Все спочатку

СВІТЛАНА, немов фантастичний сон, згадує підготовку до весілля з Ігорем. Її молодша сестричка Оленка, котра працювала в одному з одеських салонів краси і називала себе «майстром — конструктором весільних зачісок», порадила запастися терпінням.

— Весілля, Лано, – це свято, де нареченій треба бути ідеально гарною,— натхненно пояснювала вона.— Тому я напередодні влаштовую репетицію, тобто роблю кілька варіантів зачісок. Кожну фотографую. А вже тоді разом з нареченою вибираємо, що їй більше підходить. В образі ж все має бути пропорційним— сукня, зачіска, аксесуари. Плаття повинно гармонійно виглядати з зачіскою, зачіска, локони, плетіння волосся – з довжиною шиї, пасувати до сукні.

 — Оленко, це ж справжнє мистецтво, тобі треба було художницею стати, а не перукарем.

— А хто ж тоді перетворюватиме звичайних дівчат на королев краси? Весілля для дівчини – головне свято всього життя, сестричко, тому від професійного рівня майстра багато залежить…

 Світлані були до вподоби всі три пробних зачіски. Удвох вони ледве вибрали одну найкращу, яку рано— вранці суботнього дня зробила сестра — майстриня. Наречена виглядала просто неперевершено і почувалася неймовірно щасливою. А жених був просто зачарований!

ІХНЄ спільне життя складалося успішно. Світлана, не роздумуючи, поїхала з Ігорем, педагогом — математиком, за його направленням. Влаштувалася в районі електромереж бухгалтером. Два роки винаймали житло, а коли всиновили крихітного Олежку ( молода матір відмовилася від нього в пологовому відділенні лікарні й втекла, а Світлані лікарі встановили невтішний діагноз — безпліддя ) – справили новосілля в просторій трикімнатній квартирі нового дерев’яного двоповерхового будинку, побудованого для енергетиків. Життя набрало іншого змісту. Ігор зі Світланою аж тепер усвідомили, що таке справжнє щастя. Всю свою любов віддавали малому синочку.

ВИЙШЛА Лана з декретної відпустки, два місяці попрацювала і… занедужала. Пропав апетит, що не з’їсть — вирве. Купувала сухарі й несолодкі бублики і постійно гризла їх на роботі. Головбух, помітивши, поцікавилась:

— Ти, Світлано Михайлівно, до гінеколога не зверталася зі своєю «болячкою»?

— А він тут до чого? Хочу піти до гастроентеролога. Мабуть, гастрит підхопила…

— Спершу йди до гінеколога. Я трьох народила, мене не обманеш. У тебе всі симптоми вагітності!

-Таке скажете…Звідки у безплідної вона візьметься?

— Свєтко! Ти щойно була у захваті від фарфорового столового сервізу, який я в універмазі придбала. Якщо я права – він твій, геть і додому нести не буду, поки з лікарні не прийдеш.

Наступного дня, повернувшись з жіночої консультації, безмежно щаслива Світлана відчинила двері кабінету шефині й вигукнула:

— Де той ваш сервіз, Сергіївно?! Доведеться віддати!

— Ну що, підтвердився мій прогноз? Вітаю! Одне погано, що знову доведеться з часом тобі заміну шукати. От і вір після цього лікарям…— чи то серйозно, чи жартома бурчала Ніна Сергіївна, подаючи колезі важкеньку коробку з модним посудом.

НАРОДЖЕННЯ Іринки ще більше зміцнило родину Сергієнків. Кожну вільну хвилину батьки перебували з дітьми. Придбали автівку й відпустки проводили з сином та донькою на морі, їздили на екскурсії, у вихідні знайомилися з красою природи, зі світом тварин. І куди ті роки летять? Олег он вже в одинадцятий клас перейшов, Ірина – у восьмий.

 ТА ОДНОГО літнього дня все полетіло шкереберть. Повернулися з чергової радісної поїздки надвечір додому, а будинку нема, перед очима— суцільне згарище. Хтось з сусідів забув вимкнути стару праску чи проводка замкнула – хто тепер скаже? Шість сімей залишилися, в чому стояли. Світлана з Ігорем лише два тижні тому завершили ремонт квартири і купили новий спальний гарнітур молочного кольору. Який стрес пережили – не передати словами…

ВЛАШТОВУВАЛИСЯ погорільці хто як міг. Сергієнки почали все спочатку: винайняли невеличкий будиночок зі старими меблями. Добре, що мали деякі заощадження в банку. Завдяки цьому придбали одяг і взуття на осінь та зиму, постільні приналежності, дітей до школи зібрали. Сусіди гроші вдома тримали, то все вщент згоріло.

 Біда ж, як відомо, сама не ходить. Навесні попередили Ігоря Петровича, що з наступного навчального року потрапляє він під скорочення на роботі. Три математики школі вже не потрібні, бо зменшилася кількість учнів.

 — Галина Марківна – мати — одиначка, Марії Степанівні залишилося півтора року до пенсії. Як їх скоротиш? А ви, Ігорю Петровичу, ще молодий мужчина, у будь— якій школі такому спеціалістові, за моєю рекомендацією, раді будуть,— з сумом сказала директорка Ніна Іллівна.

 Далі був випускний у Олежки, вступ до університету. А у тата – статус безробітного. Та подальшу долю вирішив його величність випадок.

ПОЇХАЛИ Сергієнки на Ігореву малу батьківщину відвідати батьків. І дорогою зустріли там його шкільного друга Михайла Юраша.

— Погостюєте у рідних – заїдьте до мене. Ми з дружиною будемо раді вас бачити, є про що поговорити, — привітно запросив він.

 Ігор з Ланою були приємно вражені умовами життя Михайлової родини. Двоповерховий котедж, зі смаком умебльований, іномарка в дворі. Виявилось, Мишко вже три роки їздить на заробітки до Польщі. «Важко їшачить», за його словами, очолюючи будівельну бригаду, але це варте того.

— Тепер ваша черга хвалитись, чого досягли, — сказав Михайло.

 Гості неохоче розповіли про своє життя – буття. Найвище досягнення – чудові діти, вміння цінувати й любити одне одного. А в побуті – сплески і падіння. Періодично доводиться щось втрачати й розпочинати все спочатку. Ігор наразі взагалі опинився на роздоріжжі: в центрі зайнятості зареєструвався.

— От і добре,— вигукнув Мишко.— Оформляй документи і їдьмо зі мною!

— А як я без нього житиму?— запитала зі слізьми в очах Світлана.

— Ти спитай – як з ним, безробітним? – промовив Михайло.— Моя ж Ольга терпить, чекає, а ти чим гірша? Я планую ще рік— два погорбатитись за кордоном і відкрити вдома свій бізнес. Було б добре, якби разом з Ігорем, якщо погодиться. Недарма ж ми зустрілися, це доля. Задумів багато. Поїдемо, придивимось, як і чим займаються люди, і власну справу налагодимо. Он місце біля нас вільне – собі дім поставите. То що — по руках?!

— Іншого виходу поки що не бачу,— каже Ігор.— Синові треба вчитися, донька до медучилища вступити мріє…

 ЇХАЛИ з дітьми додому — Лана мужньо трималася, ще й жартувала. Вночі ж не могла заснути, зовсім розкисла.

— А якщо ти не витримаєш розлуки, знайдеш собі іншу й не повернешся до нас? Я чула, таке часто буває. Он Іван Тодоришин приїхав через рік, розділив хату з дружиною, розлучився і знову подався в мандри…Велике кохання, мовляв, десь там зустрів.

— Рідна моя, запам’ятай: кохання живе тільки тоді, коли є повага один до одного і свобода. Я люблю тебе з кожним роком все більше, моє серце належить лише тобі. Викинь зі своєї розумної голівки всілякі сумніви. Повернуся я, повернуся…

ДОБРЕ, що є вайбер. Довга розлука обом не здалася такою вже й важкою. Нехай по кілька хвилин щовечора, але їхнє спілкування не переривалося, кохання міцніло, як і впевненість у завтрашньому дні. Донька порадувала: стала студенткою медучилища в Одесі. Олег опікувався нею.

Тож Світлана сама поїхала до Ігоревих батьків, разом з Ольгою радісно зустрічали своїх чоловіків.

-Трішки відпочинемо – і за роботу,— не випускаючи з обіймів кохану дружину, мовив Ігор.— Досить подорожувати, будемо будувати свій дім, створювати достаток на рідній землі,— сказав Ігор.— Словом, Ланочко, все спочатку…

Таїсія КРИСЬКО

Leave a Reply