КЕЛЯ з Іваном були на десятому небі від щастя: синок народився! Вісім років жили в шлюбі і лише на дев’ятому дочекалися батьківської та материнської радості. Всю свою любов переливали в дитину. Ходили на роботу, тримали величезне домашнє господарство. Вже так важко трудилися, аби лишень їхній нащадок відмінно харчувався, мав найкращі іграшки й одяг. Підріс – велосипед «Орлятко», дорогий годинник, на заздрість однокласникам, у Степана з’явилися. Любив співати – гітару купили, домовилися зі шкільним вчителем співів, щоб навчив його грати, акомпанувати собі. Тож Степан на шкільних вечорах користувався ще й неабияким успіхом серед дівчат.
Популярність таки зашкодила юнакові. Ніяк не міг визначитися з професією, все менше уваги приділяв навчанню. В голові лише танці, розваги. Добре, що перед армією райвійськкомат послав на курси водіїв – це стало справою всього Степанового життя.
Повернувся з армії – знову за своє. Дівчата роєм вились навколо вродливого й голосистого гітариста з заможної родини. Дядько допоміг влаштуватися на роботу в споживтоваристві, де саме нову «автолавку» отримали. Степан возив товари з баз для магазинів. Мама з татом, невтомно працюючи, зібрали для нього чималеньку суму грошей, щоб згодом весілля гучне справити, будинок добротний придбати для молодих і автівку . Та ось біда… Як перевели ті добрячі кошти в «Ощадбанку» на копійки – серце батькове не витримало.
РАПТОВА втрата чоловіка та заощаджень похитнули й Килинине здоров’я. Однак віднині на своїх тендітних плечах ця сильна духом жінка сама несла весь тягар домашніх клопотів. Синочка жаліла: поки біля мами – нехай поживе без навантажень, ще встигне наробитися. Степанові подобалось таке безтурботне життя, тож нічого змінювати не збирався. А навіщо?
Чимало дівчат заради його уваги були ладні на все, тож мав великий вибір, але одружуватись не квапився.
Одного вечора у вікно хтось постукав. « У Степанка ключ є. Хто ж це завітав пізньої пори?»- подумала Килина й поспішила відчинити двері.
— Тьотю Келю, можна до вас зайти?
— Це ти, Ліаночко? А чого ж не можна, дитино, ласкаво прошу.
Дівчина, ледь переступивши поріг вітальні, артистично впала на коліна й заголосила:
– Ря- туй-те мене, тьотю Келю-ю -ю, благаю! Ваш Степан кля-явся мені в коханні, а як домігся сво-о-го – переключився на Ольку Бондаренко. Мене, ва- ва-гітну-у, залишив напризволяще-е. Батьки, як дізнаються, з дому виженуть, ви ж знаєте мого тата…
— Заспокойся, встань. Ось прийде син, я йому швидко мізки вправлю. Догасався, бігаючи від однієї дівки до іншої. Не плач, не нервуй, тобі не можна, доню.
— Дякую, тітонько Келю, ви така добра, я знала, вірила, що будете на моєму боці, – обійняла на прощання Степанову матір і пішла геть, задоволена своєю брехливою витівкою. – Хай не буде
Степан такий розумний, я – його суджена, не Олька, не Марина й Галька, тільки я! З вагітністю якось викручусь. А чи будуть діти– життя покаже! Не в дітях щастя…
На весіллі Ліана весь свій талант доклала, аби справити на всіх враження, неначе вона вагітна. Нехай її подружки та Степанові залицяльниці вдавляться від заздрощів!
Та, як мовиться, недовго грала музика… Набридло Ліані вдавати з себе вагітну, їсти остогидлі квашені огірки. Почалися місячні – застогнала, скривилася, корчилася, кричала, що дикий біль внизу живота мучить, виділення з’явилися. Оскільки чоловіка вдома не було, звернулася до свекрухи, щоб попросила сусіда відвезти її до лікарні. Повернувшись наступного дня ввечері, плакала – ридала невістка, що втратила дитину. І в цьому Килину звинувачувала, бо, мовляв, вона доручила у свою відсутність погодувати свиней кашею. Відро з кормом виявилося непосильно важким. От і зірвалася вагітність! Чи будуть після цього у неї діти – хто гарантуватиме? «Хто ж тебе, доню, змушував нести повне відро? Могла б менше тієї каші набрати»,- зауважила жінка. Вона відразу запідозрила неладне. Особливо після того, як поцікавилася у сусіда після його повернення з міста, як там Ліана доїхала, мабуть, біль не давав спокою бідоласі. Сусід здивовано зиркнув на Килину й заспокоїв, мовляв, дарма вона хвилюється, бо Ліана його дорогою веселими анекдотами розважала й не до лікарні поїхала, а до своєї тітки. «Значить, брехнею заволоділа моїм сином, ніякої вагітності не було. Оце так артистка! – з гіркотою подумала Килина.- Може й вагітніла раніше, раз знає всі ознаки і гризла ті кислі огірки, але не тепер. Тож навряд чи дочекаюся онуків…»
«Звільнившись від вагітності», озвучила Степанові дружина свою давню мрію: назавжди переїхати до міста. Дві корови, птиця, свині – все їй нагадує той страшний день, коли «тягла на собі у важкому відрі до годівниці кашу, аж моторошно від душевного болю стає».
— Як же мама одна з усією живністю впорається, вона ж для нас старається,- задумливо промовив Степан.
— Як і до сьогоднішнього дня справлялася. Вона сильна, а от я через неї здоров’я собі підірвала,- категорично заявила Ліана. Шосте відчуття їй підказувало, що мудра свекруха «розсекретила» її, боялася, що та коли – небудь під гарячу руку розкаже Степанові правду, ось і вирішила забрати його від матері подалі. Та й працювати на домашній фермі не мала бажання. Зате внесла цінну, на її погляд, пропозицію: нехай свекруха передає автобусами молочку, яйця, обпатраних курей та індиків, а вона лишки продаватиме в місті, тітку залучить. Так і назбирають на нову іномарку та нові меблі в будинок, паркан замінять…
СИН з невісткою роками раділи життю, а Килина важкою працею забезпечувала їм той комфорт. Поки не почала тяжко хворіти. Коли лікарі наполягали на операції – не пішла, бо на кого ж господарство залишить. А тепер зовсім немає сил.
— Забирай, Степанку, й продавай корів, всю іншу живність пускай під ніж, а я вже якось тут доживатиму віка, – сказала синові одного дня.
— Ні, мамо, сама не будеш, заберу до себе, місця вистачає.
— А дружина що на це скаже, вона ж мене терпіти не може, хоч я хіба ще тільки душу вам не віддала… Це лише подумати – з її милості я за двадцять три роки не бачила, де ви мешкаєте. Неначе живу за тридев’ять земель, а не за двадцять кілометрів.
— Не переживай, терпітиме, інакше знайду тобі іншу невістку. В обиду тебе, матусю, більше не дам!
— Ой, сину, чи не пізно ти схаменувся?
— На жаль, не рано, але й ще не геть пізно…
ЛІАНА як почула про Степанове рішення – мов з цепу зірвалася. Який бруд мала на кінці язика – все викричала. «Де ти набрала стільки негативу, ти ж роками мою матір не бачила?!»- здивовано запитав чоловік. «Досить того, що вона мене бездітною зробила!»- верещала жінка.
Зустріла вона свекруху досить непривітно.
— У будинку ми маємо розпочати ремонт, тому жити будете в літній кухні,- відразу заявила. – Їстимете, що дам. На м’ясо, сир, сметану та бринзу й не сподівайтеся, нам тепер продукти з
села ніхто не передає. І нічого корчити з себе безнадійно хвору, вас ще молотком не доб’єш. Коштів у нас на ліки нема, а пенсію самі знаєте, яку заробили… До речі, все ваше добро та дім синок хутенько продав разом з вами, а грошики де поділи? Привіз мамочку на мою шию без коп’я, телепень без мізків!
ТЕРПЛЯЧА Килина слухала весь той жах з широко відкритими очима. Нічого не відповіла безсовісній та невдячній невістці, пішла в літню кухню і дала волю сльозам. Ввечері повернувся з роботи Степан. Побачивши запухле від сліз обличчя мами, все зрозумів.
— Заспокойся, мамо. Ця Ліанчина поведінка – остання крапля, що переповнила чашу мого терпіння. Чашка нашого подружнього життя давно розбита, склеїти її неможливо. Тому дуже прошу тебе, потерпи ще зовсім трішки, все владнається. Ти підлікуєшся і ми ще ого – го як заживемо!
МИНУЛО три місяці. Килина мовчки переносила невістчині докори та лайки. Якось у суботу вранці зайшов до неї син і сказав:
— Мамо, ми з тобою сьогодні їдемо в гості, приготуй свою найкращу сукню.
— Якби ж вона була… Я сто років нічого собі не купувала, Степанку…
— Гаразд, не хвилюйся, все владнаю!
З’явився син надвечір, вручив пакунок:
— Даю рівно пів години на збори!
Килині цілком вистачило цього часу. Заплела й уклала на затилку своє сиве волосся, одягла плаття, на якому переважав зелений колір (вгадав синок розмір, підібрав, аби ще й до очей пасувало!), підфарбувала губи. « І пенька прибери, то гарно виглядатиме», – подумала сімдесятирічна жінка, глянувши на себе в дзеркало, привезене з дому.
Сіла в машину, не витримала, відразу ж, як рушили, поцікавилась:
— І куди мене синочок таку гарну везе? Не в темний ліс, надіюсь, щоб дороги назад не знайшла…
— Навпаки, з лісу темного забрав, на оглядини везу!
— Не второпаю, що за жарт такий…
– Ліана давно своїми егоїзмом та жадібністю, незрозумілим поганим ставленням до тебе, різними постійними безпідставними звинуваченнями, що мало заробляю, відбила мені бажання жартувати. Хочу, нарешті, кардинально змінити своє і твоє життя.
— Яким чином?
— Зараз познайомлю тебе із справжньою невісткою. Вона дуже хороша, два місяці при надії. Так що готуйся стати бабусею! Олена зазнала чимало горя. Батьків втратила, чоловіка після хвороби три роки тому поховала. Має чарівну донечку. Вона з нетерпінням чекає зустрічі з тобою, обидві чекають… Он, бачиш, біжить до воріт красунечка – малявка, на маму схожа,- повідомив Степан, під’їхавши до чепурного будинку.
— Мамусю, мерщій відчиняй ворота, дядя Стьопа мені бабцю Келю привіз! – почула Килина милий дитячий голосочок…
Таїсія КРИСЬКО.
About The Author
