Юрій Паляруш випробував себе у багатьох сферах діяльності: від сільського господарства – до оздоблювальних робіт з використанням сучасних матеріалів, працюючи у різних містах на будівництві. Але одного разу повернувся з дружиною Тетяною до свого села Перейми назавжди, бо щиро вірить у силу рідної землі…Тому й «протоптав» стежку до цілющого джерела та магічного каменю…
Чесно кажучи, я не люблю брати інтерв’ю телефоном, бо телефонна мережа аж ніяк не робить розмову «живою». Тому домовилась з Юрієм Палярушем про зустріч. Але нам завадив черговий «подих» зими, який щедро вкрив Перейму снігом… Виявляється, слухавка – ні до чого, коли твій співрозмовник – людина з відкритою душею! Наша щира розмова вийшла далеко за межі запланованого інтерв’ю, сягаючи у простір філософії життя. Там, за слухавкою, відчувалась і присутність Тетяни, яка іноді теж висловлювалась «з приводу», а Юрій передавав мені сказане дружиною… Відчувалось, що вона в усьому його підтримує.
- Мрії бувають різними…
Юрій Паляруш давно мріяв відновити старовинне цілюще джерело. І ця мрія стала реальністю два роки тому, коли його проект переміг у конкурсі міні-грантів Балтської міської ради.
– Юрію, інформація про цілюще джерело в с.Перейма ще два роки тому «прокотилась» Інтернет-ресурсами, невеличка замітка з’явилась навіть у «Голосі України». Що це за місце таке?
– На цьому місці б’ють сильні джерела, виходять прямо на поверхню. Колись, гадаю, ще за польських часів, тут було побудовано дерев’яну криницю. Мій батько розповідав, що дзюркотіння води з тієї старої дерев’яної криниці було чути по всій вулиці. Але згодом вона зруйнувалася і дід Юхимій Бойко, котрий жив поруч та доглядав за криницею, вирішив (ще при колгоспі) побудувати нову, капітальну , з бетону. Але не врахував особливостей джерела: бетонні круги перекрили хід воді. Вона пробилася вище, а навколо утворився плавун. Все замулило так, що довелося кілька днів розгортати землю бульдозером, аби можна було дістатися до сусіднього двору.
– І криниці фактично не стало?
– Так. Джерело пробилось у кількох місцях і вже було не таким сильним. До нього важко було підійти. Ми намагалися розчищати його, але це місце знову замулювало так, що навіть пригорщу води зачерпнути не можна було без піску, який пробивався разом з нею на поверхню.
– Так виникла ідея взяти участь у конкурсі міні-грантів? Але це були невеликі кошти…
– Так, здається, всього чотири тисячі гривень. На той час тільки дерев’яне цямриння до криниці (щоправда, гарне, різьблене) стільки коштувало… Але нашим завданням було не тільки відновлення дерев’яної криниці, а й облаштування купальні. Тому ми, в першу чергу, витратили кошти на придбання матеріалів – дубових дощок. Вони у воді вічно стоятимуть. З них спорудили нову криницю. З приводу купальні… Ми були в Почаєві, де бачили басейн, побудований на джерелах, в Гидеримі Подільського району, і у нас на території колишнього радгоспу «Балтський» та в Новополі. Там теж вода має певні цілющі властивості. Нам сподобалось це і ми вирішили зробити купальню, аби люди і в нашій місцевості мали змогу користуватись цілющою водою та оздоровлюватись.
– І коштів вистачило?
– Звичайно ж, доплачували самі. Не вистачало стовпчиків для купальні , тож ФГ «Перейма» виготовило їх. Більшість робіт виконували власними силами, але копальника взяли професійного – Петра Переходнюка. Він, щоправда, вперше робив дерев’яну криницю. Активно, на добровільних засадах , нам допомагали Дмитро Ботнар, Валерій Серванчук та Станіслав Поляруш. Для облаштування купальні потрібен був екскаватор. Допомогу отримали від ПСП «Перемога» (керуючий Василь Серванчук). Результатом залишились задоволені.
– А потім були участь у Громадському бюджеті, перемога вашого проекту й двісті тисяч виділено на дорогу до джерела.
– Знаєте, у нас багато людей тут побувало. Приїздили, цікавились, радили, подавали ідеї. Одні пропонували облаштувати на цьому місці часовенку, інші – лазню влаштувати. Але все це – гарна обгортка. Розумієте, можна тут і зайчиків та русалочок намалювати, але це суті не змінить: Бог подарував цілющу воду , і дуже важливо, щоб її властивості були доступні людям. Хто хоче – набере водички попити, а хто – пірнути у басейн і теж оздоровиться. Нам потрібна саме дорога. Звичайно ж , на капітальний ремонт треба великі кошти, але засипати щебенем та піском найгірші ділянки вулиці було цілком можливо. Бо ж треба було, щоб цією дорогою не тільки до джерела, а й до магазину, до школи, автобусної зупинки, пошти за будь-якої погоди можна було дістатися.
Магічний камінь, що дарує дощ
– Що за камінь знаходиться біля джерела? Кажуть, що це надгробок стародавньої могили…
– Ще не доведено, що цей камінь надгробний. Це одна з версій мого друга Олега Осадчука. Я бачив чимало старовинних кам’яних надгробків: зазвичай пишеться (старослов’янською чи польською) прізвище похованого й дата. А хрест біля нашого джерела – нестандартний. Написи на ньому ніхто ще не розшифрував. Я особисто схиляюся до того, що це був ритуальний камінь. Можливо – язичницький, або, вірогідніше, за версією Олега Осадчука, його використовували тамплієри (воїни-монахи), які, можливо, бували у наших краях. Вони володіли більшою інформацією, ніж середньостатистичні мешканці, та певними знаннями. Я питав у старих людей, вони ніколи не чули, щоб на місці, де лежить камінь, був хтось похований. Тут завжди були городи. Але в селі здавна кажуть: коли довго немає дощу, треба, аби хлопчик, котрий народився не в шлюбі, полив його водичкою. Тоді дощ піде. Звідки таке пішло, вже ніхто не знає. Минулого року до каменя привели дітей зі школи та дитячого садка. Вони поливали його і справді пішов (хоч і невеликий) дощ. А потім я дізнався, що серед дітей було два хлопчики, народжені поза шлюбом…
Молоко чи пальмова олія?
– Юрію, чому ви повернулися в село?
– Я мав можливість порівнювати, бо займався сільським господарством і працював у місті, маючи пристойний заробіток. Але на певному етапі свого життя зустрів Тетяну. Моя дружина – інженер-проектувальник, займалась інженерними комунікаціями. Працювала за спеціальністю в Німеччині, але прийняла рішення жити в Україні, в гармонії з природою. Ми оселилися тут, на моїй батьківщині, де я народився і виріс. Те, що ми маємо, нереально мати навіть в Балті: свіже повітря, якісні воду та продукти харчування. Свого часу ми тримали корів, яких через об’єктивні причини довелося продати людям на утримання. Але придбали прес-підбирач, вирощуємо люцерну, тюкуємо та реалізовуємо власникам тварин, які не мають можливості самостійно заготовляти високоякісне сіно, бо це теж дуже важка робота. Отже, в Балті ще є перспектива купувати натуральні продукти. А у великих містах люди приречені харчуватися їжею з вмістом пальмової олії, а вона (це вже доведено!) сприяє онкозахворюванням. Раніше в нашому селі було 150-200 корів, сьогодні чи набереться 20-25. Люди не хотять тримати худобу, бо це не вигідно. Зростає тенденція: хто шустріший, просто збирає речі та їде за кордон на заробітки.
– Нерайдужна перспектива у села – нашого годувальника…
– Це делікатна тема. Ми вже не один раз порушуємо її, думаємо, шукаємо рішення. Мені здається, що треба всім людям разом змінити ставлення до навколишнього, до себе. Раніше за трудодні працювали важко, а їхали на роботу, співали. Бо була віра у те, що все зміниться на краще. Сьогодні ви багато бачите усміхнених облич?! Наш сусід тримає корів. А що він заробив? Будинок в центрі села? Машину чи відпочинок хоча б у Затоці? Ні – грижу! Але ж він займається виробництвом молока, якісної продукції для людей! Ось на що владі потрібно звертати увагу, допомагати таким трудівникам, як мій сусід! Ми розмовляємо з селянами, говоримо, що таки буде краще. Не може бути інакше, бо земля наша – родюча, а люди роботящі. Настане той переломний час, і заживемо краще, і десь візьметься чесна влада. Нам потрібен “образ “сучасної верхівки, яка б дбала про народ, щоб ми, нарешті , вирвалися з цього кола. І тоді будуть їздити переймати досвід до нас. А, може, й гроші позичати!
Потрібні тиждень чистого довкілля та виховання «любителів» природи
– Шлях до покращення потрібно починати зі свого двору, свого села, а потім вже вимагати від інших, – впевнений Юрій Паляруш. – Подивіться на наші околиці, узбіччя доріг. Хіба Гройсман чи Мазур понакидали сміття?! Але ж біля кожного села є сміттєзвалище, куди можна поскидати непотріб, аби хоч вітром не розвіювалося. Я вже не кажу про те, щоб сортувати сміття. Хоча якось пропонував: «Збирайте в окремі мішки пластикові та скляні пляшки. Як назбираєте, я приїду заберу і відвезу на «СОМиК». Думаєте, багато було бажаючих?!
У громаді оголосили тиждень добрих справ. Всі дружно підтримали, накупили мандаринів, пороздавали, бабусі дров нарубали, сфотографувалися на пам’ять. Чи ж потім 11 місяців та три тижні цікавитимуться справами тієї ж бабусі?! У нас звикли виконувати вказівки, тому я б ще й тиждень чистого довкілля оголосив. Хай би дружно поприбирали оті купи сміття та з повними мішками попозували перед об’єктивом фотоапарата. Може, хоч на деякий час допомогло б.
– Хороша ідея, думаю, керівництву громади сподобається!
– Є ще одна така «модна» традиція: йдуть «любителі» природи до лісу подихати чистим повітрям. Хороша справа, але потім у соцмережі виставляють фото з пролісками чи конваліями. Хай би зірвали пару квіточок без коріння, але рвуть оберемками, не розбираючи! А потім на це місце прийде інший любитель природи і вже не побачить тут первоцвітів, занесених до Червоної Книги! Треба кожному починати змінювати цей світ з себе.
“Трагікомедія” з голосуванням
– Юрію, після минулорічної перемоги вашого проекту у Громадському бюджеті, ви об’єдналися з саражинцями і проект «Дорога-артерія життя» набрав понад півтисячі голосів! А у нас скаржаться, що в селах голосувати онлайн проблематично…
– Якби я вам розповів, як у нас голосували за перший проект! Всі були готові підтримати його, а як тільки дізнавалися, що треба використовувати для цього платіжну картку, одразу: «Мені онучка заборонила! Хто зна, потім на цей ваш Громадський бюджет будуть з моєї пенсії гроші знімати! Хлопці, чим ще можу допомогти? Ось чайком з пиріжками пригостіться!». А скількох ми возили до Балти у банк! Якби все зняти, чудова трагікомедія вийшла б! Ми весь час контролювали цей процес . Наші конкуренти набирали за добу два-три голоси. Тому, набравши про запас 15 голосів в останній день, ми ввечері вже майже розслабилися. А коли про всяк випадок глянули на результати голосування, побачили, що конкуренти роблять відчутний ривок. Довелося нам попоїздити вже до наших самих «стійких» голосувальників, які навідріз відмовлялися «ризикувати» картками. Умовили! Останній проголосував за півгодини до завершення голосування.
Шок на дорогах та вагові комплекси
– 200 тисяч – невелика сума, коли йдеться про ремонт шляхів.
– Нашими дорогами небезпечно їздити, майже всі – аварійні. То хоч щебенем позасипати найбільші ями, і то – добре. Якось ми з моєю Тетяною стали свідками, як київський автобус з пасажирами оминав широку та глибоку яму – одним колесом по грунтовому узбіччю, другим- по залишках асфальту. Люди, котрі їхали в ньому, розповідали, ділилися емоціями: «Автобус так перехилився на бік, що думали – перекинеться». А моя Тетяна шок отримала. Ми не змогли мовчати, але куди тільки не звертались (від владних кабінетів до “Укравтодору” та Служби автомобільних шляхів), звідусіль отримували лише відписки: мовляв, це не наша дорога, грошей немає, не така інтенсивність дорожнього руху тощо. Коли вже на «гарячу лінію» зателефонували, то якимось чином на початку нового фінансового року було виділено 600 тисяч гривень і «Березівкашляхбуд» прислала техніку. Позасипали та вирівняли найгірші ділянки на відрізках автошляхів Подільськ-Балта (від переїзду) та Балта – Перейма. І погода не завадила. Треба стукати у двері, хоч якісь та відчиняться.
– У нас асфальт не витримує зими, а тут – щебінь…
– Так. Пам’ятаєте, не так давно зробили дорогу в центрі міста біля хлібозаводу. А фури чи не одразу зробили «рови» на асфальті. І ніхто не бачив, як вони їхали, ніхто не міг вплинути, бо «по документах у них все нормально». Хоча Балта вигідно відрізняється від інших райцентрів, тут багато робиться. Той же Громадський бюджет у нас запровадили. Завдяки цьому ми тоді завезли 440 тонн щебеню. Люди проголосували, фермери нас підтримали, виділили техніку, щоб позагортати найбільші ями, пісок завезли. Потім грейдером від «Балтакомунсервіс» зарівняли. Доки був мороз, їздили нормально. А як дощ пішов, трохи замісили «толоку», але все одно тепер набагато краще, ніж було. Зиму пережили і зрозуміли, що того щебеню було недостатньо. Якби ж у нас не їздили сорокатонники із зерном! Зробили трасу Кодима –Балта, вкривши суцільно асфальтом. Нехай поставлять людину з блокнотом чи відеокамерою і порахують, скільки за добу там проходить транспорту, а скільки – по нашій дорозі! То, може, треба просто відрізками аварійні ділянки відремонтувати? І поки дорогу зовсім не розбили, поставити ваговий комплекс. Але не так, як на трасі Балта-Кодима, бо вантажівки оминають його в об’їзд через Обжиле. Треба ставити такий комплекс перед хлібоприймальним підприємством і відеокамеру встановити, щоб було видно табло на вагах. Чи домовлятися з керівництвом хлібоприймального підприємства, як це зробили в Одеському порту, де вже не приймають перевантажений транспорт. Хоч раз змусили б порушників за перевищення норми заплатити до бюджету, і не назад відправляти, а змушувати відвантажувати зайве на місці.Наступного разу подумали б- брати зайвий вантаж, чи ні.
Ось так. Багато від нас самих залежить, головне – не бути байдужими.
До Палярушів прибився поранений птах
Про це написала на своїй сторінці у Фейсбуці Тетяна: «Лікуємо дрозда – горобинника, годуємо виноградом, пшеницею, соняшником… Навіть черв’ячків знайшли. Сьогодні він нам протягом дня виспівував, бешкетував – розхлюпував по всій клітці воду – купався».
Підлікували і випустили на волю: «Полетів наш птах… Дуже співав, радів. Усівся на верхній гілочці високої акації – поправляв пір’ячко, потім перелетів на інше дерево. І знову поправляв пір’ячко… Нині потепліло — виживе!».
Може, й Україна, зігріта нашими долонями, нарешті , підлікується і стане вільною у своєму виборі, як той птах?!
– Я вірю, як і багато людей, що дуже швидко в нашій державі настане час, коли зростатиме економіка, усі чиновники, депутати та президент будуть чесні й розвиватимуть нашу країну, щоб вона процвітала на увесь світ! А люди , нарешті, житимуть щасливо, співатимуть та радітимуть життю, – сказав Юрій Паляруш.
Бесідувала Людмила ШЕЛИХ
About The Author
