Далеке близьке щастя

ВАСЯ відслужив в армії строкову й понадстрокову за контрактом службу і повертався додому потягом «Харків – Одеса». В Полтаві до купе зайшла симпатична чорнява молода жінка з двома милими хлоп’ятами – близнюками років чотирьох.

Малюки — без комплексів. Відразу, спитавши дозволу, Паша й Саша почали приміряти фуражку військовослужбовця, розглядали сержантські погони та значки, задавали безліч запитань. Василь з задоволенням розмовляв з ними. Врешті, поцікавився у їхньої мами:
— Ви, мабуть, на море до Одеси зібралися?
— Та ні, на жаль,— відповіла сумно.— До батьків у Балту.
-Уявляю, як вас чекають, зрадіють онукам.То ви — балтянка?
— Ні. Батьки п’ять років тому туди переїхали, сестра покликала.
— А чого ж так сумувати? Балта — дивовижне містечко, я там виріс, ось після служби вирішив повернутись.
— Просто не знаю, як сприймуть рідні, що я з чоловіком розлучилась.
— Он воно що… Мабуть, серйозна причина була для цього…
— Авжеж. Яка жінка хорошого чоловіка кине. Дістав своїм пияцтвом з дружками. Вигнали з роботи. А пити ж за щось треба, от і сів мені на шию й ноги звісив. На дітей — нуль уваги. Нема гірше, коли мужчина втрачає людську гідність і подобу. Два роки старалася я зберегти сім’ю. Більше терпіти не можу і не хочу. Я що — невдаха якась, ледарка чи страховисько, чого маю своє життя й дитячі марнувати?
— Щодо вроди – то все при вас. А за сміливість хвалю. Пияцтво на очах дітей – поганий приклад для них. Я вважаю, що це немале благо для сім’ї – позбутися негідника. Нічого, не пропадете з синами. З часом на зміну негараздам знову прийде радість. Хочете, я допомагатиму? Ви вірите в кохання з першого погляду?
— Я тепер навряд чи й з п’ятого повірю…
— Гадаю, що хлоп’ята – іншої думки. Пашо, Сашо! Візьмете мене за татка?
— А можна? – недовірливо запитав Сашко.
— Візьмемо, візьмемо! – вигукував, весело підстрибуючи, Паша.
— Це недозволений метод, товаришу сержант, — усміхнувшись, мовила Ніна.
— Сержант у відставці. А на війні всі методи згодяться, аби вели до перемоги…
Так за розмовами вони й прибули рано— вранці до Балти. Василя зустрічав молодший брат Костя на автівці, тож хлопці завантажили в багажник Нінині валізи й швидко доставили її з малюками за вказаною адресою.
— Ти справді будеш нашим татком?— обіймаючи Василя на прощання прошепотів на вухо йому Саша.
— Чесне сержантське!
— Ну, дивись, ми з Пашею чекатимемо!
ОСЬ І рідний дім. Василева родина у повному зборі.
— Ой, Василечку, який же ти став за сім років гарний та змужнілий,— щебетала мама.
— А ти плакала й переживала. Я ж казав, що армія з нашого сина справжнього мужика зробить, — в тон їй відповів тато.
— Цей мужик невдовзі може привести вам невістку відразу з двома онуками! – втрутився в розмову Костя.
— Ого, аж з двома? Васю, що це він каже?— здивовано запитав батько.
— Ви неначе Костю не знаєте, йому аби пожартувати.
— Ну, хто зна, хто зна… В кожному жарті є трохи правди…— додав хмизу у вогонь, що розгорявся, Костя.
— Чому ж ти відразу їх не привіз, сину? – з тривогою мовила мама.
— Та не зважайте ви на Костині балачки. Все вилами по воді писано. Їхала зі мною в купе пасажирка з двома близнюками, сподобалась мені. Якщо відповість взаємністю — може колись і одружуся, — розхвилювався Василь.

ЦЕ «КОЛИСЬ» сталося за пів року. Шість місяців Вася відвідував Ніну з дітьми. Малюки стали йому рідними, а він їм. Хлопчики з нетерпінням чекали його приходу, називали татом. Ніна ж поводилася досить стримано.
Коли прийшов з каблучкою — вагалася, не знала, що відповісти.
— Я вже раз боляче обпеклася, не знаю, як би це мудро вчинити.
— Та й я встиг обпектися. Але десь читав, що мудрість і любов ніколи не співпадають,— зазначив Василь.— Слухай своє серце.
— Я даю згоду, проте офіційно оформлювати шлюб ми поки що не будемо.Поживемо – побачимо…
Так з’явилася у двадцятип’ятирічного Василя родина. Батьки не втручалися. Синові добре — вони раді й спокійні. Душею прикипіли до малюків. Допомогли придбати будинок. Невдовзі він наповнився ще й голосочком донечки Лілії.

ОТАК жили вони, трудилися, дітей виховували, добра наживали.Паша й Саша школу закінчили, медичний виш. В Миколаєві влаштувалися в лікарнях практикувати. Коли Ліля на юрфак вступила — Ніна зачастила до Одеси. Мовляв, дівчині важко в гуртожитку, треба квартиру допомогти винайняти. Кожного разу інший привід знаходила, аби тільки з дому вибратися. Врешті, приїхала й забрала речі у відсутність Василя, і вже три роки не з’являється. Телефоном пояснила, що так буде всім краще. Діти горнуться більше до батька, на свята відвідують та дні народження. Ніна відмовчується. Ліля одного разу зізналася, що мама вже має власну трикімнатну квартиру і чоловіка по вихідних.
Василь намагався не брати до голови те, що трапилось. Значить, так і не змогла дружина його покохати. Всі діти носять його прізвище (всиновив хлопчиків), а Ніна до РАГСу з ним за всі роки не погодилася піти. І цим все сказано.

МИНУЛОГО року шкільний друг перебував у відпустці й завітав до нього у гості. Бідкався, що приїхав до батьків сам, бо дружина ледве від коронавірусу відклигала, тож залишилася вдома. Чи друг «нагородив», чи сам десь інфікувався, але підчепив Василь «корону». Пішов на самоізоляцію, лікувався, консультуючись по мобільному з сімейним лікарем. Дітям не повідомляв, щоб не їхали й не наражалися на небезпеку. Ліки і деякі продукти привіз знайомий таксист, повішав торбинку на хвіртку.

Це не могла не помітити сусідка Тамара.
— Володю, ти що, бомбу Василеві на хвіртку вчепив?
— Яку там бомбу… «Коронований» він.
— Васю, не по— сусідськи це, їй Богу. Сидиш хворий мовчки.Хіба так можна? — зателефонувала Тамара.
— Ти ж бачиш, яка це страшна хвороба, всі люди її бояться. Навіть медики помирають.
— Не турбуй більше нікого, я собі їжу готую й тобі носитиму. Мені не важко.

ТРИ тижні не залишав пекельний вірус Василя. Тамарині борщі, бульйони, вітамінізовані компоти й салати полегшили боротьбу з ним. Разом вони святкували у неділю ввечері перемогу в Тамариній вітальні.Сім років тому поховала вона чоловіка. Діти виросли й залишили родинне гніздечко. Тож жінка сама господарює, на роботу ходить. Видно, що порядок любить і готує дуже смачні страви. Має приємну зовнішність. «Як же це я досі не звернув на неї увагу?— милуючись сусідкою, думав гість. – Видно, коронавірус зір загострив».

«Василь такий милий, розумний, і чому я досі цього не помічала?» — думала Тамара.
Відтоді понад рік ходять вони одне до одного в гості. Прибігла Тома першою з роботи – готує вечерю і кличе Василя. Якщо ж першим повертається додому Василь – радує своїм кулінарним талантом сусідку. Тепер вони іншого життя собі й не уявляють.
ЧАСТО буває, що люди вважають щастя далеким від себе, а воно нечутними кроками вже прийшло до них…

Таїсія КРИСЬКО

Leave a Reply