Вірити в свої сили…

Лікарня сяяла чистотою. Було видно, що тільки недавно тут завершено ремонт, ще пахло свіжою фарбою. На першому поверсі розміщувалися їдальня, кафетерій та аптеки. Довгий коридор був безлюдним, лише поодиноко стояли відвідувачі біля ліфта, який перевозив пасажирів з першого по дев’ятий поверх.
Надія була приємно вражена зручностями лікарні, дивувалася, що біля кабінетів лікарів збиралося лише по декілька чоловік. Вона ще не знала, що прийом хворих здійснюється за записом .
Зайнявши чергу, пішла знайомитися з написами на дверях – які спеціалісти тут лікують… Зупинилася біля широко відчинених дверей. Привернули увагу численні ікони на столі та на стінах. Стоячи в коридорі їх було важко розгледіти, тож Надія ступила на поріг і зніяковіла: збоку на ліжку лежав немолодий чоловік з пухнастою сивою бородою. Вона привіталася з ним і вибачилася, але він, всміхаючись, запросив пройти до палати і сісти в крісло.
Зручно вмостившись , Надія звернула увагу на недопалену свічку, отже , тут недавно молилися. Глянула на чоловіка, їхні очі випадково зустрілися, й побачила в них блакить неба, а щира його усмішка викликала довіру, бажання ближче познайомитися.
За півгодини спілкування з отцем Іваном вдалося багато дізнатися про його життя. І насамперед, що за два роки лікування переніс шість операцій та незліченну кількість хіміо — променевих терапій . Розповідаючи це Надії , він всміхався , а вона з острахом слухала і хвилювалася , не знаючи, що чекає на неї.
До палати тихо увійшла жінка, поставила чайник з водою на стіл і включила в розетку. -Зараз будемо пити чай,- промовила до Надії і щиро посміхнулася .
Надія глянула на тонку талію жінки з пишними формами тіла.
– Це моя дружина, матушка Олена. Будьте знайомі ,- привітно сказав отець Іван.- Вона поруч зі мною з перших днів хвороби, тож я вдячний їй , хай береже її Бог.
– Приходьте до нас , будемо раді,- сказала матушка Надії, коли та швидко підвелася й попрямувала до дверей.
Вийшовши з палати, вона розплакалася, не знала, що буде далі, як сама буде боротися з тяжкою недугою.
Зайшовши до лікаря, який підтвердив діагноз про страшну хворобу, зблідла і, втративши свідомість, поповзла з крісла додолу.
Минув деякий час.Надія звиклася з хворобою, розпочала лікування і щоденно навідувалася до отця Івана, який давав цінні поради, як лікувати не лише хворобу, але й душу… Бувало , матушка давала свою хустину, щоб вона зав’язала собі на голову і молилися всі разом. Спільна молитва надавала сили і бажання жити.
Одного разу , коли Надія зайшла до них в палату, то побачила на столі нову ікону, вишиту нитками. Отець Іван, помітивши пильний погляд Надії на ікону, сказав:
– Це нам подарувала наша знайома, така як і ви. Вона одужує, в неї гарні для нас новини, тож і ви боріться за своє життя.
Надія розповіла їм про своє захоплення, що вона теж вишиває ікони .На Різдво Христове двадцять дві вишиті нею ікони були виставлені в картинній галереї історичного музею рідного міста.
Коли Надія поцікавилася, яку ікону вишити їм у подарунок , у відповідь почула : Івана Хрестителя.
Тепер, вишиваючи цю ікону, вона згадує настанови віруючої, сильної духом людини – отця Івана, і готується до зустрічі в Національному інституті раку. Впевнена, що подружжя зрадіє поліпшенню її здоров’я.
Бережіть себе, вірте в свої сили, і нехай поряд з вами будуть такі ж чуйні, добрі люди…
Лідія КОШАРИНСЬКА.

Leave a Reply