В лютневу заметіль з’явилася на світ в родині Ганни та Григорія у селі Немирівському друга донька. Назвали Марією й пророкували многая літа і щасливу долю. Перше збулося. Саме тепер відзначає вона своє 95- річчя. А друге… Судіть самі!
ЖИЛА сім’я поруч з фермою, тож там і працювали. Мама – свинаркою, тато – їздовим. Згодом народилася третя дитина. Гадали, буде син, та Бог дав Анастасію сестричкам на радість. Заробітків на харчі вистачало, а от з одягом та взуттям було сутужно. Дівчатка мали одні чоботи на трьох. Яка раніше встане вранці – та й біжить погуляти на вулицю.
Настала пора Марійці йти до школи – нема в чому. Засумував батько. Якось сказав дружині:
— Чоловік з десять наших посилають до Карелії на заготівлю лісу, поїду і я та зароблю грошей, донечки он як швидко підростають.
Кивнула Ганна мовчки головою на знак згоди, а в самої до того важко було на душі – хоч плач. Якби ж знала, що востаннє бачить батька своїх крихіток, що привалить його деревом в лісі – там і поховають, нізащо не пустила б.
Підростали красуні сестри – сапи в руки і в колгосп на норму. Як же важко доводилося розбирати щовесни рослинки цукрових буряків, шарувати кукурудзу, соняшник. Восени до самих снігів і морозів доочищували край поля цукрові буряки й вантажили на автомобілі. З весни до осені дівчата «економили» взуття й ходили босоніж. Позаганяють в ноги колючок та будяків – сидять і плачучи витягують.
ПОСТУПОВО життя налагоджувалось, ставало легше жити. Ось Марійці вже й шістнадцять виповнилось. Невисока на зріст, тендітна, гарнесенька, мов квіточка. Та в червні село облетіла жахлива, чорна звістка: війна! «За кілька днів уся техніка сільськогосподарська,все, що в коморах було, – як корова язиком злизала, сховали, вивезли, щоб ворогові не дісталось,- згадує Марія Григорівна. – Зовсім скоро з’явилися німці. Ловили по обійстях курей, різали, варили і їли. Мама переживала за нас, двох своїх доньок, переховувала, щоб не потрапили фашистам на очі. А старша, Дуня, вийшла заміж за високого й красивого хлопця, була вагітною. Німці дізналися, що у них на обійсті є коні й прийшли забирати. Дунін чоловік не хотів віддавати коней, то фашисти розстріляли його на її очах».
Незабаром на зміну німецьким окупантам прибули до Немирівського румуни. Всіх, хто залишився в селі,а це трохи молоді й старі люди, змушували працювати.
«Старі чоловіки запрягали коней в плуги й орали, жінки вручну сіяли. Серпами, косами жінки, і ми, дівчата, косили врожай пшениці та інших зернових культур, а тоді ціпами молотили. Просівали зерно крізь великі решета й румуни забирали та кудись вивозили його. Нам давали по кілька кілограмів на трудодні. Робили ми вдома на круподерці борошно й пекли коржі, варили кашу, аби вижити. На роботу ходили чітко кожного дня, без запізнень. Спробуй вчасно не вийти – матимеш покарання пліткою. А нехай лише п’яного румун побачить – оооой, отримає стільки, що на все життя вистачить. Тому в селі не пили», – напливли спогади.
Радості не було меж, коли в березні 1944 року визволялися на Балтщині села.
— Один одному передавали люди цю довгождану звістку,- каже Марія Григорівна.-Звільнили й Немирівське. Хлопці 25- 26 років народження пішли в армію. А молодь села зібрав працівник військкомату (я так думаю, а, може, просто військовий) і сказав взяти порожні мішки та йти до Балти. Ми так і зробили. Зійшлося дуже багато хлопців і дівчат. Як смеркло, солдати клали нам в мішки снаряди і ми на плечах несли їх всю ніч до Котовська. Як тільки було чутно гул літака в небі – лунала команда «Лягай!».Ми лягали на замерзлу землю й чекали, поки все заспокоїться. Тоді вставали і йшли далі. А мама вдома заснути не могла… Не можу без болю згадувати воєнні роки. Половина, мабуть, наших сільських чоловіків, котрі воювали на фронтах, не повернулися. А ті, що прийшли, – зранені. Василь Мойса – без руки залишився, Іван Шалабон – без ноги, протез йому зробили, пересувався, спираючись на палицю…
…Її майбутній чоловік Микола Павлін був тяжко поранений, повернувся інвалідом другої групи після лікування в шпиталях. На грудях – орден за бойові заслуги та багато медалей. Сім швів назавжди залишилися на тілі та підірване здоров’я. Марія на той час встигла, як мовиться, побачити світу, приїхала з Донбасу, де працювала разом з іншими земляками на будівництві шахти. Того недільного дня молодь, як завжди, зібралася біля магазину в центрі села, щоб відпочити, поспілкуватися, потанцювати під балалайку. Молодий фронтовик відразу ж звернув увагу на вродливу невисоку дівчину. Довго не думав, як брати неприступну фортецю, підійшов і познайомився. Запросив на танок – вона так легко танцює, затягли пісню – у неї сильний, гарний, просто неповторний голос! Відтоді й проводжав додому, хоч жили в різних кінцях села, співали дуетом на всіх вечоринках, весіллях. Свого весілля не робили. «Розписалися в сільраді, мама приготувала холодець, печеню, все, що змогла, зійшлися найближчі родичі – от і все,- задумливо говорить ювілярка. – Та хіба в цьому щастя? Коля мій був не тільки співучий, а й великий жартівник, дуже спокійний, добрий чоловік, люблячий батько. У нас в 53-му році народилася донечка Валюша, а в 56-му синок Юрій. Ми так цікаво жили. Навколо нас побудувалися чотири чоловікові двоюрідні брати, куми. Наші діти дружили між собою. Взимку у вихідні то до одних в гості ходили, то до інших. Не переймалися, що класти на стіл. Огірок, картопля, цибуля, хліб, сало… Головне – наговоритися, наспіватися від душі.»
— У мене характер, як у моєї мами,- говорить Марія Григорівна. – Я ніколи ні з ким не сварилася, тому й з Миколиними батьками, ріднею дружно жила. Свекруха мене перед людьми нахвалювала: « От моя Маня смачні хліб та пироги пече, просто диво! З картоплею та капустою, сиром та вишнями… А ви пробували її паски? Я так не вмію, пощастило мені з невісткою!». Може, мене за доброту й тримає досі Бог на землі…
— І за те, що всіх постів протягом життя дотримується,- додає донька Валентина.
…ЯК ПІДРОСЛИ діти – запропонували в правлінні господарства Марії піти працювати на ферму дояркою. Її прізвище постійно називали в колгоспі серед кращих трудівниць. Часто нагороджували, навіть путівкою до санаторію! Жінка дуже звикла до своїх корівок, її група була найчистішою і найпродуктивнішою, вона турботливо доглядала теляток і вважала, що ніхто їх так не няньчитиме як вона. Однак якось прийшла й заявила своїм подругам:
— Все, дівки, заслужила я вже відпочинок, залишаю ферму.
— Та ви що, тьотю Маню, ще хоч рік попрацюйте, як ми без вас, а корови й телята – як?! – навперебій просили ветфельдшерка й доярки. Довелося залишитися.
І ЗНОВУ згадала Марія Григорівна свого коханого, найкращого чоловіка Миколу. Дуже хотілось їм обом зробити золоте весілля. « Ми водку заготовили, все розпланували. Але раптом його підкосило, захворів і помер. Своє 80- річчя я не хотіла урочисто відзначати й сказала про це дівчатам. Та подруги, вони молодші за мене, як насілися, не давали спокою: не бійся, тобі нічого не доведеться робити, ми допоможемо! Ну, думаю, добре. Поки дівки прийдуть – спечу хліб. Приходять вони вранці й питають мене: не знаєш, Маню, хто це з сусідів хліб пече? Так пахне … «Не знаю, хто пече, а у мене хліб і пироги вже готові, пригощайтеся». «А коли ж ти пекла?»- здивувалися. «Як завжди, вночі», – відповідаю. Наїлися мої кумоньки пирогів, ще й додому взяли. Я поїхала до Балти на базар, купила голяшку на холодець, потім з дівками курей порізали. Зробили 80-річчя – два столи накрили, всього повно було. Всі прийшли з чоловіками, тільки мого не було…»
ДОНЬКА Валентина, яка мала хорошу, улюблену роботу у великому місті, створила в родинному гніздечку для матусі всі зручності (на знімку – фрагмент спальні). Та їй же в 89 років треба було курей і корівку тримати, на городі картоплю й овочі вирощувати. Своє є своє! Така неспокійна вдача у мами. Якось вранці вийшла живність погодувати й впала, побилася. Примчали донька з зятем і прийняли рішення переїхати до Балти й маму до себе забрати, щоб не переживати за неї, оточити турботою. Возили на операцію, бо зір катастрофічно падав. Отак і мешкають тепер разом в охайному, затишному й просторому будинку.
— Онуки й правнуки приїздять – це така втіха,- розповідає Марія Григорівна. У мене троє онуків (всі хорошими людьми виросли, професії мають!) і троє правнуків. Як би порадів їм чоловік!
МИ РОЗМОВЛЯЄМО, гортаємо альбоми з світлинами.
«Ви в різному віці така молода й гарна, якою косметикою користувалися?» -запитую. Марія Григорівна загадково посміхнулася, а донька сказала: «Мама ніколи нічим не користувалася, навіть губною помадою!».
На прощання насолоджуємось пригощанням, -зокрема, домашніми огірками Валентини Миколаївни, про які її чоловік, зять Марії Григорівни Віктор Вікторович Катишкін сказав: «Їх як спробуєш – то й жити хочеться». До речі, вперше за довгі роки журналістської практики зять звернувся з проханням написати в своїй улюбленій газеті «про хорошу людину, мою заслужену тещу з нагоди її 95-річного ювілею, нагороджену медаллю «60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.», а нинішній рік оголошено роком ветеранів».
Таїсія КРИСЬКО.
Фото Людмили ШЕЛИХ
та з сімейного архіву.
About The Author
