Повернутися до теми кинутого напризволяще містечка колишнього Балтського протитуберкульозного диспансеру нас наполегливо просили читачі .Два роки тому друкувався в газеті матеріал під заголовком «Тубдиспансер: зона відчуження». У коментарях різних інстанцій, куди ми зверталися за реагуванням і вжиттям заходів, конкретних відповідей щодо зміни ситуації не почули. Основна причина – немає грошей навіть на утримання охоронця.
Тож знову озброївшись фотокамерою, вирушили в рейд на цей неблагополучний, а вірніше, небезпечний об’єкт. Саме так називають його балтяни, котрі мешкають навколо. Раніше ця дбайливо доглянута й огороджена територія мала досить пристойний вигляд. Навіть два роки тому в будівлях були вікна й двері, стояв новий добротний паркан. Сьогодні це суцільна руїна, просто жахливе видовище. І комусь же закортіло вирвати всі дерев’яні рами з вікон та двері, зрізати ялинки, зруйнувати огорожу на просякнутій хвороботворними бактеріями місцевості!
— Якби тільки це,- схвильовано й обурено говорили перехожі.- Кажуть, що палочка Коха сто років живе, а ці покинуті будинки, мов магнітом, притягують до себе підлітків. Вони там постійно «зависають», спілкуються, веселяться, навіть розпалюють вогнища.Скільки зарази там набираються, скільки додому на взутті приносять – хто знає? Це ж справжнісінька страшна бомба уповільненої дії в нашому чудовому місті, ніколи не знаєш, коли зірветься. Треба бити на сполох!
Поки ми розглядали цей розсадник ще й бур’янів, знизу по алеї йшли кілька гарно одягнених хлопчиків десь від трьох до десяти років (двоє старших тримали за ручки малих), пританцьовуючи, хвацько вигинаючи коліна під іноземне «бам-бем», що голосно линуло з їхнього модного аудіоплеєра . Раптом дітки почали перелазити через поламаний паркан на запустілу територію.
— Туди не можна йти,- почали ми пояснювати хлоп’ятам ситуацію.
Вони мовчки послухали й «потанцювали» під свою так звану музику вгору по алеї і повернули у провулок праворуч. А ми поверталися з рейду паралельним провулком Гагаріна, з іншого боку вздовж території диспансеру. І раптом почули голоси, а потім побачили той самий гурт дітей в дорогому одязі під корпусами колишнього лікувального закладу. Батьки пустили їх на прогулянку до міста й поняття не мають, що «нагуляють» їхні діти на цій забур’яненій туберкульозній території. Красиво одягти, виявляється, не головне, біля таких об’єктів треба бути особливо пильними. Адже хлопчакам тільки скажи «не можна», до того ж вони тут бігають, з усього видно, не вперше, бо думали, що зможуть перехитрити дорослих і зайшли з іншої сторони.
Була неділя, лагідний сонячний день. Чимало балтян вийшли подихати. Зустрівши нас біля залишків тубдиспансеру, висловлювали своє невдоволення й обурення таким байдужим ставленням служб, відповідальних за здоров’я місцевих жителів. «Нема грошей врятувати – знесіть ці будівлі, щоб не загрожували життю людей, особливо дітей і молоді», – гостро висловлювались, зокрема, жінки. Може, ці думки, «биття на сполох» членів громади хоч тепер почують?
Таїсія КРИСЬКО.
Світлини Людмили ШЕЛИХ.
Сьогодення:
Світлини 2017 року:
About The Author
