Доля

У підземному переході майже не було людей, тому я звернув увагу на немолоду елегантну жінку з валізами в руках. Перед сходинками нагору вона зупинилась, аби трохи перепочити. Я запропонував свою допомогу. Коли вийшли з переходу, жінка щиро подякувала, і, ніяково посміхнувшись, запитала, чи є в мене ще трохи часу, аби довести її до дому.

– Я б сама дійшла, але поспішаю, бо на мене чекають. Сама ж з вантажем буду довго плентатися, – пояснила вона.

Часу у мене було вдосталь, тому міг дозволити собі трохи затриматися. Пелагея Іванівна (як вона представилась) дійсно мешкала неподалік у багатоповерхівці. Біля дому на неї чекав чоловік. Виявилось, що він кожного разу виходить її зустрічати, коли вона виходить за покупками. Я спочатку здивувався: чому сам не супроводжує дружину? Але, розговорившись з чудовою парою цих поважного віку людей, дізнався, що Дмитро Анатолійович – сліпий. Тому, за домовленістю з Пелагеєю Іванівною, виходить певної години зустрічати її у двір будинку. Потім вони разом піднімаються на третій поверх, до своєї квартири…
В
Вони запросили мене до себе «на чай». І розповіли свою історію.

…Пашу в дитинстві батьки часто привозили до бабусі на канікули. Друзів у неї там було чимало, бо вона відрізнялася товариським характером, була ініціатором багатьох дитячих ігор. Одного літа до сусідів приїхала донька – тітка Марина разом з численними друзями, аби відсвяткувати ювілейний день народження та тиждень – другий відпочити від міського життя на природі. Серед гостей був і Дмитро. Щоб хлопчик – ровесник Паші – не нудьгував, тітка Марина попросила дівчинку взяти над ним шефство, познайомити з місцевими дітьми. Було їм тоді років по десять. Дивно, але всі два тижні Пелагея та Дмитро не розлучалися. Щось вабило їх одне до одного, їм було цікаво разом і, навіть у гамірній дитячій компанії, вони знаходили час для спілкування. Це було помітно для всіх, тому дітлахи почали дражнитися: «наречений та наречена».

Більше Дмитра в село не привозили. Пелагея закінчила школу і вступила до педагогічного інституту. Якось їхній заклад організував разом з училищем пожежної безпеки спільний новорічний захід. Вона одразу звернула увагу на високого чорнявого хлопця. І він не зводив з неї очей. Познайомились. Виявилось, що він теж – Дмитро, як і той давній друг з її дитинства. Після трьох місяців зустрічей хлопець запропонував їй «руку і серце». Дивовижно, але Пелагея, не роздумуючи, так, наче чекала цього все своє життя, погодилася.

…Сватання і знайомство з батьками відбулися одночасно. Матері нареченого і нареченої швидко знайшли спільну мову. Матір Дмитра навіть встигла розповісти про «любовну» історію сина. Коли йому було років десять, він познайомився і подружився з дівчинкою, у якої теж було таке дивовижне ім’я – Пелагея. Він дуже довго згадував свою дитячу подружку. Виходить, це – доля.

Але й у Пелагеї теж була подібна історія з хлопчиком на ім’я Дмитро! Здається, й фото збереглося. На ньому – дівчинка і хлопчик стояли, взявшись за руки, весело посміхались. Так, це була доля, бо кожен впізнав на цьому знімку себе!

Пелагея і Дмитро прожили щасливо багато років. Дмитро служив у пожежній частині, Пелагея викладала математику в школі. Син Анатолій вже навчався в університеті, коли сталося лихо: під час гасіння пожежі Дмитро пошкодив очі і згодом повністю втратив зір.

Анатолій разом з дружиною та двома чудовими синами живе поруч з батьками, постійно опікується ними. Але традиція, що батько у чітко визначений час зустрічає матір біля під’їзду, непорушно зберігається. А вона, де б не була, намагається не запізнюватись.

…Я пив чай зі смачним печивом, яке спекла Пелагея Іванівна, і спостерігав, як ця мила подружня пара закохано дивиться одне на одного. І дивувався: як Дмитро Анатолійович знає, що його незрячі очі дивляться в очі коханої… Записала
Людмила КАЛІНІНА.

Leave a Reply