ВАРВАРИНА ДОЛЯ — ДОЛЕНЬКА

ДОЛЕ — доленько, не змінити, не обійти, не обманути тебе…

Жінка на землі — благословенна в віках, народжена для кохання і щастя, для радості і добра, але, на жаль, ще й для горя і страждань. Завжди на жіночі плечі лягав весь тягар життя. Долі, зморені голодом, обпалені війною, виснажені важкою працею, різняться одна від одної, але взагалі схожі. Про одну таку жіночу долю, про жінку з минулого століття, про мою бабусю Варвару Андріївну Голімбієвську я хочу розповісти. Тут немає жодного вигаданого рядочка.

НАРОДИЛАСЯ вона навесні, коли все довкола квітло і буяло ароматами. Дівчинка була гарненька, мов квіточка, з синіми очима. Назвали її Варварою, Варею. Це був 1907 рік. Родина бідувала. Народилося дванадцятеро дітей, а вижило семеро. Дітки, які вижили, були міцними й здоровими.

Варя виросла стрункою, вродливою, працьовитою дівчиною. Хлопці залицялися до неї, але серденько її мовчало. Якось помітила, що один парубок вечорами по кілька разів проходить повз їхню хату, при зустрічі ніжно поглядає на неї. То був Петро. Хлопець із заможної сім’ї, один в батьків.

Одного разу, коли Варя прала на річці білизну, Петро підійшов й заговорив з нею. Дівчина засоромилась, прикрила руками мокрий подол сукні. Петро усміхнувся і промовив: «Не ховай, я не на плаття твоє дивлюсь, а на тебе. Ти мені подобаєшся».

 Вони покохали одне одного, щиро, палко. Він – високий,чорнявий красень. Вона— ніжна, синьоока лебідка. Такої красивої пари не було більше в селі.

 …Літнього ранку сільчан розбудив несамовитий крик у дворі Петра. То гарлапанила, мов божевільна, його мати Василина. Петро повідомив матері, що хоче одружитися на Варварі. Василина навмисне верещала так, щоб усі люди чули:

— Ніколи благословення мого не буде, не дозволю, тільки через мій труп! Я помру, якщо ти на ній женишся! Вони злидарі, обірванці!..

 Та Петро знав, що ніяка сила його не розлучить з коханою. Після вінчання привів наречену у свій дім.

 СКАЗАВШИ, чого Варя натерпілася в тому домі – нічого не сказати. У пеклі, напевно, грішники себе краще почували, ніж невістка у свекрухи. Батько Петра загинув під час громадянської війни, тож мати забрала до себе свою одиноку сестру Ганну. От ці дві господині й зживали зі світу Варвару. Давно б уже повернулася вона до батьків, та Петра, її Петрика як залишити? Терпіла, аби бути поруч з милим. Петро теж кохав дружину, пишався нею, цінував, оберігав від матері й тітки. А як таку не кохати? Чарівна, метка, чепурна, дотепна, все вміє, весела, от лише очі завжди дуже сумні.

Стосунки між жінками трохи налагодилися, коли Варя завагітніла. А як народився синок, ця подія, нарешті, принесла мир в сім’ю. Хлопчика назвали Борисом і їхньому щастю не було меж. Так прожили вони вісім років. Голод, різні труднощі не стали на заваді, не порушили мир і спокій.

ЯКОСЬ приїхав до них Василинин брат Микола з дружиною. Брат – тихий, розважливий чоловік, а у Марії рот не закривався від балачок. Все перевірила, і в сараї, і в погребі побувала. Дуже дивувалася, що сім’я живе бідно. Запропонувала, щоб Петро поїхав на заробітки в Балту. Її Микола працює у млині, то пристроїть там Петра, мовляв, все якась копійка буде, а то й мішечок борошна.

 Допізна сиділа ввечері Петрова рідня при світлі каганця, радилася, як бути. Ніхто не хотів, щоб Петро їхав з дому, не хотіли того заробітку. Але злидні перемогли.

Варя весь вечір сиділа неначе закам’яніла, серцем відчувала лихо. Вранці проводжала чоловіка за село. В ті часи до Балти ходили пішки, хто мав конячину – їхав підводою. Відганяла геть тривожні думки, що лізли в голову, мовчки плакала. Петро заспокоював, обіцяв скоро повернутися. Він пішов, а вона дивилася йому вслід. Якби вони знали, якби вони тільки знали…

 ЗА ДВА тижні, як домовилися, Варя в неділю пішла в Балту до Петра. Він зустрів її з радістю, показав, де працює, познайомив з сусідкою бабою Катериною, жінкою доброю і привітною. У Миколи на подвір’ї була невелика літня кухня, там родичі й поселили Петра.Час пробіг, Варі треба повертатися додому, а вони навіть не поговорили з Петром наодинці. Марія постійно знаходилася поруч, і на хвилинку не залишала їх на самоті.

 Провівши дружину за місто, Петро з поганим настроєм повернувся до Миколиної

оселі. Біля воріт стояла Марія зі зловісною посмішкою на обличчі. Крізь зуби промовила: « І що ти знайшов у тій селючці?» Петро мовчки поплівся до своєї кухні.

 Микола з Марією були вже не молоді, обом близько п’ятдесяти років. Їхня чотирнадцятирічна донька Тамара схожа на батька. Марія- висока, чорнява, в обличчі було щось відштовхуюче.Чоловіка весь час ображала, принижувала. Микола все терпів і мовчав.

 Варвара до ночі добігла до села. Втоми не відчувала на радощах, пообіцяла Петрові через два тижні знову прийти до нього. Чоловік не може залишити роботу, а їй не важко, тільки б побачити його.

 ТА НЕ ТАК сталося, як гадалося. Варя вже збиралася в дорогу, коли свекруха Василина пішла на город, зачепилась за бур’ян, упала й зламала ногу. Варя сіла під хатою і гірко заплакала.Серденько її відчувало, що не скоро тепер побачить Петра.

 Сусіди допомогли відвезти свекруху до костоправа. Він склав ногу, міцно обмотав і наказав лежати місяць. От і все. Переказали Петрові, яке лихо трапилося з мамою. Чекали, що прийде, але марно.

 Лише через півтора місяця у Варвари з’явилася можливість піти до Петра. Різні думки роїлися в голові, на серці було важко і тривожно. Чому за такий довгий період він не зміг прийти, хоч копійку передати чи добрим словом утішити?

 Дорогою зустріла чоловікову сусідку бабу Катерину, привіталася. Баба потягла її за руку у свій двір. Нічого не розуміючи, Варя пішла за нею до хати.

— Я тебе вже кілька днів виглядаю,- мовила,- хочу попередити про дуже погані справи.

Варя від несподіванки завмерла, серце вискакувало з грудей.

— Не знаю, як сказати, – продовжувала баба,- але твій Петро живе з Марією в хаті, а нещасного Миколу вигнали в літню кухню. Вся вулиця знає, сміється. Вона старша за Петра на 19 років. Микола п’яний щодня. Безвольна людина, й слова не сказав ні Марії, ні Петрові.

 Якби земля розступилася і вона полетіла в прірву, в ту хвилину була б рада. Чого тільки не передумала Варя, ідучи в Балту. Що захворів, що запив, що на роботі втомився, але таке і в голову не прийшло.

— Що робити мені, бабусю?- видавила з себе Варя.

— Іди, дочко, до нього, поговори, може, одумається,- порадила Катерина.

 Пішла, тихо зайшла на подвір’я. Загавкав собака. Марія відчинила двері, зиркнула на Варю і повернулася в хату. Потім вийшов Петро. Блідий, змарнілий. Мовчки глянув на дружину і пішов до воріт. Варя рушила за ним. Опустивши очі, промовив:

— Не приходь більше сюди, я бачити тебе не хочу, ніколи. Додому теж не повернусь. Залиште мене всі в спокої.

 Варя ще не зовсім зрозуміла зміст цих слів. У вухах дзвеніло, в голові бамкало. А він уже пішов до хати.

– А як же мама, як тітка, що я синові скажу? – крикнула навздогін.

 Петро навіть не повернувся, махнув рукою і зачинив за собою двері.

 Переступивши поріг хати баби Катерини, Варя звалилася на підлогу, мов зрубана деревина. Прийшовши до тями, вирушила в путь, бо на неї чекала сім’я.

 Дорогою голосила, кричала, молилася. Обида, мов гіркий полин, душила груди, переростала в злість і ненависть. Коли дісталася хати- було вже пізно, але ніхто не спав. Борисик кинувся назустріч, вона обняла його й заплакала. Трохи заспокоївшись, розповіла, як зрадив їх Петро: і сина, і матір, і дружину.

 МИНАЛИ дні, вже й місяць пролетів, та Петро не повертався, хоч всі надіялися. Василина розуміла, що невістка може забрати сина й залишити обох старих жінок. І вони це заслужили. Наважилася, нарешті, заговорила з Варею:

— Пробач мені, дочко, пробач за все: і що не хотіла тебе, і що знущалася над тобою. Дуже прошу, я благаю тебе, рідна, прости нам, двом старим дурепам обиди.Навіть якщо б покликав Петро, ми не пішли б до нього доживати віку. Якби ти погодилася, Варюсю, ми хочемо з тобою залишитися.Не кидай нас, дочко, старих і немічних. Благаємо!

 Нелегко було гордій Василині просити вибачення, благати. Варя це розуміла, на душі у неї посвітлішало. Вона давно їм все простила і не залишить самих. Дивилася на цих змучених 70- річних жінок, котрі стільки лиха їй заподіяли, і їй стало шкода їх. Василина прожила з Варею вісімнадцять років, а тітка Ганна – двадцять два.

ПОТЯГЛИСЯ важкі будні. Варя цілими днями працювала в колгоспі. Родина цілком залежала від неї. Від Петра ні вісточки, ні допомоги. Люди з села бачили його в Балті, навіть не запитав про сім’ю, про сина. Так прожили вони ще вісім місяців. Важко, голодно, але дружно. Про Петра говорили мало, щоб не ятрити рану.

 Аж якось пізно ввечері хтось сильно постукав у вікно. Варя відчинила, перед нею стояв сусід Іван.

— Чого бродиш так пізно, не спиш?- запитала.

 Іван переминався з ноги на ногу і ніяк не міг витиснути з себе хоч слово.

— Чого мнешся, кажи, що потрібно?

— Я сьогодні був у Балті, зустрів земляків. Сказали, що Петро помер. На роботі серце схопило, наче інфаркт. Ховатимуть у неділю,- нарешті повідомив Іван.

 Щоб не злякати домашніх, Варя не плакала, не голосила. Вони все чули під дверима, теж мовчали.

 В неділю вранці поїхала сім’я ховати сина, батька, чоловіка. На подвір’ї стояла труна. В ній лежав її Петрусь, такий нещасний, такий рідний, такий милий. Мати і тітка Ганна заридали над покійним. Варя стояла мовчки, лише по обличчю текли сльози, як горох. Борисик тулився до матері й шепотів: «Матусю, не плач, я буду тобі допомагати, захищатиму». Йому було дев’ять років, Варі – тридцять один.

 Додому поверталися мовчки, тихо плачучи. Важкі думки і спогади клубилися у Вариній голові. Вона розуміла, що якась чорна руйнівна сила розлучила її з Петром. Він кохав її, вона це знала, відчувала. Як же таке сильне кохання могло померти за кілька місяців? В різні привороти, у ворожіння Варя не вірила. Але сталося те, що сталося. Здавалось, сили покидають її. Зранене серце і спорожніла душа залишились у спадок від коханого. Його нема і не буде, а їй потрібно жити заради сина, заради цих двох нещасних жінок. Таким їй запам’ятався 1939 рік.

 Через два розпочалася війна. Німців у селі не було, а румуни не дуже лютували. Та важко було всім людям, а Варі – найгірше. Чим всіх нагодувати й піч протопити зимою, що посадити навесні на городі?..

 З ЗАКІНЧЕННЯМ війни у людей з’явилася надія на краще життя. Село відроджувалося. Відкрили школу, магазин. Борисові вже виповнилось п’ятнадцять. Хлопець добре навчався, допомагав матері.

 Варя жила сином. Він такий схожий на Петра, має надзвичайне почуття гумору. Де гурт хлопців і дівчат регоче на все село, значить, це він там, Борис, розповідає свої небилиці. Помітили його здібності й після закінчення школи запропонували працювати завідувачем клубу. Для юнака робота до душі була великим щастям.

Варя раділа за сина, пишалася ним. Поставила собі за мету обов’язково купити йому шкіряне пальто.

 А потім в село приїхала молода бібліотекарка Вірочка. Так, звісно, між ними спалахнуло кохання. Молоді, красиві закохані прийшли до Варі за благословенням. Для матері більшого щастя не потрібно, як бачити свого сина щасливим. Варя благословила пару і заплакала, пошкодувавши, що батько не бачить свого щасливого сина.

 Борис з Вірою одружилися і через рік народилася в них донька. Це була я. Після довгих років злигоднів і страждань в хаті оселилися спокій і радість. Борис у клубі організував драматичний самодіяльний гурток і «ставив вистави», як говорили тоді в селі. Після роботи люди поспішали до клубу, де з задоволенням дивилися вистави «Назар Стодоля», «За двома зайцями», «Украдене щастя» та інші. Здавалося б, ось воно, щастя, нічого більше і не треба. Але ні, долю не обійдеш і не обманеш.

 ЧАСТО Борис перетягував ременем голову і так ходив. Варя думала, що це мода така. А коли запитала сина, він відповів, що його мучать сильні болі, голова неначе розколюється. Звернулися до лікарів, літаком доставили в Одеську обласну лікарню.Там встановили діагноз : менінгіт. Ось і щастю кінець…

 Півтора року Борис лежав у лікарні. Весь цей час біля нього знаходилися мати або дружина. Стан його здоров’я то поліпшувався, то гіршав. Десь насередині лікування Борисові стало краще, болі майже відступили. Він повеселішав, побадьорішав. Молодість, непосидюча натура не давали довго лежати в ліжку. Вирішив поставити для хворих і медперсоналу виставу. Примітив між медсестричок чорняву дівчину, подумав, це ж справжня «туркиня» з вистави «В неділю рано зілля копала». Лікарі не заперечували, хоча ідея здивувала всіх. З великим натхненням Борис зібрав «артистів» з медперсоналу і навіть хворих, проводив репетиції. Влітку 195З року вистава пройшла з великим успіхом, про неї довго пам’ятали виконавці ролей і глядачі.

 Згодом його виписали з лікарні. Та тільки два тижні побув удома з рідними, тішився донькою. Знову біль, втрата свідомості, лікарняне ліжко, з якого вже не підвівся. Варя відчувала, що втрачає сина, благала лікарів врятувати його.Всі церкви в місті обійшла, просила : «Господи милостивий, забери мене замість нього. Дай йому доньку виростити, дай життям насолодитися».

 БАГАТО разів Варвара розповідала історію, яка трапилася з нею, коли їхала зі Слобідки в центр Одеси. Вона зайшла в переповнений 15-й трамвай, стояла і думала гіркі свої думи. Раптом відчула, що чиясь рука залізла в кишеню її сукні. В 50-і роки Одеса «славилася» злодіями – «щупачами». Варя повернула голову і побачила хлопця. Тихо прошепотіла йому: «Там нічого нема, синку, тільки хустинка, повна сліз. В лікарні помирає мій синок, такий віком як ти».Хлопець глянув їй у вічі, повні болю і відчаю, відповів « дякую» і чкурнув між людьми до виходу. Помолившись у церкві, Варвара повернулась в лікарню до сина. Він її вже не бачив і не чув. Вона заплакала, дістала з кишені хусточку витерти сльози, а з неї на підлогу випали 10 карбованців. Здогадалася, що їх непомітно підклав той хлопець- злодій.

— Діти, діти,- заплакала Варя.- Мій помирає, а той ламає своє життя…

 Купила на базарі фруктів і роздала хворим в палатах. І хворі, і медики співчували Варварі, не уявляли, як переживе ця знесилена жінка смерть сина.

 12 вересня 24- річного Бориса вийшло ховати все село. Здавалося, навіть повітря було наповнене смутком, відчаєм, тривогою, слізьми людей. Хтось пригадав випадок, що стався в день весілля Бориса і Віри. Наречені й численні гості йшли до клубу на урочисту реєстрацію шлюбу. Проходячи повз одну хату, почули сильний вибух на подвір’ї. Всі кинулися туди й побачили страшну картину: на землі лежали троє мертвих підлітків- хлопчаків. Вони знайшли снаряд і розбивали його. Звісно, весілля було зіпсоване.Всі тоді говорили, що це погана прикмета.От вона й збулася.

 Біля Борисової труни стояла змарніла його матір, згорблені Василина і Ганна, і моя мама зі мною дворічною на руках. Я також ховала свого батька, не розуміла, що ніколи не почую його голос і не побачу, яким він буде в сорок років, в шістдесят…

 Поховала Варвара синочка і кожного дня ходила до нього на могилу .Розмовляла з ним, як з живим. Могла залишитися на цвинтарі і вночі. Спочатку люди приводили її додому. Потім перестали її чіпати, бо марно.Так було до холодів.На початку зими померла баба Василина, поховали її поруч з внуком. Через чотири роки поховала Варя бабу Ганну.

Є РІЗНІ жіночі долі. Та доля моєї бабусі, вважаю, надзвичайна. Скільки горя і болю, зради, труднощів випало їй витерпіти. Якось вона запитала мене:

— Навіщо я народилася? Як змогла я все це пережити? Як серце моє все це витримало?

 Коли помер син їй було 47 років. А прожила бабуся Варвара 89, хоч подальше її життя було не легшим.

 Наталія КОРЖ,

 с. Саражинка

Leave a Reply