Ми йшли з тралом. Я тільки піднявся на місток, як з димки вискочив швидкохідний катер з розчехленими гарматами з бойовим розрахунком. Він підійшов майже впритул до борту нашого судна, зажадав зупинитися, спустити штормтрап і почав стрілянину з гармат перед форштевнем. Я дав команду спустити штормтрап і намагався з’ясувати ситуацію по УКВ, пояснюючи, що судно зможу зупинити лише після вибірки трала, і нехай припинять стрілянину, адже на судні 125 осіб екіпажу, а тралова команда працює на палубі. У цей час 8 головорізів, одягнених хто в що, але озброєних автоматами, пістолетами і двома кулеметами, увірвалися на ходовий місток.
Один з них представився лейтенантом військово-морських сил Марокко, зажадав ключі від радіорубки і розпорядився прибрати всіх з містка, крім вахтового штурмана. Біля мене поставив двох автоматників. Наказав після вибірки трала слідувати в кільватері за кораблем в порт Дахла.
Непрохані гості встановили два кулемети в напрямку тралової палуби.
Я відразу дав команду в машину зупинити один головний двигун. Телефоном і внутрішнім зв’язком мені дозволили користуватися. Офіцер почав вимагати, щоб я дав «повний хід» – 17 вузлів. Я відповів йому, що швидше йти не можемо. Потрібно підійти до танкера і взяти пальне. Після розмови зі своїм командиром він сказав, що пальне візьмемо в Дахла. Я даю згоду, але кажу, що для цього мені треба зв’язатися з судновласником і отримати «добро». Він запитав : скільки мені треба часу? Відповідь – 30 хвилин. Після розмови зі своїм шефом він дав мені 15 хвилин і ключ від радіорубки. Нам вистачило кілька хвилин, аби дати аварійну РДО (радіограму) в усі адреси, повідомити координати і курс проходження нашого корабля ВМФ. Марроканці повели нас уздовж берега на Дахла, постійно вимагаючи, щоб я додавав хід.
Оскільки я не виконав вимогу, то двічі отримав по потилиці прикладом автомата, погрожували розстріляти пульт управління і всі прилади на містку, продірявили два лобових вікна на містку, стріляли з автоматів по підволоку. Командир по рації дав команду лейтенанту стріляти мені по ногах. Я почув цю команду, подивився на свої ноги і подумав: «Чому ж я в шльопанцях?». А в цей час наш «Бугель» (корабель ВМФ) наполегливо нас наздоганяв.
Дуже важливим виявилось те, що на суднах типу «Моозунд» є приміщення для вахтового, де встановлені телефон, радіостанція УКХ, спікер та інший зв’язок. Про це марокканці не знали. Я туди посадив начальника радіостанції і постійно підтримував зв’язок з «Бугелем», передаючи і отримуючи інформацію. Погода нам сприяла, ми йшли майже в постійній димці. «Бугель, підійшовши на 1 милю по кормі, почав стрілянину головним калібром через наш корпус вперед по курсу. Лейтенант-марокканець почув стрілянину і став зв’язуватися зі своїм кораблем. Потім вискочив на крило, побачив наш «Бугель» і почав кричати по рації «Рашен мілітарі»!. Схопив мене за комір, врізав рукояткою пістолета по голові і потягнув на крило. А «Бугель» вже почав заходити на швартування до правого борту. Попередньо за моєю командою з правого борту були спущені два штормтрапи і все інше для приймання нашого десанту.
Лейтенант-марокканець розмахує у мене перед носом пістолетом і горланить: «Якщо ти даси добро на швартування, я стрілятиму в тебе і вб’ю усіх, кого встигну!..».
До речі, під час цієї «епопеї» до нас висадилося ще шість марокканців з автоматами для перевірки машини, чому немає повного ходу. Вони ходили в машинне відділення, але нічого не зрозуміли.
Поки лейтенант погрожував мене розстріляти, миттєво з двох бортів у ходову рубку увірвалися наші моряки-десантники, швидко роззброїли горе-вояків на містку, а також в машинному відділенні.
Найцікавіше було те, що марокканський корабель, почувши стрілянину, врубав вузлів 30 і зник. Наші воєнмори відпрацювали на 5 балів, хоча до останнього моменту матроси вважали це навчальною тривогою і зрозуміли, що це серйозно, тільки тоді, коли отримали боєкомплект до автоматів і пістолетів. Десантувалися офіцери, мічмани і старшини, приблизно 25 чоловік. Наскільки я був поінформований командиром, Міністру оборони довелося брати «добро» на застосування вогню у Головкома Горбачова. Відповідь була короткою:
«Діяти по обстановці». Це була перша операція такого масштабу зі звільнення наших моряків.
З огляду на те, що військовий корабель Марокко зник за горизонтом, командир групи захоплення запропонував мені видати марокканцям рятувальні жилети і пустити їх діставатися до своїх вплав. Я дав команду лейтенанту-марокканцю зв’язатися зі своїм командиром, щоб той забрав своїх флібустьєрів.
Ось і все. Воєнмори отримали заслужені нагороди. Мені не дісталось ні подяки, ні «фітіля». І на тому спасибі. Все обійшлося благополучно.
About The Author
