Гликерія Антонівна напередодні свого сторіччя раптом згадала своїх всіх живих і мертвих родичів та все поривалася до рідної хати. Її донька Тетяна не жарт занепокоїлась і разом зі своїми дорослими дітьми на сімейній раді вирішили: треба везти стареньку з Одеси в Шляхове, може, у рідних стінах заспокоїться. Так і вийшло.
— Залишились ми одні з мамою. Батько помер, брат – теж… Приїхали, хата стоїть самотньо. Поки тут життя вирувало, все живе було. А тепер – не знаю, за що перше хапатися: чи рубати, чи косити, чи варити. Добре, що діти допомагають, бо й сама я вже немолода, – бідкається Тетяна Василівна. – Мама втомилась у дорозі, навряд чи вам вдасться з нею порозмовляти. Хоча вона в нас завжди живчиком була. Якщо хочете, я розповім все, що пам’ятаю. Вже й жалкую, що за буденною суєтою мало звертала уваги на розповіді батьків. От син мій завжди цікавився, особливо любив спогади діда слухати про війну.
…Гликерія закінчила 4 класи, бо ходити на заняття ні в чому було. В сім’ї – шестеро дітей, а взуття – одне на всіх: хто перший прокидався, той ішов до школи.
— Троє (двоє маминих братів та сестра) не пережили голод… Мама розповідала, як тим, хто працював у колгоспі, давали їсти якусь баланду. Так можна було вижити. Якось, коли дійшла черга, через необережність на неї вилили кип’ячене вариво. Рубці від опіку залишилися на все життя, – з сумом сказала Тетяна Василівна.
…Свого судженого Гликерія зустріла у рідному селі. Василь Івашковський мешкав на іншому кінці Шляхового, тому й не одразу запримітив вродливу, тендітну дівчину з карими очима та загадковим іменем. Але якось їхали в одному обозі в Балту на базар – Василь на своєму возі, а Гликерію віз сусідський дядько. Побачивши гарну дівчину, Василь передав керування кіньми іншому хлопцеві, а сам пересів до неї. Так до ринку разом і доїхали. Хлопець закохався в Гликерію так, що пішов наперекір батькам, які не з бідноти невістку підшукували синові. Що було з неї взяти, коли жила у старенькій хатинці разом з мамою?!
— Хоча дід суворо забороняв, батько вчинив по-своєму: одружився з мамою і перейшов до неї жити – у прийми. Мама розповідала, що одружувалися, коли румуни в селі були ( під час окупації).
У 1944-му Василь пішов на фронт, Гликерія залишилась вдома з дитиною. Після війни служив ще 7 років у Талліні (Естонія). У 1950-му народилась Тетяна.
Деякий час так і мешкали в старенькій хатинці з матір’ю Гликерії. А потім Василь свій дім побудував. Саме тут, долаючи разом труднощі та негаразди, й прожили разом своє щасливе сімейне життя.
— Тоді, пам’ятаю, дідусь з бабусею (батькові) приходили до нас, спілкувалися. Моя мама згодом ще й доглядала свекруху, бо вона хворіла. Батько завжди оберігав маму від важкої роботи. А вона у нас була чудовою господинею. Білизна завжди чистенька, білесенька, і на кухні все зроблено. Дуже смачні пиріжки пекла. А мамин хліб з печі – такий великий, запашний! Вона багато чому й мене навчила, а от вареники мамині – чомусь ніяк не вдаються. Зажди дивувалась, як вона їх ліпить такі рівнесенькі? Ніколи не розварюються.
Як і всі жінки в селі, Гликерія вишивала й доньку навчила цьому мистецтву.
— Тоді так заведено було. Й мене мама навчила, казала: як це ти заміж підеш, якщо вишивати не годна? Бо ж яке придане без вишитих рушників, простирадл, наволочок на подушки? А тепер… не ті вже часи, шкода, що традиції забуваються.
Тетяна Василівна пригадує, що вдома все було в достатку. Особливо коли батько працював на тракторі, отримував хорошу заробітну плату. Вдома тримали господарство. Було все своє: м’ясо, яйця, молоко, городина. Запам’яталось з дитинства, як тато привозив на мотоциклі пару ящиків ситра, морозиво, кавуни. Це було справжнє свято для дітей.
– Мама – дуже добра, лагідна. Завжди вислухає, порадить. Хоча пам’ятаю її й вимогливою, особливо до мене, як до доньки: вона не тільки навчала тонкощам ведення домашнього господарства, а й вимагала, щоб все було чисто прибрано. Її уроки знадобились у житті…
На запитання: у чому ж секрет маминого довголіття, Тетяна Василівна відповіла:
– Хто зна у чому секрет… На її долю випало чимало випробувань, хвороб, втрат. Бог дав їй довголіття. А ми радіємо та сподіваємось, що ще довше проживе.
Так, не все в житті бабусі Келі було сонячним. Вона втратила чоловіка, сина й онука. Але тішиться доньчиною увагою та турботою, лагідним ставленням двох онуків, радіє успіхам чотирьох правнуків. Все це, безперечно, подовжує її життя, яке 24 травня перетнуло століття. А ще, напевно, молитва, з якої Гликерія Антонівна починає кожен свій ранок.
About The Author
