Шалене братове кохання

Брат старший за мене на три роки. У наших сусідів Степанових син і донька такого ж віку. Зрозуміло, що Петрик дружив з дитинства зі своїм ровесником Васильком, а я – з його сестрою Маринкою. Весь вільний час ми проводили разом. В нашім селі була початкова школа, тому до п’ятого класу спочатку хлопці, а тоді вже й ми з Маришею ходили в сусіднє.
Василь і Петро – не тільки нерозлучні друзі, а й мали однакові захоплення. Під керівництвом вчителя музики і співів Андрія Павловича навчилися грати на гитарах й гарно співали під власний акомпанемент. Любили риболовлю, влітку і зимою «пропадали» на ставку. З’являвся лід – ставали на ковзани, грали в хокей. Одного разу мій брат з розгону влетів у припорошену снігом, ледь затягнуту тонкою кригою ополонку. Був би потонув, якби не кмітливість Василя. Всі хокеїсти зпереляку розбіглися хто куди, один Василь не розгубився, виявився справжнім другом. Витяг Петра з води й буквально приніс його, мокрого і замерзлого, на спині додому. Відтоді на кожен день народження Петра в нашій сім’ї перший тост – за Василя.
І все б нічого, але закохалися у восьмому класі наші друзі в одну дівчину – однокласницю Інгу. Не знаю, що вони в ній знайшли. Розумна? Добре вчилася? Ні. Правда, гарненька. А що вже легковажна… Хлопці закохалися, та вона їх не помічала. Бо у восьмому класі зустрічалася з юнаком з десятого. Між дівчатами хвалилася, що у них «було все!».
Друзі вступили до технікуму, вирішили стати автомеханіками. Спортсмени й співаки, залюблені в майбутню професію, – вони відразу стали успішними й популярними в навчальному закладі. Та приїздили на канікули – шукали зустрічі з Інгою.
Закінчила вона середню школу й подала документи до швейного профтехучилища. А куди ще йти з її знаннями?
Сусід Василь відмовився від свого кохання на користь друга і раптом побачив, мов уперше, мене. Мене, яка давно безнадійно сохла від кохання до нього. Нарешті, і в його серці прокинулись почуття! Я була від радості на сьомому небі.
– Як же я міг не розгледіти своє щастя, яке знаходилось поруч, і бігав ловити в іншому селі погляд розпусної дівиці?! – картав себе Василь, коли проводжала його в армію.
Василько служив на морі, а брат Петрик «возив у столиці генерала», як багатозначно говорили бабусі в нашім селі. Поки Вася на сторожовому катері оберігав наше мирне життя, я навчалася в медучилищі. З дипломом медсестри мене з нетерпінням чекала завідувачка нашого ФАПу Марія Іванівна, Василева матуся. Її Маринка «не виправдала надій», вступила до педінституту.
Повернувся мій наречений – відсвяткували весілля. Згодом Вася відкрив автомайстерню й «лікує» автомобілі, я – людей. Все у нас пречудово. А ось у брата…
Пам’ятаю, на своє весілля запроили ми й Інгу, з котрою Петрик після армії почав зустрічатися. Якими очима він дивився на кохану, як бережно вів її у танці! Та холодна красуня причепилася до одруженого нашого родича, стоматолога Сергія з Одеси. Його вагітна дружина сиділа й нервувала, а Інга без кінця запрошувала його танцювати, вішалася на шию.Дивлячись на схвильовану вагітну жінку й похмурого Петрика, я готова була вхопити Інгу за розпущене фарбоване волосся й вишвирнути з зали геть. Василько зупинив, переконав, що цього не можна робити.
Ще два роки водила Інга мого брата «за ніс». Коли закінчив школу прапорщиків – милостиво погодилася вийти за нього заміж. З часом народився у них синок Артем, за п’ять років – донька Наталя. Брат закінчив заочно військове училище, став офіцером. Служив за кордоном. Повернулися в Україну – отримав трикімнатну квартиру у військовому містечку. Інга – в своєму репертуарі. Їй постійно треба когось нового любити. І Петро ставився до цього з розумінням, аби тільки вона була поруч.
Одного разу прийшла й заявила, що хоче розлучитися, бо закохалася до нестями в адвоката. Тяжко пережив брат цю трагедію, ганебне судове засідання. Відсудила кохана дружина у нього новий автомобіль. З ним залишився син, відмовився йти з мамою. Доньку забрала силоміць. Дівчинка плакала за татом й адвокат з Інгою невдовзі привезли її Петрові.
Залишившись безтурботною, Інга за два роки десь розгубила любов до адвоката й зустріла молодшого за неї на п’ять років офіцера. Якось в кафе випила зайвого й привселюдно хвалилася, що розлучиться з адвокатом, поділивши навпіл усе його майно. Чутки дійшли до чоловіка. Той так її побив, що потрапила до лікарні. Два тижні лежала. Трохи відклигала – сіла на маршрутку і приїхала додому. Але розгніваний адвокат зачитав свій вирок, повідомивши, що назад пройдисвітці вороття нема. Ділитись майном з нею ніхто не буде, адже все воно переоформлене на батьків, у тому числі й відсуджена у Петра іномарка.
Що залишилось робити цій побитій кішці? Повзти до Петра та своїх дітей. Побачивши нещасну Інгу, брат кинувся її жаліти. Оточив такою увагою і любов’ю, що ця видра швидко очухалася й забула про скоєне. Дітьми, як і раніше, не дуже переймалася. Та й вони не горнулися до неї.
Минав час. Синок Артем вступив до військового училища. Наталочка мріяла про професію економіста. Матуся ж зачастила на ринок, до м’ясного корпусу. Рубальник м’яса Матвій видався їй дужим і гарним, ще й при свіжій копійці. Купувала м’ясо, поки не причарувала чужого чоловіка залишками своєї вроди.
Вона вже не подавала на розлучення. Забрала свої речі, якими балував її сліпозакоханий Петро, й пішла до м’ясника. Винайняли однокімнатну квартиру. Лише два місяці вистачило тому чоловікові, щоб роздивитись, на кого проміняв дружину з дітьми,й повернутись до родини.
А що Інга? Ця актриса припленталася до Петра й мовить: «Прости, Петрику, я зрозуміла, що тільки тебе люблю! От скільки тих мужиків було, а кращого від тебе в природі не існує…».
Вона, мов кігтями, вчепилася в нього. І мій дурненький брат – підполковник знову повірив. Телефонує мені: «Віточко, я з Іннусею помирився! На весілля племінника приїдемо разом!».
– Надовго ощасливила? – невдоволено запитала я.
– Сподіваюсь, назавжди…
На весілля нашого з Василем молодшого синочка Петро привіз всю свою сім’ю. Інга дуже шкандибала, обличчя перекосилось від болю: суглоб мучив.
– Може, підкажеш, Віто, що мені з цим коліном робити, ніяке лікування не допомагає, – звернулася до мене.
Я хотіла порадити «відрубати», але сумно промовила: «За все в цьому житті треба платити, Інго!».
Пригадалось наболіле: тяжко захворіла наша з Петриком мама. У мене, медика, робота вдень і вночі. Втомлювалась страшенно. Петро пішов у відпустку і на місяць забрав маму до себе. То Інга загризала його й маму, щодня доводила її до сліз. «Засмердів квартиру ліками, вези її додому, хай Вітка доглядає. – Бач, невістці відправила стару! А обидві не хотіли, щоб Петро одружувався на мені!».
Інга й до рідної матері ставилася не краще. Два роки її лежача мама знаходилася у них. І весь цей час саме Петро, а не донька, годував її, міняв білизну й постіль, носив судна. «Петю, Петрику, йди сюди, синочку! – кликала старенька. – А та відьма нехай не підходить до мене!». Це про Інгу!
Коли мама померла, ця так звана донька не дозволила Петрові відвезти й поховати її в рідному селі, біля батька. Навічно розлучила їх.
– Не треба марно витрачати гроші на бензин, – гримала на чоловіка.
Як дружина хотіла – так Петро і робив, хоч мав дуже добре серце.
Якось на день народження черговий залицяльник подарував Інзі крихітного кімнатного песика. Вивела вона його одного разу на прогулянку в парк, з кимось зачепилася язиком, недогледіла, собаченя вибігло на дорогу й потрапило під колеса машини. Як вона голосила за тим собакою – треба було чути й бачити. Петро поховав його, а Інга до вечора ревіла на могилі. Над маминою домовиною й сльози не пустила…
Та повернусь до весілля. Мій красивий, стрункий брат з Василем, на прохання сільчан, згадали молодість й співали під свої гитари, що знаходилися тут, вдома. Інга ж сиділа й скреготіла зубами зі своїм коліном. Петро дав їй знеболююче. Та жінки не давали йому сидіти каменем біля дружини, тягли в коло танцювати. І що ця навіжена утнула? Аби Петро не знаходився в центрі уваги жіночої статі, вона голосно вигукнула: «Що ви, дурепи, з нього хочете, він – імпотент!». Врятували мене від вбивства музиканти, запросивши всіх за «гарячий» стіл. Та ще Петро, який, всміхаючись, підхопив свою королеву на руки, обцілував, посадив за стіл і утішав: «Ну чого ти сердишся, рибко, тобі шкідливо нервувати, рідненька!».
Відшуміло весілля, роз’їхалась рідня. А я все не могла заспокоїтись. Звідки беруться оці Інги? Що ж то за шалене кохання таке в мого брата? – говорила своєму Василеві. Вона все життя принижує його, топче, зраджує, а він: «Моя Іннуся, моє солодке сонечко!..». Де його чоловіча, врешті, офіцерська гордість? Зізнайся, ти мені також всі зради й грубощі простив би.
– Я? Ніколи!
І пішов до майстерні, весело наспівуючи на свій лад стару улюблену пісеньку: «Ми жили по-соседству, встречались просто так. Любовь проснулась в сердце – и сам не знаю как…».

Тетяна Алексєєва

Leave a Reply