Літо ми називаємо гарячою порою- і це правда. Треба їхати десь на море чи йти на Кодиму, рятуватися від спеки у воді. І на кухні гаряче, бо настає період заготівель. Зима спитає, що влітку робила. Отож з кумою Катюшею через різні клопоти, закрутки й зайнятість на роботі після відпустки я давненько не бачилась. А це купую баклажани на ринку й вона підходить. Розговорилися. Між іншим вона запитала:
– Не підкажеш, де взяти хорошу собачку?
– Кому потрібна?
– Нам…
– Та у вас же Рексоня й Оскар – здоровань є.
– Нікого вже нема, Лілечко, ні-ко-го!
Звичайно, я не відпустила Катерину, поки та все не розповіла.
Івана Миколайовича, Катю-шиного батька, я пам’ятаю з дитинства.Взимку він нас на санчатах катав. Влітку брав на рибалку. Взагалі ж вільного часу у нього було обмаль, бо завжди «діставали» водії зі своїми акумуляторами. Ви вірно зрозуміли: Іван Миколайович мав славу найкращого акумуляторника в окрузі.
Ми давно виросли. Вже й Катині діти інститути позакінчували. Дідусь палко любив хлопчиків. Коли померла дружина – продав свій добротний дім, гроші порівну поділив між онуками, а сам перебрався жити до доньки з зятем.
Тепер мої куми не знають, що таке город, благоустрій садиби. Все це залюбки виконує …79-річний Іван Ми-колайович, стрункий, моложавий чоловік. Яких тільки городніх культур у нього нема! Листується з городниками, обмінюється з ними насінням.
А ще він дуже любить тварин. Розводить кроликів, нутрій. Кілька років тому взи-мку приніс у пазусі крихітного чорно-білого песика, що дуже замерз і жалібно скавулів у закутку на автовокзалі, ще й ніжка була перебита. Мав з ним мороку Іван Миколайович, поки відігрів, вилікував.
Сусідське дівчатко запитало діда, як назвали собаченя.
– Він у нас Рекс!- відповів Іван Миколайович.
– От і неплавильно,- заперечило дівча. – Плавильно – Лексоня, бо він зе маленький!
-Молодець, хай буде по-твоєму. Рексоня, то й Рексоня.
З легкої руки Лєри песика інак-ше й не звали. Дід Іван ходив з ним щоранку на прогулянки по три кілометри, сам їсти не сяде, поки Рексоню не погодує, навчав виконувати команди. Словом, виростив собі вірного друга. Одного разу зять Павло привіз додому восьмимісячного ротвейлера. Знаючи, що собака цієї породи повинен знати лише свого господаря, Іван Миколайович тримався від нього осторонь. Павлові ж бракувало часу займатися вихованням пса, то й ріс Оскар клятим дурнем на ланцюгу.
Якось підбіг до нього Рексоня, видно, хотів погратися. Та собака кинувся на малого, мов звір. Іван Миколайович, рятуючи свого дружка, вхопив ковшика з холодною водою, яку щойно набрав з крану у відро, й вилив на ротвейлера. Від несподіванки здоровань люто глянув на обидчика й рвонув за ним. Добре, що був прив’язаний. Не догнав, зате затаїв злість на діда, оскаженіло гавкав, коли той проходив мимо.
Так і жили.Та ось доньку з зятем родичі запросили на весілля до Кишинева.
– Тату,- наказувала Катя,-ми закрили Оскара в сараї, води йому налили в миску, погодували. А ти періодично кидай йому у щілину шматочки хліба, нічого з ним за два дні не станеться, не вмре з голоду.
Дітям довелося з якихось причин затриматися ще й на третій день, а милосердному Івану Миколайовичу стало жаль собаки, що їв один хліб та хлептав воду. Приготував він смачну їжу й обережно відчинив двері сараю. А пес ніби чекав цього. Як заричить, як скочить! Дід, який мав спортивну статуру, миттю опинився в літній кухні, добре, що двері поруч. Оскар побігав-побігав, гавкаючи, та й замовк. Іван Миколайович, просидівши понад дві години в схованці, вирішив вийти, викликавши перед цим «швидку допомогу» на випадок, якщо пес таки покусає. Як тільки карета під’їхала, – відчинив двері й галопом подався до хвіртки. Ротвейлер з ревом кинувся навздогін. Але тут шлях йому перекрив… Рексоня. Поки пес з ним возився, Іван Миколайович встиг заскочити в машину.
Задавивши Рексоню, Оскар, мов навіжений, ганяв навколо «швидкої» і розлючено царапав її своїми кігтями. Медфельдшер зателефонував у поліцію, пояснив ситуацію. Поліцейські прибули з мисливцем, який змушений був убити з рушниці ротвейлера. В цей час повернулися донька з зятем.
– Уяви собі цю картину, – розповідає, взявшись за голову, Катя. – Тато плаче над Рексонею, Павлик—над Оскаром. А я безмірно рада, що батько живий-здоровий. Дуже шкода Рексоні. Тільки справжній друг міг отак життя віддати, заступившись за господаря. Такий маленький, здавалося б, звичайний дворняга, а яке велике й добре серденько мав. То ти допоможеш мені знайти хорошого собачку?
Таїсія КРИСЬКО.
About The Author
