ЗА ВИСОКИМ ПАРКАНОМ

ЛЮДСЬКІ долі інколи наповнені такими хитросплетіннями, що на початку шляху ніхто не відає, як він завершиться. Ось і Роман, здавалось йому, в 25- 30-річному віці злетів високо – високо, а в 55 низько впав і так забився, що аж стогне від душевного болю ночами. Водій – далекобійник полюбляв на всі життєві сюрпризи відповідати жартом «Нас не наздоженуть!». Тепер вважає, що це кара Божа його таки наздогнала, але від того не стає легше…

ВИСОКИЙ та стрункий Роман був справжнім красенем. Великі карі очі на смаглявому обличчі, густа чорна, мов смола, шевелюра, наснилися не одній сільській дівчині. Скільки мав прихильниць – не перелічити. Одружився ж у 23 роки на юній Тамарі за місяць після її випускного в школі. Добре заробляв, долаючи тисячі кілометрів за кермом, тож відразу взявся «для своєї цариці Тамари» палац споруджувати. З високим парканом, аби ніхто її не вкрав.

Про подальше навчання молодої дружини навіть слухати не хотів. «Яка професія тобі потрібна? Навіщо тобі працювати? Я ладен забезпечити кохану жінку і всю свою родину на найвищому рівні. Відпочивай, поки малеча не пішла!» – говорив.

Народився синок Павлик – Тамара вже не могла мріяти про улюблену справу. Турбота про малюка цілком лягла на її тендітні плечі, бо чоловік постійно в рейсах, а приїде додому – відсипається. Так і жили день за днем.

— Я заробляю гроші, ти – дитину няньчиш. У нас такий розподіл обов’язків,- відповідав на її нарікання, що батько ніякої уваги п’ятирічному синові не приділяє. – Я- вільний птах, водій – далекобійник. Сьогодні – тут, завтра – там. А ти у нас берегиня сімейного вогнища.

ЯКОСЬ надвечір прямував через райцентр своїм автомобілем додому і на околиці край дороги побачив дівчину з валізою. Зупинився. Вибіг, допоміг підняти в кабіну речі. Глянув на пасажирку, коли та зручно всілася на сидінні, – і ледь не зомлів : яка ж вона гарна! Біляве пишне хвилясте волосся до плеч, ніжне личко з рожевими щічками й губками, бездонні блакитні очі. Потонув Роман у них відразу.

Довідався, куди супутниця їде. Виявилось, до його села на роботу бухгалтером. Зізнався, що його шлюб зжив себе, буде розлучатись. З дружиною давно не спить, хоч мешкають в одному домі. Отже, він – вільний козак. Ганнуся повірила, бо закохалася в красеня з першого погляду.

Кілька місяців тривав їхній бурхливий роман. Дискотеки, спільні поїздки у вихідні, плани на майбутнє. Дівчина почувалася, як в раю. Поки не… завагітніла. Ця новина ох і розгнівила Романа. Ось коли Ганна побачила справжнє обличчя коханого. Він приїхав, жбурнув на стіл пачку грошей на аборт і наказав більше його не турбувати, бо помирився з дружиною, у них спільний син росте.

СИЛЬНА духом дівчина не впала в депресію, не плакала, аби не нашкодити дитині. Мужньо терпіла осудливі погляди сільчан. Оформивши декретну відпустку, поїхала до батьків, які підтримали доньку, раділи народженню онука. У білявенької блакитноокої матусі народився кароокий чорнявенький смаглявий малюк, точнісінька копія Романа. Коли повернулась в село на роботу через три роки з Русланчиком, всі одразу здогадалися, хто його тато. Романова дружина Тамара всього з місячною різницею народила дівчинку Олю, як дві краплі води схожу на Руслана. Сам Роман, побачивши хлопчика, до глибини душі вразив Ганну реплікою:

— З яким циганом ти це дитинча нагуляла?! Хто б що не теревенив, а це не мій син – і крапка!

Як важко не було мамі – одиначці, але він жодного разу не дав малому ні цукерки, ні навіть ламаного гроша.

НЕВДОВЗІ Ганну, як висококваліфікованого спеціаліста , запросили на роботу в податкову службу в райцентрі, життя потихеньку налагоджувалось.

Вже коли Русику виповнилось чотири рочки, доля звела її з Андрієм, який після загибелі дружини з 5-річним сином Серьожею повернувся з Одеси до рідного села. Вони стали хорошою подружньою парою. Виховували двох своїх дітей, родина поповнилась ще двома спільними синочками. Хлопці підростали і не могли зрозуміти, чому це дівчина Оля, донька дядька Романа і тітки Тамари, дуже схожа на їхнього брата Руслана. Довелось батькам розповісти їм правду.

МИНАЛИ роки. У Романовій сім’ї стосунки не ладилися. Набридли Тамарі чоловікові зради. Переживала за сина Павлика, який, закінчивши сільгоспінститут, не зміг знайти нормальну роботу за фахом й змушений був поїхати до Італії. Там пощастило добре влаштуватися, одружився на українці.

Примхлива донька Ольга мала іншу вдачу, все шукала сама себе. Рік навчалась в одному виші, рік – в іншому, а тоді кинула «гризти науки» й поїхала на заробітки спершу до Чехії, потім до Польщі.

Аби вирватися на волю з чоловікової «золотої клітки», Тамара умовила його відпустити її відвідати сина в Італії, побавити новонароджену онучку. Той нізащо не погоджувався, врешті, відпустив дружину на місяць.

Вона погостювала у Павловій родині, а тоді через агенцію офіційно влаштувалася доглядати стареньку бабусю. Заробила грошей, приїхала й купила собі в Одесі однокімнатну квартиру. Повернувшись назад до Італії, знову доглядала літню жінку, а коли та в 95 років померла – стала в агенції на облік як безробітня і отримує щомісяця соціальний захист. Тих коштів вистачило на хороший ремонт квартири та придбання меблів. Знову гостює в сина, радіє його сімейному благополуччю. Про Романа й чути не хоче.

А дружина ж йому тепер як ніколи потрібна, бо здоров’я сильно підводить. Про коханок думати забув. З сином і донькою, коли вдома були, мало спілкувався, не відчували вони його любові. Тож тепер залишили рідний дім і забули про батька.

Все у нього є в просторому будинку, тільки нікому зігріти своїм теплом. Ледь живого забрали коронавірусного Романа до лікарні, протягом двох місяців лікували пневмонію. Марив уві сні, то Тамару кликав, то Ганнусю, – казали чоловіки в палаті.

Не чула Тамара, спокійно живе собі «на волі». Ганна – тим більше. З Андрієм трудяться, в щасті купаються. Всі синочки виросли, мають професії. Руслан серед них особливою добротою, працелюбністю й чуйністю відзначається. Йому з малих літ хотілось довести татові, що й без нього він зможе вирости , здобути освіту й успіхів досягти.

Так і є. Він – провідний спеціаліст в одній з одеських фірм, придбав автомобіль, щоб до батьків, коли є можливість, їздити. У вихідні чи в свята накупить подарунків – і в дорогу.

А це підвозив днями чоловіка й жінку до села. Вони й розповіли, як бідує нині їхній сусід Роман, його біологічний батько. В свої 55 тяжко перехворів, повернувся додому кволий зовсім. У тому ж палаці нікого нема, щоб якийсь суп зварили, хоч склянку чаю подали.

— Мамо, тату, я тут випадково дізнався, що Роман Біленко занедужав. Мені його шкода, поїду, продуктів завезу, побачу, як йому живеться.

— Та їдь, звичайно, хіба ми проти?- почув у відповідь.-Ось борщик свіженький, гаряченький ще візьми.

РУСЛАН натис на дзвінок біля високої хвіртки. Вийшов Роман. Побачив хлопця з пакетами в руках – сльози затуманили очі. « Синку, невже це ти? Не чекав, не сподівався навіть… Я ж з тобою так по-свинськи вчинив, не визнавши за свого. Молодий був, зухвалий…Тепер сумління мучить вдень і вночі. Все думаю: міг же й грішми допомагати, й на машині навчити їздити…Міг, та нічого не зробив. Ти ріс в багатодітній сім’ї, нелегко, мабуть, було, – говорив крізь сльози розчулений Роман. – А бачиш, який молодець виріс, геть як я в молодості, й до ворожки не ходи. І освіту, кажуть, здобув, батькам допомагаєш…»

— Що ж тут дивного? Ми з братами просто вдячні їм за любов і турботу. Добре засвоїли й твій урок: ніхто з нас ніколи не залишить своїх дітей напризволяще…

Таїсія КРИСЬКО.

Leave a Reply