оксана приїздили в гості, сподівалися забрати (вже п’ятирічного!) синочка. Але біологічний тато – випивоха до попередньої суми додав ще дві тисячі баксів. Тож на сімейній раді вирішили, що хлопчик залишиться у дідуся й бабці до вересня, поки батьки вже з народженою донечкою повернуться назовсім додому, куплять квартиру і заживуть разом з Данею. Бачили б ви, якою радістю палали очі Григоровича, що внук залишився!
Одне тільки засмучувало його: тяжко хворіла теща Катерина, прикута до ліжка. Вони з дружиною старанно доглядали її.
СТРАШНЕ слово війна 24 лютого затьмарило, зруйнувало щасливе життя родини. В перші дні донька – педагог Ганна евакуювалася зі своїми вихованцями на захід України. Оксана після пологів, народивши в березні, як і очікували, доньку, щодня телефонувала й переживала за сина. Дізнавшись, що під час війни на кордоні не вимагають документів про дозвіл обох батьків на перевезення дітей, Григорович прийняв нелегке для себе рішення: залишився з хворою тещею, а дружину з Данею, заради їхньої безпеки, відправив до Польщі.
Понад три доби діставалася Манана з дитиною до кордону, і коли вже з неабиякими труднощами перетнула його, сіла в автобус, зателефонував чоловік й повідомив: померла мама. Що робити?
— Хай простить мене матуся… Бачить Бог, що мені несила повертатися з малим дитям назад, – давлячись слізьми, мовила дружина.
— Не хвилюйся, рідненька, я з сусідами все зроблю, щоб гідно, по – людськи провести маму в останню путь,- запевнив Володимир.
Він відбув «дев’ять днів», подзвонив дружині, а вона з невісткою почала наполягати, щоб їхав до них, бо їм страшно за його життя. «Онуків поняньчиш, допоможеш нам, адже Павлик поїхав Україну захищати,»- умовляла Манана.
ГРИГОРОВИЧ взяв відпустку на роботі на два тижні, запевнивши колектив, що скоро повернеться і разом відсвяткують Перемогу. Домовився з сусідами, щоб доглянули кота, собаку й десяток курей, та й поїхав.
Але що тих два тижні? Час миттєво пролетів. Телефонує Григорович своїй директорці. Просить подовжити відпустку ще на два тижні, вже за власний рахунок. «Уявіть, мої дівчата безперестанку плачуть і причитають, не пускають мене, бояться, щоб під бомбування на залізниці не потрапив. Ви ще обійдетеся там без мене?» – схвильовано запитав Ольгу Петрівну.
— А що у вас з голосом? Простудилися?
—Та ні, це через сльози. Вибачте, мені дуже соромно. Не годиться 63-річному мужикові виявляти таку слабкість. Вони річкою течуть, бо не можу витримати, коли жінки плачуть. Аби вони не бачили мене в такому «мокрому» стані – вийшов до іншої кімнати.
— Все нормально. Хто вам сказав, що це слабкість? Навпаки, це добре, сльози допоможуть вам полегшити душевний біль, виведуть гормони стресу. Краще скажіть: вам сподобалося у Польщі?
— Звісно. Тут дуже гарно, безпечно. Дякувати Богу, не чути виття сирен. Я спокійний за своїх. Але не передати словами, як я хочу додому! Там війна, а я тут прохолоджуюсь… Може був би корисним у нашому колективі, щось робив для Перемоги.
— Впізнаю Григоровича. Я надам вам відпустку. Заспокойтеся, подбайте про сім’ю і повертайтеся. Разом переможемо! – сказала Ольга Петрівна.
Таїсія КРИСЬКО
About The Author
