ДУБРОВА В.І.: «Серце – в мені, а душа моя – в школі»

ВІРУ Іванівну я не застала вдома. Задивившись на уквітчане подвір’я, доглянуту,  розфарбовану в кольори українського прапора, криницю, я не одразу звернула увагу на яблуньку, що росте перед гарною огорожею. Раптом рожевощоке яблучко привітно впало біля моїх ніг. Одразу прийшло на думку: подарунок на Яблуневий  Спас. Підняла. Падіння на м’яку траву аніскільки не пошкодило його. Запашне! Не втрималась, відкусила, насолоджуючись ароматом  і солодкою м’якоттю. Згодом виявилось, що цю яблуньку ніхто не садив…

Все життя Віри Іванівни Дуброви – господарки садиби з привітними яблунькою та криницею – пов’язане зі школою.

60 років тому, 1 вересня 1961 року, вона завела своїх перших учнів до першого класу Перелітської восьмирічки. Її мрія працювати в початковій школі здійснилась! Але доля розпорядилась по-іншому: тодішній директор школи   Володимир Прокопович Татарин очолив  середню Перелітську, а Віру Іванівну призначили на його місце. Так вона назавжди залишилась першою вчителькою свого першого класу. З ніжністю, іноді з гумором пригадує епізоди далекого шкільного життя, пов’язаного зі своїми «першачками». 

— Був у нас відкритий урок – читання. В класі сидить директор Володимир Прокопович. Читаємо  про передовий колгосп,  який називався «Нове життя», про те, що там працюють по-новому. Учням треба було не тільки знати про що йдеться у статті, а й порівняти з сільським сьогоденням. Запитую: «Як називається наш колгосп?». Петя Щербакан піднімає руку. «Кажи, Петю». Він відповідає: «А наш колгосп називається «Старе життя».

Сивочолий учень Віри Іванівни Петро Щербакан теж згадує ті часи: «Володимир Прокопович Татарин – великий педагог. Це він після війни  відбудовував восьмирічку. Коли його забрали у середню школу, треба було знайти достойну заміну.  Не дивно, що саме нашу Віру Іванівну призначили директором . Вона була не простою вчителькою, її любили і дуже поважали в селі. У 1961 році у нас багато було людей, які воювали, отримали інвалідність через поранення. Один з них – дядько Іван – без ноги, побачивши, що Віра Іванівна йде назустріч, призупиняв коня і, стоячи на возі, знімав картуза перед нею. Вона була неймовірно гарна. Дівчатам хотілося носити таку саму зачіску як у неї, а хлопці з великою повагою ставилися до кожного її слова. Вона – мудра і лагідна, як мати.

У сім’ї Дубрових було два директори шкіл, як і навчальних закладів у Перельотах.  Професія їх і поєднала. Познайомились, коли молоденька випускниця педагогічного училища Віра почала проходити практику в Перелітській школі. Микола Іванович довгий час викладав українську мову та літературу спочатку в Гольмянській школі,  потім – в середній  Перелітській. Через деякий час одружилися, жили в Немирівському і разом пішки ходили у Перельоти. Він – у середню, а вона – у восьмирічну школи. Поруч зі старою хатою, яка дісталася у спадок від Віриних батьків, побудували власноруч свій дім. Микола Іванович жартував: «У мене руки стали довшими від того каміння».

Коли   Володимир Прокопович Татарин захворів і   вже не міг працювати,  середню Перелітську школу очолив  Микола Іванович Дубров. Перебував  на цій посаді до виходу на пенсію. Згодом, коли перелітські школи поєднали в одну, сюди перейшла працювати й Віра Іванівна. Вона викладала історію, якою захопилась завдяки родичці Тамарі Павлівні Боднар, теж історику (її ім’я тепер носить Бендзарівська школа). 

Дивовижно, але закохані один у одного та у свою професію Дуброви не відчували навантажень у школі, встигали робити все вдома, виховували сина й доньку.

— Була молодість, настрій бадьорий, не відчувалося труднощів, – каже  Віра Іванівна. –  Часто згадую  ті роки. Дороги немає, болото, ідеш  – ноги промокли, а в класі – ганчірка біля дошки замерзає. Такі були умови. А тепер живу навпроти такої чудової Немирівської школи.  Прекрасні умови для вчителів та учнів, порівнюючи з тими, в яких ми працювали.  Пам’ятаю,  як Микола Іванович радів тому, що, нарешті,  добудували Немирівську школу. Казав: «Все життя ходив на роботу  далеко від дому, а тут так близько, хоч би сторожем взяли мене, я б пішов».  Ми жили навпроти, через дорогу, але все одно сумували за Перелітською, яку закрили.  Коли  Микола Іванович виступив на відкритті Немирівської, дехто не стримав  сліз. Він сказав: «Дуже добре, велике спасибі, що в Немирівському тепер є гарна школа. Але якщо, сидячи за партами, почуєте схлипування під вікнами, знайте, що це плаче Перелітська школа, бо її покинули»… Тепер вже нічого не залишилось від неї, тільки місце, де була … А мені, вірите, як пішла на пенсію, років зо три щоночі вона снилася . Весь час снилося, що я не можу  там урок провести…».

Життя не завжди було прихильним до неї. Важко перенесла Віра Іванівна втрату чоловіка, з яким прожила сорок років, потім — сорокавосьмирічного сина.  Але витримала завдяки підтримці рідних та колишніх учнів.  І школи – тепер – Немирівської, за долю якої вона щиро вболіває, радіючи успіхам, не пропускаючи важливих подій, під час яких у шкільному дворі закладу стає гамірно.

І це не дивно, адже за всі сорок шість років педагогічної практики Віра Іванівна жодного разу не перебувала  на лікарняному, лише двічі – у декретній відпустці. Завжди була в епіцентрі подій, радо ділилася досвідом з колегами-істориками під час предметних семінарів, які часто проводилися саме на базі Перелітської школи. Вона зізнається, що працювала б довше, але саме за станом здоров’я змушена була піти. Тому спостерігає за шкільним життям збоку. І зізнається: «Серце моє – в мені, а душа моя – в школі».

Віра Іванівна пишається своїми донькою Іриною та невісткою Катериною – теж вчительками, які працюють у навчальних закладах Одеси, онучкою лікарем-неврологом, яка, окрім основної роботи в лікарні, ще й викладає англійською іноземним студентам в Одеському медичному університеті. Радіє першим шкільним успіхам правнука Івана, який цьогоріч іде вже в другий клас, та правнучки Катрусі, якій кілька днів тому виповнився рік, вона робить свої перші кроки.

Нещодавно Віра Іванівна відзначила  85-річчя,  але, як і завжди, знаходиться  у вирі подій села, країни. Її думкою цікавляться односельці, бо, як історик, аналізує все, що відбувається, цікавиться змінами у законодавстві, багато читає.  І напівжартома каже, що за одним жалкує: дуже рано народилась.

— Життя так швидко минає, а світ стрімко змінюється. В школі тепер – інтернет, комп’ютери. Набагато кращі умови. Нам випало працювали в інші роки.  Але так хочеться знати, що буде далі, до чого дійде прогрес.       

      Людмила ШЕЛИХ

Leave a Reply