Іван Паламаренко з юних років був не байдужим до вродливої, невисокої на зріст сільської дівчини Жені.Світло-руса коса, сині очі , завжди рум’яні пухнасті щічки, мов виточена фігурка. Вона ж не помічала його, вийшла заміж за Сашка. Ще й коли? Весілля відбулося саме того дня, як повернувся Іван зі служби в армії. Проходив мимо , побачив – набрався сміливості й пішов прямо з рюкзаком та привітав її з законним шлюбом.«Можливо, якби трохи раніше приїхав, вдалося б врятувати своє щастя», – не раз приходила йому в голову думка.
Та розпочалася війна. І Іван, і Сашко, і чимало інших односельців пішли на фронт. Женя народила двох синів-близнюків, до дна випила чашу поневірянь з двома дітками за роки окупації. Іван в 1945-му прибув додому живий-здоровий, груди в нагородах. Олександр під час виконання відповідального завдання загинув наприкінці війни.
Женя не вірила похоронці, чекала чоловіка, не сприймала ніяких залицянь.
Взяв Іван та й розписався з сусідською дівчиною Любкою. В 1946 році дружина подарувала йому сина Сергія, в 47-му – Миколку, у 49-му – Іванка. В 50-му залишила малят чоловікові та й повіялася з прикомандированим у колгосп хлопцем аж у Білорусію.
Іван працював водієм. Залишити роботу і доглядати хлопчиків можна, але на що тоді жити? Помучився з синами, а тоді привіз їх в кабіні на Женине подвір’я, взяв усіх трьох на руки і, стоячи на колінах, постукав у двері.
– Женечко, якщо не заради мене, то хоч заради цих малюків прийми, пожалій…
Поруч з нею стояли її синочки – Шурик і Петрик.
– Що будемо робити , хлопці? – запитала їх.
– Жаліти, – за обох сказав Шурик, старший за Петрика на десять хвилин.
Жені довелося залишити роботу на фермі й доглядати цей дитячий садок. Зате Іван був на сьомому небі від щастя. Про кращу матір для своїх трьох дітей годі й мріяти. Підросли хлоп’ята- Женя завагітніла і народила донечку. І тут до неї дійшла новина: Любка повернулась! Та згодом і сама з криком з’явилася в Жениній хаті.
– Що, прибрала до рук такого красеня, ще й прив’язати донькою вирішила? Шлюха! Віддай моїх дітей і чоловіка!
Перелякані хлоп’ята тулилися до мами Євгенії, вчепилися за неї рученятами й плакали. Але Любка не церемонилась.Буквально повідривала їх від жінки, закомандувала віддати дитячий одяг.
Примчав Іван ввечері з роботи, а тут така трагедія…. Що робити? Обняв Женю й донечку, витер сльози, сів у машину, поїхав до синів.
Не раз потім хотів повернутися, просив у коханої прощення , картав себе, що “проковтнув ” Любчину витівку. Однак характер Євгенія мала твердий: якщо відрізала, то назавжди .Довго не могла заспокоїтися через незаслужені Любчині образи .Хіба вона зруйнувала сім’ю? Та вона ж врятувала, підняла кинутих її синочків, любила й леліяла як рідних.
Сусідки розповідали, що Любка заборонила діткам «бігати до Женьки, бо вона нехороша. А мала Лінка – ніяка не сестра їм, вона взагалі байстрючка.”
Отак і росли в однім селі три брати й сестричка, але ніколи не спілкувалися через ту сувору заборону.
…Пролетіли роки. Ліна стала бухгалтером, вийшла заміж, тридцять років мешкає в Трускавці.Частенько приїздила до мами.Бувало, навесні телефонує їй і просить: “Мамо, я скоро приїду , посаджу з племінниками город.Дивись, сама не здумай садити, тобі вже важко, тиск підніметься”.Приїде- город засаджено, всюди порядок, мама сидить і читає книжку ( без окулярів!). Добре, що хоч хату ще не встигла побілити.Звикла, що город і садиба у неї найкраще в селі доглянуті.До речі, перечитала всі книжки в сільській бібліотеці, ще й чимало в районній.
Якось навесні закружляли біля Євгениної оселі лелеки, збудували на стовпі гніздо .Відтоді 15 років поспіль прилітали 19 квітня , число в число.Як рідню виглядала вона лелечу пару , раділа їм, розмовляла . Хоча й мала з ними мороку , особливо коли доводилося малят виходжувати після падіння, а потім здорових сини чи онуки підіймалися і знову клали в гніздо. Після смерті Євгенії лелеки 19 квітня кілька годин літали над оселею, що вже належала чужим людям, але в гніздо своє не повернулися.
Євгенія пішла в інший світ у 92-річному віці, дбайливо доглянута дітьми, онуками та правнуками. Любці Бог дав лише половину цих років прожити.
Ліна дуже схожа на наймолодшого брата Івана, Любчиного та батькового сина . З часом йому дуже захотілося побачити сестру, поспілкуватися.
– Приїде Ліна в гості – обов’язково передай мені, – попросив Іван Іванович Лінину племінницю Наталю.
Наталка передала рідній своїй тітці прохання її брата. З села він давно перебрався до райцентру.
Минулої осені Ліна гостювала кілька днів, приїхала на ювілейну зустріч випускників їхньої середньої школи. Багато чого напланувала на цей тиждень. Перед від’їздом додому сіла на стілець перед далекою дорогою і каже племінниці:
– Я все зробила, що хотіла. От тільки з братом Іваном не побачилася. Але нічого, що тепер вдієш, наступного разу обов’язково зустрінемось…
А Іван на початку нинішнього січня раптово захворів. З високою температурою і запаленням легенів “швидка” привезла його до лікарні.Та пізно. В маренні все згадував про сестричку Ліну, яку вже не побачить ніколи…
About The Author
