БАЛТСЬКИЙ підприємець, спортсмен та волонтер Володимир Герасимов вважає, що кожен українець має знайти свій спосіб національного спротиву, бо тільки об’єднавшись у єдине ціле можна подолати ворожу навалу. Сам він – боєць добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). Зі своєї першої ротації повернувся з пораненням. Тому вважає 11 червня своїм другим днем народження. Коли ми зустрілись, про все, що сталося, свідчила лише невеличка пов’язка на правій руці…
— ВОЛОДИМИРЕ, «знайомство» з війною у вас почалося з волонтерства?
— Так. Війна для мене почала- ся ще у 2014 році, коли мій друг потрапив у Іловайський котел. До
нападу росії ми разом займалися бізнесом, і він звернувся по допомогу: потрібна була амуніція.Тоді я вперше потрапив у зону бойових дій, віз спорядження нашим бал- тським хлопцям (їх було семеро)
у 61-й Одеський мобільний воєн- ний госпіталь.Потім вже постійно з друзями допомагали нашим. Тоді
можна було легко потрапити у зону бойових дій, тож ми передавали все необхідне напряму – з рук в руки. Нам допомагали близькі, знайомі, наші колеги з ринку, де ми працюємо. Всі, хто знав, що їздимо на Схід, згуртовувались, передавали речі, продукти. Бувало так, що планували завантажити один автомобіль, а за кілька днів речей та продуктів харчування назбирувалося стільки, що доводилося шукати додатковий автотранспорт. Тоді на Сході без підтримки людей, напевно, не вдалося б зупинити ворога. Й тепер, під час повномасштабного вторгнення росії багато знайомих через нас допомагають армії спорядженням та продуктами харчування. Передають, хоча ми вже не волонтери, а бійці Української добровольчої армії та безпосередньо беремо участь у воєнних діях.
— 24 лютого не стало для вас несподіванкою?
— Ми взагалі були готові до того, що війна розпочнеться (не спецоперація, а повномасштабна). Просто не знали точної дати. А про те, що вони готуються напасти, було відомо. І ми до того готувалися. Тож 24 числа вже створювали блокпости, не чекаючи реакції від влади. Наші сім’ї були тут, ми не виїжджали і готові були захищати територію. Реальною була загроза з Придністров’я. Коли зрозуміли, що звідти на нас не підуть, поки тримається Миколаїв, тоді ми вже почали виїжджати у «нульову зону» і брати участь в бойових діях.
— Ви стали добровольцем? А як з бойовою підготовкою?
— До Української добровольчої армії я вступив ще у 2015 році. У 2017-му пройшов навчання і був перший виїзд на ротацію у зону бойових дій. А хлопці, які не мали досвіду, проходять підготовку зараз. У нас в ДФТГє військові, які передають їм свої знання. З 24 лютого ми завезли тренувальну зброю і навчали людей, які ніколи не тримали її в руках. Бажаючих було багато! Коктейлі Молотова розливали.Тобто готувались по повній програмі зустрічати ворога. Їм тут би нічого «не вигоріло», бо
на одного їхнього бойовика наших 20 партизанів було б. Ловили б в кожному куточку.
— У зону бойових дій у якості бійця потрапили не одразу?
— З початку війни наші 23 добровольця з ДФТГ виявили бажання захищати Київ. Але тоді ще була реальною загроза з боку невизнаного Придністров’я і нам сказали, щоб ми залишались на території громади. Вже потім, коли побачили, що тут все нормально, виїхали по різних напрямках. Ми вирішили – на Харківський, бо там саме було гаряче. І хотіли бути корисними. Перша наша ротація з Сергієм Малеєвим (теж балтянин, на знімку – на передньому плані) почалася 28-29 травня, тривала місяць. Нас змінили теж два наших хлопця з Балтської громади.
— Яка там ситуація?
— Так безпосереднього зіткнення немає, але кордон близько і вони г тять з усього, що мають. Криють в тому числі й забороненими касетни- ми та фосфорними бомбами.
— Чим саме ви там займалися?
— Я водій-вогневик батальйону «Госпітальєри» Української добровольчої армії. Моє завдання прикривати медиків під час надання допомоги пораненим хлопцям та вивозити їх у безпечне місце.
— Під час одного з таких виїздів вас було поранено. Як це сталося?
— Ми їхали вночі, не вмикаючи фар, бо ворог використовує безпілотники, аби виявляти нас.
Машина нашої бригади, що їхала попереду, натрапила на ворожу протитанкову міну і підірвалася. Хлопці загинули. Наш автомобіль їхав позаду, всього у 3-4-х метрах від них. Це був наш другий день народження. Всі четверо, хто був у моїй машині, залишились живими. Посікло осколками, контузило, у декого – переломи. Мене поранило у руку, очі були в осколках, але це мінімальне, що міг отримати у тій ситуації. Лежав два тижні в госпіталі, тепер відновлююся і знову поїду.
— А як дружина все це переживає?
— Вона змирилася з цим ще з 2014 року. Кожен чоловік має у такий час стати на захист держави, батьків, дітей і жінок. Ми бачимо, що відбувалося і відбувається у містах, що потрапили під російську окупацію.
— Цивільним ви теж надаєте допомогу?
— Так. Цивільному населенню допомагаємо лише у вільний від основних обов’язків час. Приміром,
допомогли вивезти лежачу бабусю на прохання її доньки, яка проживає у Західній Україні й не могла сама це зробити. Ми знайшли спеціальний мікроавтобус, вивезли її. Це було о 16.00, а вночі в їхній будинок прилетів снаряд і стіни склалися…Ба- гато цивільних вивозили. Вони, на жаль, вичікують до останнього, і вже коли прилітає, просять допомоги. І, звісно, ми вивозимо їх, але вже під бомбуванням.
— Волонтерством теж займаєтесь?
— Так, у вільний час. Веземо те, чого конкретно потребують хлопці. Наразі збираємо на прилад нічного бачення, який вкрай необхідний.
Завдяки йому можна все добре бачити у темряві, не вмикаючи світло. Якби такий був у нас, можливо, й хлопці на першій машині не підірвались… У мене багато родичів воюють: племінник, двоюрідний брат, брат моєї дружини. Не в тилах, а безпосередньо –«на нулі». Війна – це така «штука», коли життя кидає виклик смерті щодня.Так, армія до 24 лютого вже була більш-менш забезпечена, але коли відбулась масова мобілізація, хлопцям дове- лося купувати амуніцію за власний кошт. Тут значну допомогу надава- ли через волонтерів. Так брат моєї дружини разом з іншими хлопцями потрапив з Києва у Чернігів. Навколо міста тоді було практично замкнуте коло. Ми спромоглися проїхати по пішохідному мосту, бо більше ніякого сполучення не було. Хлопців московіти добряче «крили», а вони
без бронежилетів та касок (лише з автоматами) по підвалах ховалися. Ми їм привезли амуніцію. Бронежилети вдалося швидко дістати завдяки тому, що у нас почали випускати плити для них. Ми перевіряли зброєю різного калібру – якість хороша. Для них беруть закордонний метал та за спецтехнологією загартовують. Бронежилети з такими плитами виходять не такі дорогі, як імпортні. Ціна від 4,5 до 5 тисяч гривень, тоді як закордонні – не менше 300-400 євро.
— Чого найбільше сьогодні потребують наші воїни?
— Найбільше потребують безпілотників та приладів нічного бачення. Автівки – також, бо вони, як розхідний матеріал: прилетіло й немає. Ми, як їхали, скинулися та придбали машину, щоб можна було
їздити на ротацію. І вже з першої ротації маємо у корпусі пару отворів, хоча ми її тримали у схованці.
— А хто вашим бізнесом займається за вашої відсутності?
— Поки був на ротації – тесть та теща виконували мої обов’язки: дітей возили на тренування, товар –
на ринок.Звичайно, нелегко, але у такий момент кожен має знайти собі заняття. Можна перемогти армію, але народ, який згуртувався проти ворога, неможливо перемогти. Он як за 3-4 дні зібрали 600 тисяч на байрактари. Навіть Турцію вразили такою оперативністю так, що там вирішили ці БПЛА передати Україні безкоштовно. Тепер зібрані кошти підуть на інші потреби ЗСУ.
— Тепер, мабуть, набагато більше людей допомагають армії, ніж у 2014-му?
— Так. І набагато більше людей тепер зрозуміли, що являє собою путінський режим. Навіть серед тих,
хто колись йому симпатизував. Всі бачать, що відбувається, і щиро хочуть допомогти, чим можуть. Це
радує. Ми, нарешті, відчули себе єдиним народом, ми відриваємося від Росії. І навіть із зомбованими родичами, які живуть в росії і на чорне кажуть «біле» – теж рвемо зв’язки.
Нас підтримує весь цивілізований світ, бо розуміє, що саме Україна тепер стоїть на захисті прав людей,
демократії та свободи. Всі спеціально створені міжнародні інституції, такі, як ООН, виявилися нездатними зупинити російську навалу. Ще йозеф геббельс говорив: «Дайте мені засоби масової інформації – і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней». А, як ми бачимо, в росії це стадо вже гото-
ве. Що б у нас не натворили, вони на все виправдання знаходять.
— Володимире, ви маєте змогу змінювати обстановку з бойової на мирну. У чому бачите найбільший контраст?
— Ми, коли веземо допомогу, іноді беремо з собою тих, хто нам допо- магає, щоб самі передали її з рук в руки та побачили своїми очима, що там робиться. Одного разу поїхати зі мною на Схід виявили бажання мої друзі, брати Висоцькі – Олек- сандр та Сергій, які багато чим допомагають армії. Це було перед Великоднем. Ми разом повезли на фронт придбану автівку, амуніцію, паски. Два дні пожили там, разом з хлопцями відсвяткували. Тепер брати зовсім по-іншому дивляться на ситуацію.
Так приходить розуміння того, що чим швидше ми згуртуємося, працюватимемо як один механізм,
тим скоріше переможемо ворога.
Тому найбільші емоції викликає те, що у той час, коли на фронті наші хлопці ризикують своїм життям, тут «мажорчики» веселяться по барах та клубах. Так, наче в країні немає війни, не гинуть люди, не руйнують- ся міста і села… А вони ж такі самі, руки-ноги, голова. Могли б за місяць – два пройти військову підготовку і було б куди свою енергію виплеснути… Перебування «на нулі» повністю змінює свідомість…
Спілкувалася
Людмила ШЕЛИХ
About The Author
