Життя не терпить порожнечі

Едуарда Феліксовича Гриневича я зустріла у дворі п’ятиповерхівки. Було незвично розмовляти з ним під прикриттям масок, але ж куди подіти групи ризику?!
— Ось, Людочко, дивись, вирвав трохи бур’яну, але більше не зміг, дихати не дає: старий став, – сказав Феліксович, показуючи на купки чистотілу, що рясно проріс після дощу крізь асфальт. Зробив це у День Перемоги. Незважаючи на карантинні заходи, її 75-у річницю він зустрів біля Меморіалу Слави. Хіба міг вчинити інакше? Ми вже не раз розмовляли з ветераном на різноманітні теми. Було колись й інтерв’ю з ним. Цього разу я запропонувала Едуарду Феліксовичу просто розповісти про себе: 94 роки – це ціла епоха… Він вагався, а я заспокоїла:
— Журналіст «проживає» життя героїв своїх публікацій, пропускає через своє серце…
— Ти і моє життя «проживеш»?
— Так. Коли писатиму…
— Дякую, голубонько…

І він пригадав все з самого початку…

— Я народився в невеличкому селі хуторського типу на Житомирщині. Мама казала, що – в Петрівку, а в армії записали: 24 вересня 1926 року. У нашому селі жили одні поляки. Ми спілкувалися польською та українською, але в основному дотримувались польських традицій. Мама привчала нас молитися. Жили – бідність така. Хати в селі стояли не на фундаментах, а на великих каменях чи цоколі. На них – балки, щоб під хату вода протікала, бо місцевість була мочариста, болотиста. Будували просто: стовбики ставили, заплітали та накидали жовтою глиною. Наша хата була приземиста, з тонкими стінами, холодна: вітер вив наскрізь. Тому на зиму обкладали соломою або бур’яном. Мали одну гніду коняку та корову. Як пасли її, то доїли: хто підставить кружку, той вип’є молока. У 1929 році почалась колективізація. Тато хотів скоріше до того колгоспу, бо казали: при радянській владі хто працює, той їсть. А він так важко працював, що від поту зітліла сорочка на спині. Дітей багато і всім треба їсти давати. Мати як спече хліб, великий кусень відрізала батькові-годувальнику, потім вже залишок на всіх ділили. То й ми чекали колгоспу. Одного разу тато завантажив на воза плуг, борону, запріг коняку. Ми з меншою сестрою (мені було років шість, а їй – чотири) теж сіли на того воза і батько повіз нас до сільської хати , де облаштувалось правління. Батько пішов розбиратися, кому передавати наше добро, а ми з сестрою навпростець через поле повернулися додому. Головою колгоспу призначили Льоньку Балашкевича. У нього в хаті двері на одній петлі висіли, а через вікна кури літали. Мама як дізналась, хто буде нами керувати, сказала: «Кінець світу! Нам буде ще гірше, ніж самим хазяйнувати».

Колгосп таки організували. Тато був грамотний (закінчив два класи церковно-приходської школи). На той час мало хто вмів навіть самостійно розписатися. Тож батькові знайшлася робота в конторі: чи то бухгалтером був, чи то обліковцем. Всім, хто працював, давали обід. Скликали, вдаряючи у металеву рейку, прив’язану біля контори. Пам’ятаю, у 1933 році, прибіг на той звук до батька в надії теж поїсти. Батько відвернувся від мене і я подумав: він вже все з’їв (давали якийсь горошок чорненький зварений)… Вперше побачив, як батько плаче. Весь той соціалізм був побудований на насиллі, брехні без совісті…

— Всі вижили тоді?

— Ні. Тільки п’ятеро нас вижило – дітей. Всі попухли, а я був дуже худий, сухий. Мама мала грудну дитинку – шосту, підпухла під очима. З грудей йшла білувата сироватка замість молока. Тато сказав: «Анюто, вже не давай дитині сосати, бо ти помреш і всі діти помруть. А так варитимеш бур’ян і виживемо». Мама послухалась. Пішла на город, вирвала висадок буряковий, потерла і зробила дитині харчування. Але дитинка пожила всього день чи два. Тато приніс ящичок від цвяхів, так і поховали. Я думав, що ми так голодували і страждали через те, що були поляками. А потім побачив, що голодували по всій Україні. Згодом нас перевезли в інше село, на Кіровоградщину. Дали півпуда борошна, олію – для акліматизації на новому місці. То ми вже якось дожили… Це ціла трагедія.

Мені було років вісім, коли я заробив у колгоспі зерно на трудодні: водив конячку навколо молотарки, відтягував полову від неї. І в жнива на конях їздив, керував, куди тягнути жатки (вони були запряжені кіньми). Як завершилися жнива, мама мені пошила торбинку і я пішов отримувати свою «зарплату». Щось мені там нарахували, насипали, відсипали: приніс кілька пригорщей додому.

Але біда вже чекала. Повертались ми якось з татом із сусіднього села. Стало прохолодно, вітерець пронизував наскрізь. Я замерз, зіщулився. Тато взяв мене до себе під сорочку, обгорнув (у мене тільки ніс стирчав з-під неї). А сам він мерз, бо сорочка на спині – порвана від поту. Приїхали додому, повечеряли і полізли на горище спати, на сіно з полином: від нього блохи, які нас заїдали разом з вошами, «чадіють». Рано просинаюсь сам, ніхто мене не будить. Мати плаче, каже, що вночі була міліція, зробили обшук і тата заарештували. Це було наприкінці липня чи на початку серпня 1937 року.

Ми з мамою пішли до тюрми. Ще сонце не сходило. У цей час ув’язнених випускали з камери на прогулянку і ми сподівались побачити тата, бо не дозволяли з ним спілкуватися. Я перший побачив його. Він йшов, невеличкий на зріст (нижчий за мене, але ширший у плечах). Я побіг назустріч: «Тату, тату!». А він показує рукою до рота: мовляв, принесіть мені їсти. Ми кілька разів приносили їжу для батька, але ніхто йому не передавав.
Через два дні мама поділилася своєю бідою з сусідкою Настею Погрібниченко. Мама каже: «Нашого тата заарештували…». А вона повернулася й мовить: «Не хочу з ворогами народу говорити!». І відвернулися від нас люди.

У школі директор сказав, щоб я написав заяву про відмову від батька, бо він – «ворог народу». А я кажу йому: «Батько зігрівав мене, і це тепло до цього часу відчуваю. Я не можу відмовитися, бо це мій рідний батько. Він мені добра бажав, а не зла…».

Мене виключили з піонерів. Наступного дня діти вишикувались на шкільному подвір’ї у пілотках з китечками: «Будь готовий!» – «Завжди готовий!». А я сам стою під парканом і теж тягну руку до голови: «Будь готовий!» – хотілось теж бути разом з іншими ровесниками… Та я був сином ворога народу.

Як перейшов у семирічку, в друге село, директор школи Дем’ян Дем’янович залишив мене після уроків і дуже довго розпитував , з ким спілкувався батько, кого пригощав, чи не займалися контрреволюційною діяльністю… Що я міг відповісти? Батько мій ніколи не вживав спиртного і пригощати когось було нічим: сім’я велика, самим не вистачало… Коли я вийшов зі школи – вже було темно. Йшов босий, мерзле болото просочувалося крізь пальці ніг.

Я не зміг іти далі, тому попросився до знайомого хлопчини переночувати. Мені ще кулешу меленого дали. Наступного дня я повернувся додому і вже не пішов до школи, покинув п’ятий клас. Так два роки навчання пропустив: рік через голод, а другий через те, що не було в чому ходити. Закінчив 6-й клас перед початком війни.

В село прийшли німці, гнали людей на роботу. Я пішов замість своєї старшої сестри. На другий рік окупації мене разом з іншими погнали до Німеччини. У Первомайську нас завантажили у вагони. Але я надумав тікати. Перед Вінницею потяг робив напівоберт. У цей момент діяла відцентрова сила і був шанс, що мене не затягне під вагон, якщо стрибну. Я , миттєво все розрахувавши, ризикнув і втік. Дорогою до мене пристало ще два хлопці. Нам люди давали хто кусень хліба, хто ложку каші.

Вдома я не міг з’явитися, тож переховувався. Але попався німцям вдруге. Вони, відступаючи, погнали за собою всіх, хто міг би воювати на боці радянської армії. Мені у нагоді стало те, що вмів управлятися з кіньми. Тому віз клятих окупантів на возі до Дубосар. Там була переправа, але радянські літаки розбомбили міст через Дністер. Скориставшись метушнею, я втік. Кілька днів переховувався в одного з місцевих селян, поки німці не пішли. Додому добирався пішки. В Ананьєві сів на машину, яка везла снаряди до Первомайська. Подолав пішки ще 40 кілометрів, діставшись, нарешті, додому.

Едуард Гриневич подався до військкомату , а перед тим, як піти воювати, встиг попрощатися з матір’ю. Після місячної підготовки став кулеметником. Перший бій запам’ятався на все життя:
— Кулеметна обслуга – 3 людини. Я був навідником. Сховались за горбочком. На нас танки йдуть, німецька піхота. А лейтенант кричить: «Відсікай!» (тобто стріляти у піхоту). Ми не встигли: поруч упав снаряд. Одного мого товариша вбило, другого поранило, я відскочив убік, але був контужений.

У госпіталі до мене підійшов майор Колтовський і сказав, що формується польська армія. Запитав: «Ти – поляк?». Я зам’явся, мовчу, побоюючись, що мене заарештують, як батька. Він зрозумів і заспокоїв: «Ти не бійся! В Польській армії тобі буде добре. Там краще годують». Так я перейшов до Войська Польського. Спочатку – в артилерію заряджаючим. Але я не зміг піднімати снаряди (разом з гільзою кожен важив по 85 кілограмів). Тому став розвідником.

Так і воював до кінця війни у складі Войська Польського, яке вело бойові дії під оперативним підпорядкуванням 1-му Білоруському фронту. Визволяв Рівне, Луцьк, Любомль. Увійшли на територію Польщі, звільнили Люблін, рушили до Варшави. Але через Віслу не перейшли, довелося затриматись надовго на одному місці. Едуард Феліксович згадує цей момент:

— Ми їхали уп’ятьох з кулеметом на «Віллісі» попереду, за нами – полк. Дісталися на міст Понятовського (польськ. – Poniatowskiego) через Віслу. Але нам наказали повернути назад. Виявилось, що польське керівництво, яке втекло до Англії, через підпільну організацію організувало повстання проти нацистів, намагаючись випередити прихід радянських військ та встановити свою владу без їх допомоги. З 4 серпня 1944 року до січня 1945-го ми «товклися» на місці.

16 січня почалася стрілянина і ми перейшли річку по льоду до Гура-Кальварії. Це невеличке містечко, можливо, менше за нашу Балту… Німці «поклали » там багато радянських солдат. Лежали один коло одного, молоді – 18-20 років. Я біг з гвинтівкою і перестрибував через мертвих, бо йшли у наступ. Раптом побачив: заєць лежить. Я його швидко підхопив, прив’язав, закинув на спину.

— Попри все це жахіття думали про життя? З зайцем за плечима билися з ворогом?

— Так. Вже після бою ми того зайця з’їли. Потім пішли далі на захід і повернули на північ – до Балтійського моря. Там зайняли оборону. Я у групі розвідників (нас було чоловік 5) спостерігав за рухом німецьких танків, які мали з Кенігсберга прорватись до Штеттіна і далі – до Берліна.

Ми стояли у Кольберзі. Прийшов наказ евакуювати місцевих жителів- німців з населеного пункту. Ми пояснили їм, що потрібно покинути свої домівки. Вони пішли, залишивши недоварені обіди, особисті речі, в оборі – худобу, яку ми після того випустили на волю, аби не загинула…

Пригадав Едуард Феліксович епізод взяття у полон німців.
— Мене послали у розвідку: подивитись, у якому стані залишились мости попереду. Зазвичай одного у розвідку не посилали, але цього разу зробили виняток. Був туман, мрячив дрібний дощик. Мені здалося, наче дерева в лісосмузі верхівками колише.

Придивився, а то колона німців! Йде просто на мене. Я впав на дорогу, зняв запобіжник і приготувався вести вогонь. А німці кричать: «Не стріляй!». Вони здалися мені в полон, і я повів їх до наших. Дорогою зустріли ще більшу колону полонених, яку супроводжували радянські військові. «Мої», побачивши своїх, побігли назустріч. Колони перемішалися.

На світанку 16 квітня нас підняли з окопів і зачитали наказ Сталіна: «Добити ворога у власному лігві». І підкреслили його слова: «Гітлери приходять та уходять, а німецький народ залишиться» (прелюдія до того, щоб не було насилля та грабежу). Під обстрілом форсували Одер. Хто добрався живим, закріплявся на березі.

Про те, що ми – в Берліні дізнався випадково. Я знав не тільки українську та польську мови, а й зі школи – німецьку. Побачивши серед вулиці похиленого стовпа- вказівника з написом, я його прочитав: «Центр Берліна – 5-8 кілометрів».
У Дрездені нам повідомили, що війні – кінець.

Далі, за словами Едуарда Феліксовича, знову на його шляху була Польща.

— Я там довго пробув. Спочатку лікувався у госпіталі від наслідків контузії… Нас нікуди не відпускали, і я пішов у «самоволку». Коли за це відбував тиждень на гауптвахті, мені майор Колтовський запропонував піти до школи офіцерів. Інакше, за його словами, все-одно служив би ще сім років в армії, але вже рядовим.

Едуард Гриневич з відзнакою закінчив офіцерську школу і його направили викладати до Варшави.

— Я розмовляв тоді тільки польською. Все складалось добре, поки одного разу «особіст» не поцікавився: «Чому ніде немає інформації про вашого батька?». Довелось розповісти правду: батько репресований у 1937 році, відтоді не маю ніяких повідомлень про нього. Вже потім я дізнався: коли заарештовували без права листування, то, зазвичай, розстрілювали. З того часу для мене знову були перепони як для сина ворога народу.

Повернувся додому і запитав поради у свого старшого брата Віталія, який пройшов шлях від Сталінграда до Берліна.
Віталій сказав мені: «Едзю, ти такий «хитрий», що не оминеш батькової долі. Іди вчися на медика: лікар і в тюрмі виживе».

Маючи шість класів (хоча всюди писав, що закінчив семирічку) та офіцерську школу за плечима, Едуард Гриневич не міг іти вчитися далі, не отримавши хоча б восьмирічної освіти. Тому пішов до восьмого класу. Навчався з набагато меншими за себе дівчатами, ходив на заняття в офіцерському мундирі та хромових чоботах. Директор його попередив: «За них відповідальність несемо ми вдвох: ви і я». Потім закінчив фельдшерсько-акушерську школу.

Став працювати.

— Робота мені подобалась.. Це щось на зразок теперішнього сімейного лікаря. Тоді ж отримав лист про реабілітацію батька.
Досі зберігаю його і пам’ятаю, що у ньому написано: «… Підозрювався у приналежності до польської контрреволюційної націоналістичної організації. Заарештований. Помер від запалення легенів». Вони брехали: розстріляли мого ні в чому не винного бідного голодного батька… Я весь час плачу за ним. Бачте, якого він сина виростив собі! Як був малий, він зробив мені шило, колодочку шевську і наказав вчитися забивати цвяшки, аби мати можливість власною працею заробляти на хліб, щоб не голодував.

Лист про реабілітацію батька відкривав дорогу до вищої освіти і Едуард Гриневич скористався такою можливістю.

— Як вступав, викладачка виправила мені помилки у тексті, бо я сплутав і написав деякі слова латинськими літерами. Згодом розповіла мені це сама: «Гриневич, я виправила, бо хотіла, щоб ви таки вступили до інституту», – пригадав Едуард Феліксович. – До Одеського медінституту я вступив зрілою людиною, пройшовши великі життєві випробування. Аби прогодуватися, розвантажував вагони, шукав будь-який підробіток.

Після успішного навчання відмовився від запрошення професора Семенченка залишитись у закладі, пішов працювати. Його спеціальністю стала стоматологія, щелепно-лицьова хірургія, якій присвятив 47 років свого життя. На пенсію пішов у 82 та ще п’ять років консультував своїх молодих колег. Головна серед його настанов – бути людяними:

— У моєму житті небагато зустрічалось людей, які були б не тільки розумні, а й благородні, людяні. Це дорого коштує. А справжнім лікарем може стати тільки людина, яка любить людей.

Хіба можна описати життя за 94 роки в одному матеріалі? Звичайно ж, неможливо. Але, поринувши у спогади, Едуард Феліксович з усього пережитого визначив найважливішим для себе обрання професії, спрямованої на допомогу людям:

— Якби все повернути назад, то я знову обрав би медицину: генетику або щелепно-лицьову хірургію.

Про бойові нагороди він не любить говорити. Лише через мою наполегливу цікавість назвав декілька бойових медалей, які мирно «співіснують» на його піджаку поруч з орденами та польським Бронзовим хрестом за заслуги.

— Ця медаль – «За взяття Берліна», ця – «За звільнення Варшави», ця – «За форсування Одера»…

МИНУЛО вже кілька днів після нашої зустрічі з Едуардом Феліксовичем. Зірваний ним чистотіл вже зів’яв та так і лежить. Побачила це і пригадала слова ветерана, сказані ним, коли розповідав про свою улюблену роботу, як все життя навчався, набираючись неоціненного досвіду: «Життя не терпить порожнечі, голубонько».

Невже байдужість так швидко заповнює наш з вами простір?

Людмила ШЕЛИХ.

Leave a Reply