ЩАСТЯ… ПІД ВЕРБОЮ

У ЗАТИШНОМУ, схованому від людських очей місці, над водою схилилася верба. Своїм віттям вона лагідно торкалася водної поверхні так, що, здавалося, ось-ось зачепиться за течією й сама попливе у ті далі, куди несе свої води тиха річечка. У захисті вербового «намету» хтось дуже давно встановив лавку. Саме цей куточок облюбували весела, гуморна Надія та старший за неї на два роки десятикласник Тарас.

— Прийдеш до верби? – прошепотів їй на вухо хлопець, зненацька обнявши у коридорі на перерві.

— Побачу! Може й не встигну: домашніх завдань багато, — весело відповіла і, взявши подругу під руки, вибігла з нею на шкільне подвір’я.

Справжня у них любов чи закоханість? Хтозна. Але батьки Надії не були в захваті від доньчиних зустрічей з хлопцем. Мати наче відчувала, що «добром» це не завершиться. Весь час наказувала Надійці, щоб думала про навчання. Але та, навіть не дочекавшись закінчення школи, вийшла заміж. Ще й сімнадцяти не виповнилось, але їх з Тарасом розписали, бо надали довідку, що Надія вагітна.
Відгуляли весілля. Воно не було веселим, бо й мати Надії, картаючи себе за те, що не вберегла доньку, крадькома витирала сльози, й мати Тараса гнівно поглядала на юну невістку. Не про таке майбутнє для свого синочка мріяла вона: хотіла, щоб закінчив інститут, а тут — сім’я, дитина…

ОДРУЖИЛИСЯ. Але очікуваної романтики від подружнього життя не було. Вже не треба бігати під вербу, а вдома поцілунки не такі гарячі. І Тарас все частіше по вихідних йшов з дому. Волів краще з друзями зустрічатися, аніж висиджувати вдома з вагітною дружиною. До того ж Надія вже не була такою веселою, як раніше, стала плаксивою. Давалася взнаки вагітність: тошнило, все дратувало. Щоб не сказав Тарас, вона — в сльози. Посваряться, він біжить до друзів, а вона — до мами.

Якось взяв вудки й пішов з хлопцями на рибалку. А Надія раненько вирішила до магазину прогулятися. Дорогою зустріла подругу. Віра привіталась і здивовано запитала:

— А ти на рибалку з Тарасом не пішла?

— Навіщо мені йти з ним на рибалку? Там одні хлопці, — відповіла Надія.

— Ти що! Я бачила, що й Танька з Зінкою з ними. Ти ж знаєш, як Зінка та Тарасом бігала! Тепер на човні «рибку ловлять», мабуть.

Надія заперечила: бути такого не може! Але чомусь пригадалось, як Тарас дражнився з неї, вихваляючи Таньчину фігуру та загравав із Зінкою…

Не дійшла до магазину: повернула до річки. Хвилин тридцять діставалась до місця, де Тарас з хлопцями мав рибалити. І ще здалеку побачила човен. Звідти чувся жіночий сміх.

— Як він може! Я ж дитину його під серцем ношу, — думала Надія і, вже не розбираючи дороги, бігла крізь чагарники за тим човном вздовж берега. Щось кричала з пересердя, ковтаючи сльози. Не побачила, не зчулась, як за щось зачепилась і покотилася з крутого берега, чіпляючись за кущі, майже до самої води. Об щось вдарилася і втратила свідомість…

— ЖИТТЮ нічого не загрожує. Але дітей, швидше за все, в неї вже не буде…
Наче уві сні, приходячи до тями, почула Надія слова лікаря. Відкрила очі. Палата, лікарняне ліжко, поруч — мама, витирає непрохані сльози і жалісливо дивиться на неї:

— Донечко, Надійко моя! Все буде добре!

Та нічого доброго не сталося. З того самого дня, як вона повернулась додому, свекруха всім своїм виглядом давала зрозуміти, що «бездітна» дружина її синові не потрібна. Не радів і Тарас перспективі бездітного шлюбу. Все більше віддалявся від дружини.

А вона, всупереч прогнозам, завагітніла знову! Очі світилися щастям. Дивилася з викликом на свекруху: бачите, а ви не вірили! Буде у нас з Тарасом синочок!

…Але не народила Надія синочка: за місяць стався у неї викидень. Потім — ще раз, і ще… Поки ходила по лікарях, Тарас заочно закінчив інститут і пішов від неї до іншої. Взяв приїжджу вчительку з дитинкою.
Надія посумувала та, прийшовши до тями, згадала себе, веселунку, й вирішила не опускати рук. Зайнялася бізнесом. Ідею подала подруга. Вона весь час була поруч, підтримувала її та, знаючи, якою є насправді Надія, вирішила повернути її до життя, знайшовши достойне заняття.

З БІЗНЕСОМ вийшло як у приказці: не таланить у коханні… Надія з подругою навіть розширили діяльність, відкрили мережу магазинів. Вона жила тепер у великому котеджі, була матеріально забезпеченою і освіту здобула. Лише сім’ї не було. Хотіла дитинку взяти з дитячого будинку, але все не так просто: перевагу надавали повним сім’ям. Незважаючи на це, Надія не раз бувала в дитбудинку з подарунками, допомагала фінансово.
Минуло ще кілька років. Вона вже й не сподівалася на жіноче щастя. Іноді бачила Тараса з його вчителькою. У них вже підростала друга дитина — спільна дівчинка. Від любові до колишнього чоловіка й сліду не залишилось, як і образи на нього. Надія просто не раз картала себе за те, що так рано піддалася почуттям, з головою поринула у доросле життя й обпеклася так боляче…

ЇЙ ВЖЕ «стукнуло» тридцять вісім. Життя склалось, — думала, і все більше уваги приділяла роботі. Якось упіймала себе на спонтанному бажанні прогулятися, відкинула всі справи і пішла. Ноги самі привели до верби, під якою так кохалися з Тарасом. Дерево так само лагідно торкалося води і лавка була на місці. Надія роздяглася і кинулася в річку. Плавала й відчувала себе майже щасливою, як у юності. Їй навіть на думку не спало, що хтось може спостерігати за нею.

Раптом почула:
— Дівчино, ви не замерзнете так довго купатися в холодній воді?

Біля верби стояв чорнявий чоловік і весело всміхався. Надія, захоплена зненацька, згадала, що купається у спідній білизні. Звичайно, у такому вигляді виходити з води перед незнайомою людиною вона не збиралась.

— Відверніться, або киньте мені сукню, — відповіла.

— Ні, сукню я не буду кидати. Виходьте, я одвернуся.

Надія вискочила з води, ухопила з лавки плаття і, заховавшись за віттям верби, одяглася.

— То що, можна вже поглянути на русалку? — запитав незнайомець.

Надія не відповіла. Взяла в руки сумочку і пішла стежкою додому.

Наздогнав. А коли глянули одне одному в обличчя, впізнала Надія Віктора. Вони сім років навчалися в одному класі. Потім він разом з батьками переїхав до іншого міста і більше не бачила його.
Віктор ще декілька років приїздив до своєї бабусі, а потім життя закрутило: навчання, невдале одруження. Тепер вирішив приїхати до старенької у відпустку й одразу прийшов на своє улюблене місце — до верби…
Вони зустрічалися весь місяць. Перед від’їздом Віктор запропонував: давай жити разом. Чому б не поєднати дві одинокі долі?

Надія на мить пригадала свою палку закоханість та невдале сімейне життя з Тарасом, і… погодилась.
Коли дізналась, що вагітна, радості не було меж. Однак — не судилось… Тричі вагітніла і жодного разу не змогла виносити дитину. Віктор її заспокоював: «Я тебе люблю, мені ти важлива. А донька в мене й так є».

Але Надія все ще не покидала спроби народити коханому сина. Їй вже виповнився сорок один, коли знову завагітніла.

— Цього разу я виношу тебе, синочку, — сказала впевнено.

Відтоді за порадою гінеколога не вставала з ліжка до самих пологів. Хлопчик народився здоровим. Перші дні після його народження Надія вчилася заново ставати на ноги. Кілька днів паморочилася голова. Але все швидко минулося, бо не мала часу звертати увагу на свій стан: на неї чекав синочок!

…ВІКТОР взяв на руки чотирирічного Іванка, пригорнув до себе дружину. Хлопчик міцно обійняв обох батьків, притулився до них:

— Мамо, тату, я так вас люблю!!!

Надія подумала: «Ось воно — моє щастя!».

А Віктор, наче почув її думки, промовив уголос:

— Під вербою…

Людмила КАЛІНІНА.

Leave a Reply