Цю історію давня знайома Олександра Михайлівна розповіла мені двічі – з часовим проміжком у понад десять років. А згадала про неї тому, що тепер вона знала , чим все завершилося…
Розповідь далі ведеться від імені Олександри Михайлівни. Імена із зрозумілих причин змінено.
Це було ще за радянських часів. Якось влітку діставалась додому з Одеси. Квитків на потяги дальнього слідування не було і мене, спасибі, взяла провідниця. Всі місця дійсно були зайняті, тому я присіла поруч з жінкою років п’ятдесяти у першому купе, звернувшись:
— Не хвилюйтеся, я ненадовго, в Балті зійду.
Жінка, що сиділа, байдуже дивлячись у вікно, оживилася:
— З Балти? А у мене там свекор живе!
Ми розговорилися, як часто буває у поїздах. І вона розповіла про себе.
* * *
Вона вийшла заміж за військового. Народила сина. Жили в Одесі. А тут – війна. Як і всім тоді, їй багато довелося пережити. Але Ніна завжди раділа, отримуючи листа з фронту. Іван всю війну писав дружині . Так раділи перемозі! А дванадцятого травня 1945 року прийшла похоронка. Горю не було меж. Разом з свекрухою Ніна оплакувала свого коханого, ходили на могилку невідомого загиблого, яку ніхто не доглядав, так, наче це він був похований.
Минуло кілька років. Синок підріс. Свекруха все казала: «Виходь, доню, заміж. Ти ще молода. Не марнуй своє життя в самотності».
А до Ніни все добивався хлопець. На дев’ять років молодший. І вона погодилася вийти за нього. Жили добре. Вона ще донечку народила. Працювала в лікарні медсестрою.
Якось прийшла додому, а чоловік каже:
— Тобі лист.
Перша думка – від сина, який на той час служив в армії. Але коли розкрила, побачила такий знайомий давній почерк. Читала (а серце наче заніміло): «Люба, я живий. Не міг писати. Довго шукав… Я — в санаторії «Золотий колос». Приїжджай…»
Живий… Мати його померла з надією, що зустрінеться з ним на тім світі, а він навіть маленької звісточки про себе не подав. Ні матері, ні дружині з сином. І Ніна вирішила: «Не поїду!».
Та чоловік умовив: «Їдь, зустрінься з ним. А там – як вирішиш..».
Зайшла до приймальної , запитала у чергової, де знайти такого-то. А вона: «Генерал у палаті». Ніна так і завмерла на місці: генерал?! А потім розсердилася знову: чому не писав, чому тільки тепер об’явився? Скільки сліз пролила над чужою могилою в надії, що там, у далекій Німеччині, хтось теж несе квіти на могилу коханого чоловіка, доглядає її, як вони доглядали із свекрухою.
Відчинила двері. Стоїть такий гарний, підтягнутий, у формі… її Іван. Як колись… Тільки скроні посивіли. Побачив її, радісно кинувся назустріч, але Ніна зупинила. Він зрозумів, та в очах все одно горів радісний вогник.
— Я стільки років тебе шукав! Довго шукав, – сказав він. – Тільки недавно через далеку родичку дізнався, що ти вийшла заміж, змінила прізвище, переїхала на іншу квартиру. Я так довго чекав цієї зустрічі! Думка про тебе з сином підтримувала мене. Одну тебе любив і люблю!..
— У мене вже є чоловік, донька. Не можу їх покинути,- відповіла.
А він все з надією:
— Я довгий час не мав права подавати про себе звістку рідним. Так було треба… державі. Як тільки зміг, почав вас шукати. Я всім забезпечений, живу в столиці. Там, де син, там і донька. І для неї знайдеться куточок у моєму серці…
А Ніна сказала: ні! Як могла вона ось так взяти й залишити чоловіка, батька своєї доньки, від якого в житті тільки хороше бачила?!
Іван поїхав, все ж сподіваючись, що кохана повернеться до нього.
Минав час. І ось одного разу Ніну головний лікар відправив у відрядження до столиці. Вона здогадалася, на чиє прохання. Все ж погодилася.
— Їду з сином, хочу, щоб з батьком побачився.Та якби ж ви знали, що на серці в мене… Їду і не знаю, чим ця поїздка закінчиться. Коли трохи заспокоїлася після першої зустрічі з Іваном, зрозуміла, що він не винен. Просто так склалося життя…
А серце все запитувало: де ж ти був, коханий?
Не так давно я знову зустріла Олександру Михайлівну і вона повідомила мені, що після зустрічі Ніни з Іваном їхній син постійно спілкувався з батьком і теж обрав професію військового. Про це їй розповів свекор Ніни – батько другого її чоловіка – Олексія. За його словами, невістка з Іваном довгий час підтримували зв’язки саме через сина. А потім Олексій, дивлячись, як вона страждає, тихцем витираючи сльози, відпустив її.
Ніна поїхала до Івана з донькою. Але з Олексієм продовжують спілкуватись, не втратили дружніх стосунків. Бо ж хіба винен хтось у тому, що сталося…
Записала Людмила КАЛІНІНА.
About The Author
