ЩАСТЯ… Вітаючи рідних, коханих, колег з днем народження чи святом ми зичимо їм щастя, а вже потім здоров’я, успіхів, удачі… Та чи буває щастя без здоров’я?
Перебуваючи два місяці на карантині, ми пліч-о- пліч, з ранку до ночі, маємо можливість спілкуватися з дітьми, онуками, чоловіками й дружинами, мамами й татами. Ми одне одному лікарі, вчителі й психологи. Але стогнемо: «Як же важко пережити цей «дурдом»!». Ладні на все, аби швидше сплавити своїх чад школі чи дитсадку й вирватися на волю. І не приходить нам в розумні голови думка, що це спілкування і є найвищим щастям, дарованим Богом.Заради цього нашого «дурдому» шостий рік поспіль терплять випробування на міцність в окопах на Сході держави сотні наших співвітчизників – чиїхось батьків, синів, мам, братів і сестер, мріючи хоч на хвилинку опинитися у своїй родині. А скільки захисників наших вже ніколи не переступлять поріг рідного дому, скільки щодня отримують поранення, стають інвалідами й не зможуть позбутися фізичного та душевного болю до кінця своїх днів?!
Є ще один підступний ворог – онкологія, який у мирний час косить життя тисяч людей. Статистика смертей і захворювань просто вражає. І не зрівняється з ним навіть коронавірус. Бо якщо від останнього ще можна вберегтися, пересидівши пандемію вдома, дотримуючись санітарних вимог, то онкологічні хворі є заручниками Чорнобильської катастрофи, стресів, чиєїсь халатності й професійної недбалості, браку коштів на лікування… На цьому невидимому і жорстокому фронті точиться щоденна боротьба зі смертю. Як там, в окопах, співчуття, милосердя і братерство найвище цінуються, так і в лікарняних палатах онкологічних відділень.Сьогодні пішла на складну операцію чи «хімію» Валентина- і за неї моляться, тримають схудлі кулачки всі п’ять різних за віком сестер по нещастю. Завтра, тамуючи свій нестерпний біль, вони переживатимуть за Ніну. А тоді ті, хто вже має кількаденний післяопераційний «стаж», витерпів хоч один сеанс хіміотерапії, з усіх своїх кволих сил стараються полегшити самопочуття сусідок, котрим зараз найгірше. Сьогодні Діанина черга «лікувати» душі. Й оповідатиме вона дівчатам не казку про солом’яного бичка, а свою долю. А, може, історію короткого щастя та свого й доньчиного втраченого здоров’я?
У НИХ з Віталієм було таке гарне весілля, що якби на той час телеканал СТБ влаштовував конкурси «Чотири весілля» – вони б обов’язково виграли омріяну подорож на Мальдіви. Сукня, ресторан з кухнею, атмосфера- все на найвищому рівні. Люблячі батьки обох постаралися. Та й закохана пара не пасла задніх. Один лише перший їхній подружній танець чого вартий! Насмішили всіх дотепними жартами й розвагами друзі – однокурсники. Що й казати, веселим, цікавим залишилося в пам’яті весілля.
Вдало розпочалося сімейне життя. Віталію поталанило з роботою за підтримки рідного дядька – бізнесмена. Мріяло подружжя про сина й доньку, відхиливши з цієї причини дещо на другий план Діанину дизайнерську кар’єру. Синок народився, підростав, аж ось і донечка з’явилася на світ.
— Боже, яке ж чудесне було те наше дитя!- розповідає однопалатницям Діана.Кучеряве, пишне, золотавого кольору волоссячко новонародженої сягало плеч, блакитні великі оченята, рожеві щічки… Все відділення породілль і медиків милувалося неймовірною зовнішністю немовлятка . А далі- куди не підемо із Світланкою- всюди зачаровані, здивовані, захоплені погляди перехожих. І прохання: дозвольте, ну будь ласка, з цією красунечкою сфотографуватися.
В три рочки- чергове щеплення. Ми з Віталиком привезли донечку до поліклініки, попередили, що вранці у неї з’явилися сопельки. А медсестра каже: «Нічого страшного! Температурка нормальна, горлечко чисте.Сопельки шкоди не завдадуть».
Мамочко рідна! Чого ж я не звернула уваги на свій сон? Чому?- не раз потім дорікала я у відчаї сама собі. Хіба ж могла знати, що відтоді бачитиму віщі сни?..
Мені привиділося тієї ночі, що Світланка, начебто знаючи, що вранці збираємось в лікарню, розплакалась і заявила: «Не піду в лікарню, там погана тьотька хоче зробити мені укола! Мамочко, таточку, не ведіть мене до неї! Захистіть!», – кричала, вередувала донька. Я прокинулась в холодному поту, схопилась і побігла в душ, а тоді в круговерті забула про цей сон. Та після страшної реакції того щеплення на дитячий організм- пригадала в усіх подробицях. Запізно.
Відтоді й почалися усі наші кошмари та страждання. Світланочка тяжко хворіла, повільно росла й набирала вагу. Я вже не мала сліз на це дивитися, переживала стрес за стресом. Куди не зверталися- ніхто з лікарів нічого втішного діагностувати не брався. Нині нашій доньці 32 роки, вона має вигляд 12- річної дівчинки…
— Де ж вона тепер? – нетерпляче запитує Оля.
— Вдома, у Полтаві.
— Хтось її доглядає?
— Ні, сама себе обходить, відколи я в лікарні. Віталій так тут, у Києві, й працює, бізнес є бізнес. Зі мною ось майже щодня.
— А які ще віщі сни ви бачили?- це вже 25- річна Галинка подає голос.
— Ох, різні, дівчинко… Якось приснилося, що Віталій приїхав додому з Києва, поставив автівку в гараж, а вранці пішов- її там і слід простиг. Де поділася- невідомо. Поліція не знайшла. Я тоді не надала цьому значення, нічого чоловікові не сказала. А десь за місяць він приїхав додому у п’ятницю пізно ввечері, в суботу й неділю в гараж ніхто не ходив. Рано-вранці в понеділок треба повертатися на роботу до Києва- замок в гаражі зламаний, машини нема. Заявили в поліцію – шукай вітра в полі…
Був випадок з сусідами.Сниться мені, що сусідська донька Наталка, котрій уже 39 років виповнилось, вона ніяк не може вийти заміж і через це дуже страждає, прийшла запросити нашу родину на весілля.Дівчина вручає мені листівку й по секрету на вухо тихенько каже: «Тьотю Діано, відкрию вам правду. Я вже два місяці вагітна, тож поспішаємо з весіллям, бо в жодну сукню не влізу».
Ввечері зазирнула до нас «на чай» її мати, я й поцікавилась, чи не намічається у Наталі весілля.Вона зиркнула невдоволено й промовила: «Ой, лиши мене жити…». Вірте чи не вірте, а рівно через два місяці принесла нам запрошення на весілля Наташа й слово в слово повідомила мені «на вухо» свій секрет.
Моя двоюрідна сестра Катя потрапила в халепу: позичила кумам на півтора місяця велику суму грошей, а вони … півтора року «завтра» обіцяли повернути. Я дуже співчувала сестрі, переживала, адже вона планувала ці гроші підкинути нам з Свєтою на лікування. Наші хвороби всі сімейні фінансові запаси висмоктали. І сниться мені сон: з’являється на порозі моєї палати Катя й розмахує на радощах пачкою доларів. «На, сестричко, Василенки борг принесли!», – радісно повідомляє.Це збулося один до одного.На половину цих грошей мені зробили другу операцію, дві «хімії», сподіваюсь, що й Світлані на процедури вистачить.
Я вже, мабуть, втомила вас своїми снами. Мені тут, в лікарні, таке приснилося, що й озвучувати боюся, ще наврочу…
— Щось страшне? – перелякано запитала Неля.
— Ні, хороше. Начебто зателефонувала мені Світланка, поцікавилась, як почуваюся, й сказала: «Мамо, я знайшла в інтернеті лікаря з Айфону, який запевнив, що може мене вилікувати. Я в це повірила, і ви з татом вірте. Ще онуків будете няньчити!».
— Хай збудеться ваш сон, Діаночко!!!- щиро бажали дівчата.
…ЩАСТЯ без здоров’я не буває.Нам тут, в домашньому «дурдомі», й уявити неможливо, крізь що доводиться пройти тяжкохворим, тяжкопораненим, аби викарабкатися з безодні .А вони відчайдушно повзуть кожною своєю клітинкою по гострому лезу життя. І переможуть!
Таїсія КРИСЬКО.
About The Author
